21 квітня відбудеться вищий форум вітчизняних учених — загальні збори Національної академії наук України. І хоча, на превеликий жаль, малоймовірно, що ця важлива подія опиниться у центрі уваги наших ЗМІ, особливо електронних (розвиток науки для них — занадто інтелектуальна, «неформатна» тема), це жодним чином не може применшити економічну, соціальну, інтелектуальну, зрештою — політичну вагу тих проблем, що обговорюватимуться на зборах. Справді ж бо, не треба бути аж таким потужним мислителем, аби збагнути, що і фундаментальні, і прикладні наукові дослідження (йде мова про дослідження Всесвіту, про новітні нанотехнології, що дозволяють, окрім усього іншого, зробити якісний крок уперед в охороні здоров’я людей, про прогресивні методи енергозбереження, ліквідацію наслідків Чорнобильської катастрофи, нові підходи до збереження природного середовища, гуманітарні програми, спрямовані на визначення місця України в непередбачуваному глобалізованому світі тощо) — все це хай і не завжди негайно, проте абсолютно неминуче, обов’язково вплине на життя кожного з нас. Такою є сила нового усвідомленого знання, і наша доба — це час утвердження суспільства знань.
Тут треба відзначити, що немає, без перебільшення, жодної такою ж мірою компетентної людини в Україні з цих проблем, як Президент НАН України академік Борис Євгенович Патон. Ця справді унікальна особистість, вчений світового масштабу вже декілька десятиліть (з 1962 року) керує штабом української науки. Кореспондент «Дня» звернувся до Бориса Євгеновича з низкою запитань, пов’язаних із сучасним станом науки в Україні та світі загалом, визначенням магістральних напрямів її подальшого розвитку. Пропонуючи читачам відповіді уславленого науковця, «День» сподівається на продовження цієї важливої розмови, на відгуки усіх людей, кому небайдуже майбутнє України. Адже це майбутнє є можливим винятково за умови збереження і поступу науки — інакше неминучою буде суспільна деградація й погано прихована дикість.
— Почати нашу розмову, глибоко шановний Борисе Євгеновичу, хотілося б із концептуального запитання про унікальне місце і роль науки в сучасному світі. Вже близько двох з половиною століть, як наука, за відомим класичним висловом, стала «безпосередньо продуктивною силою» й безперервно впливає на життя людства, змінює його обличчя, причому дедалі більшою мірою. Цей процес триває і на наших очах: нанотехнології, карколомний розвиток біології, інформаційні та інтелектуальні системи найвищого рівня... Чи можете ви як президент Національної академії наук України спрогнозувати, чим іще можуть вразити вчені людство у найближчі десятиліття? І які небезпеки на нас чекають — поряд з винятковими можливостями, які теж виникають?
— Безумовно, наука вже давно стала продуктивною силою, без якої неможливий прогрес людства. Її вплив на економічні та суспільні процеси, на життя людей проявляється повсякденно і становить об’єктивну реальність нашого часу. Наукові досягнення також очевидні.
Величезні зрушення, наприклад, відбуваються в галузі кібернетики, у створенні новітніх ЕОМ, інтелектуальних інформаційних технологій і, нарешті, у побудові штучного інтелекту. Ѓрунтовний пошук здійснюється у різних розділах фізики, насамперед фізики високих енергій. Великого майбутнього набувають дослідження наносистем і розвиток нанотехнологій.
— Дуже перспективним ми вважаємо створення новітніх конструкційних і функціональних матеріалів XXI століття, які є основою промислового виробництва. Останнім часом стався справжній технологічний прорив в галузі наноструктурних і композиційних матеріалів. Вагомих результатів чекаємо і в сучасних напрямах біології, зокрема в генній інженерії, розробці біонанотехнологій тощо.
Водночас бурхливий розвиток виробництва, спричинений прогресом науки, дає й негативні наслідки. Ще 30 років тому відзначалося, що екологічна «ємність» Землі не безмежна і може переповнитися через неконтрольовану виробничу та господарську діяльність людей. Сьогодні ця небезпека піднялася на весь зріст. Накопичення виробничих парникових газів, на думку багатьох фахівців, спричиняє глобальне потепління планети, істотні кліматичні зміни. Шкідливі викиди руйнують озоновий шар Землі. Все це становить реальну загрозу життю людства.
Дедалі небезпечнішою стає атомна енергетика, яка час від часу призводить до техногенних катастроф. Виняткове значення безпеки атомних електростанцій, яке було добре усвідомлено після Чорнобильської катастрофи, підтвердили й нещодавні події в Японії. Ні вчені, ні практики, на жаль, ще не знайшли повноцінної альтернативи атомній енергії. Але суттєво підвищити рівень її безпеки вони здатні та повинні.
