Його знають і шанують музейники не лише України — цілого світу. Трапляється, критикують, але до його думок завжди дослухаються. А інакше й бути не може, бо за плечима патріарха музейної справи, академіка, Героя України