В цілому небезпечним може стати будь-яке проривне науково-технічне досягнення за умови необережного, нераціонального або надмірного споживання тих можливостей, які це досягнення надає. Наприклад, бурхливий розвиток інформаційно-комунікаційних технологій та мереж може призвести до часткової втрати, навіть на генетичному рівні, інтелектуальних здібностей людства.
Для розв’язання як уже існуючих, так і прогнозованих негативних проблем необхідні, безумовно, узгоджені та збалансовані дії всіх без винятку держав і, насамперед, розвинутих. Але, на мою думку, це потребує й певної зміни, так би мовити, цивілізаційного вектору, потребує усвідомлення суспільством того, що науково-технічний прогрес має спрямовуватися не тільки і не стільки на «споживання», а на забезпечення, в першу чергу, гармонійного розвитку людини, заощадження ресурсів і збереження навколишнього середовища.
— Як можна пояснити такий парадокс: з одного боку, виняткові, неймовірні наукові відкриття ХХІ століття, а з другого — «розквіт» псевдонаукового шарлатанства, невігластва, забобонів, астрології тощо. У чому тут річ?
— Спалахи псевдонауковості, шарлатанства, невігластва найчастіше мали місце у часи соціальних потрясінь, внаслідок політичної і державної нестабільності. Такі явища спостерігалися у першому двадцятиріччі минулого століття в Росії, коли там відбувалися революційні події.
В Україні прояви шарлатанства, невігластва поширилися в 1990-х роках, після розвалу СРСР. Згадайте, хоча б, так зване Біле братство. Його організатори втягнули туди групу довірливої молоді. І лише завдяки своєчасному втручанню громадськості, держави, батьків обдурених дітей вдалося припинити ці псевдорелігійні дії.
Не можу не зазначити й ту негативну роль, що відіграють у цьому, як ви кажете, розквіті засоби масової інформації.
— Якими, на вашу думку, можуть бути стосунки наукового та релігійного світоглядів — вони супротивники (конкуренти), партнери або взагалі ніякне перетинаються? Чи можлива співпраця науковців та представників церкви на засадах гуманістичного становлення оновлення України та людства?
— Науковий і релігійний світогляди не збігаються. Частина вчених, насамперед природознавців, дотримуються матеріалістичних поглядів на походження світу. Релігійні уявлення полягають у тому, що світ утворено надприродною божественною силою. Паралельне співіснування цих світоглядів, на мою думку, було та є невід’ємним і важливим чинником розвитку цивілізації. Головне тут — запобігати проявам так званого войовничого атеїзму та клерикалізму. Кожна людина має право на власний вільний вибір.
Водночас і вчених, і духовенство за межами світогляду поєднує багато спільного. Так, і наука, і релігія дбають про розвиток і добробут людства. І вчені, і служителі церкви прагнуть добра, миру, злагоди для свого народу та народів інших країн. Безумовно, така співпраця можлива і в площині гуманітарного оновлення України та людства в цілому.
— Молодь — це запорука того, що українська наука має майбутнє. Але тим більшою, особливо в добу інформаційного суспільства, є роль освіти — й гуманітарної, й технічної. Що являє собою якісна освіта III тисячоліття?
— На жаль, протягом останніх двадцяти років приплив молодих фахівців в академічні інститути значно скоротився. Причина загальновідома. Це вкрай недостатнє матеріальне забезпечення наукової праці і, як наслідок, падіння її престижності.
Зазначу, що в складних умовах сьогодення ми робимо все можливе для заохочення молодих вчених, залучення їх до аспірантури та до роботи в наших інститутах. Свого часу в Академії наук та, завдяки й її зусиллям, на загальнодержавному рівні була започаткована адресна підтримка талановитої наукової молоді. Вона набула різноманітних форм та виявилася досить ефективною. Наведу хоча б такий приклад. З тих 500-т молодих науковців, яким ще 2000 року було надано 200 стипендій президента України і 300 академічних стипендій, понад шістдесят відсотків працювали на початок цього року в установах нашої Академії наук, кожний десятий з них став доктором, а кожний другий — кандидатом наук.
Тепер про якість освіти. Добре зрозуміло, що немає науки без освіти, як і немає якісної освіти без науки. І технічна, і гуманітарна освіта в наш час вимагають залучення новітніх знань. Безумовно, поруч з друкованими джерелами мають бути використані сучасні інформаційні технології, проведена широка комп’ютерізація навчального процесу. Але все одно головним залишається глибоке поєднання наукової та освітянської діяльності.
Дуже важливою, на мою думку, є цільова спеціалізація фахівців вже на третьому або четвертому курсі, тобто їхня підготовка до конкретної наукової діяльності або роботи в тій чи іншій галузі економіки. Наша Академія має певний і досить тривалий досвід створення спільних кафедр, лабораторій, інших науково-навчальних структур з вищими навчальними закладами. І це дає загалом непогані результати.
Але в цілому процес інтеграції науки та освіти необхідно значно посилювати. Саме освіта серед усіх сфер суспільного життя та галузей економіки в першу чергу потребує інноваційного розвитку.
— Національна академія наук України, яку ви очолюєте, зберігає кращі традиції уславлених наукових шкіл України в різних галузях знання. І тут, мабуть, доречним є певний консерватизм — важливо не втратити цінне, не нашкодити. З другого боку, будь-яка система (і наука не є винятком), яка своєчасно не оновлюється, просто приречена. Яким може бути поєднання цих двох підходів, баланс між ними?
— Можна впевнено стверджувати, що провідні наукові школи є найбільш характерною ознакою академічної науки. Це її основний здобуток і, водночас, саме той фундамент, виключно на якому вона може існувати. Підкреслюю це тому, що збереження і розвиток за будь-яких умов наукових шкіл було головним історичним завданням нашої Академії, найпершим пріоритетом в її діяльності. Це наш святий обов’язок і нині.
Не перелічуватиму всі наукові школи, які сформувалися в Академії за весь час її існування та здобули дійсно всесвітнє визнання. Зазначу тільки, що їхня діяльність справляла й справляє вирішальний вплив на розвиток академічної науки. Згадайте хоча б 90-ті роки минулого століття, коли фундаментальна наука в нашій країні в цілому та в Національній академії наук діяла в дуже складних умовах. Але, незважаючи на всі труднощі та втрати, ми зберегли високий науковий потенціал, основну наукову інфраструктуру та кваліфіковані кадри. І це відбулося, насамперед, завдяки самовідданій праці вчених, тим особистостям, які очолювали наші установи та творчі колективи. Значною мірою цьому сприяла й цілеспрямована політика НАНУ щодо збереження академічних традицій і підтримки наукових шкіл.
У цьому сенсі ми дійсно дотримуємося у науковій сфері розумного консерватизму. Адже наука не може успішно розвиватися на пустому місці, не спираючися на передовий досвід і кращі здобутки попередників. Збереження традицій і подальший творчий пошук — це єдиний процес. Наука весь час перебуває у русі. Систематично з’являються нові напрями досліджень, відбувається творче і структурне оновлення науки як такої.
Суттєвою рисою оновлення, наприклад після проголошення незалежності України, стало значне зростання питомої ваги соціогуманітарних досліджень, започаткування або відродження таких наукових напрямів, як соціологія, демографія, політологія тощо, розширення мережі наукових установ відповідного профілю. Все це сприяло розв’язанню назрілих проблем молодої незалежної держави. Водночас таке зростання багато в чому було можливе й завдяки збереженню здобутків і традицій наукових шкіл, які свого часу очолювали економісти М.В. Птуха і К.Г. Воблий, сходознавець А.Ю. Кримський та інші відомі вчені.
Серед прикладів поєднання тих двох підходів, про які ви кажете, можу навести також розвиток в нашій Академій наук цілеспрямованих фундаментальних досліджень, результати яких ставали основою нових високих технологій, створення унікальної для академічної науки дослідно-виробничої бази, запровадження інженерних центрів і міжгалузевих науково-технічних комплексів. Все це відбувалося ще в минулому столітті. В сучасних умовах були започатковані та отримують розвиток програмно-цільові та конкурсні засади в організації досліджень. Ініціювалося й створення нових структур і форм комерціалізації наукових результатів, зокрема технологічних парків. Особлива увага при цьому приділяється тим високотехнологічним і конкурентоспроможним інноваційним проектам, які можуть бути реалізовані в Україні. Великого значення ми надаємо також інформатизації науково-дослідної діяльності. Саме завдяки цьому останнім часом академічні вчені досягли нових результатів у розв’язанні сучасних проблем фізики, астрономії та біології.
Безперечно, наша академічна наука має бути більш гнучкою і більш пристосованою до умов ринкової економіки. Але я глибоко переконаний в необхідності збереження основних принципів організації науки в Національній академії наук, вироблених ще понад 90 років тому, збереження академічних традицій, які були при цьому закладені та розвивалися весь цей час.
— Які досягнення українських учених відповідають найвищому світовому рівню? Що необхідно, аби їх розвивати або зберегти?
— Якщо взяти весь історичний період, цілком зрозуміло, що основні досягнення, зокрема й світового рівня, наші вчені здобули у ХХ столітті. Лише відкриттів — найвищих наукових досягнень в кінці 1980-х років на рахунку української науки налічувалося близько тридцяти. Чимало вагомих наукових результатів одержано й на сучасному етапі. У багатьох наукових галузях вдалося зберегти світовий рівень досліджень, а в певних випадках і визначати цей рівень.
До речі, щодо оцінки наукових результатів інститутів, їхньої відповідності світовому рівню йшлося й у запитаннях до мене газети «День» декілька років тому. Як і тоді, можу зазначити світовий пріоритет багатьох досліджень українських учених у галузі молекулярної фізіології, насамперед нейрофізіології. Зокрема, минулого року ними було встановлено раніше невідоме залучення певних периферичних рецепторів сенсорних нейронів у передачу больових сигналів. Це дуже важливий результат, який відкриває перспективи створення принципово нового покоління знеболюючих препаратів. Повертаючись до попереднього запитання, підкреслю, що дослідження такого рівня були б неможливі без наукових шкіл видатних українських вчених О.О. Богомольця та П.Г. Костюка.
Ще одним значним минулорічним результатом є удосконалення найпотужнішого в світі радіотелескопа УТР-2, який входить до європейської мережі найбільш точних вимірювальних приладів подібного класу, та створення на його базі Гігантського українського радіотелескопа. Безумовним досягненням наших астрономів стала й побудова двох каталогів високоточних положень радіоджерел. Ці каталоги використані в новій версії міжнародної системи координат, яка прийнята як стандарт з 1 січня 2010 року.
Низку пріоритетних фундаментальних результатів отримано останнім часом у галузі фізики. Так, вперше в світовій практиці реалізовано генерацію електричним струмом когерентних фононів у напівпровідникових надгратках, здійснено левітацію малих поглинаючих частинок у лазерному пучку. Минулого року фізики, вивчаючи перенос і відтворення когерентності між квантовими станами атому, довели можливість збільшення на кілька порядків часу збереження квантової інформації. Зрозуміло, що пересічному читачеві важко зрозуміти значення цих робіт. Але немає сумніву, що вони дуже важливі не тільки для самої науки, з ними пов’язані й нові можливості подальшого розвитку найсучасніших технологічних напрямів.
Що ж до практичного застосування фундаментальних наукових результатів, не можу не відзначити розроблену українськими матеріалознавцями, біологами, медиками принципово нову технологію високочастотного зварювання живих тканин. Вона вже знайшла широке застосування в клінічній практиці. І не тільки в Україні.
Можна було б навести й інші приклади. Разом з тим, на превеликий жаль, слід відверто визнати, що досягнень українських учених дійсно найвищого світового рівня зараз все ще бракує.
На друге запитання відповім так. Для того, щоб наука в нашій країні успішно розвивалася, потрібні належна її підтримка з боку держави та розуміння суспільством ролі науки. Пригадую перші повоєнні роки. Україна ще лежала в руїнах. Але на науку виділялися величезні кошти. За престижністю і оплатою праці наука в Україні, як і в усьому СРСР, швидко посіла провідне місце серед інших галузей економіки. І результат теж не забарився. Вже через 12 років після спустошливої війни, 1957 року, в космос полетіли перші у світі штучні супутники Землі. А через 16 років, 1961-го, Ю.О. Гагарін на космічному кораблі зробив перше в світі коло навколо нашої планети. 50-річчя цієї виняткової історичної події ми нещодавно відзначили.
Нині наша українська наука потребує, насамперед, постійного та якісного оновлення своєї матеріально-технічної бази. Без унікальних наукових приладів, а вони, до речі, при тому бурхливому розвитку науки, який зараз відбувається, морально застарівають вже через п’ять років, отримання результатів світового рівня стає неможливим. Всі останні роки ми приділяємо цьому питанню дуже велику увагу. Дещо, в першу чергу за підтримки держави, вдалося зробити. На жаль, ще вкрай і вкрай недостатньо.
Відзначу ще один важливий фактор підтримки досліджень наших учених — їхню інтеграцію в світовий науковий простір, всебічні та глибокі контакти з колегами в інших країнах, спільну з ними участь в міжнародних наукових програмах і проектах. Це дає добрі результати, і ми все робитимемо задля подальшого розвитку міжнародних зв’язків.
Утім, для забезпечення високого рівня досліджень необхідним є, насамперед, високий попит на наукові результати з боку виробничої сфери, з боку держави і, нарешті, всього суспільства.
— На вашу думку, чим учений відрізняється від так званої звичайної людини?
— Характерною рисою справжнього вченого є, насамперед, відданість науці, саме в ній він бачить своє покликання. Навіть життєві негаразди і перешкоди не зупиняють його прагнення пізнання нового. Вся історія світової, в тому числі української, науки дає цьому чимало свідчень і яскравих прикладів.
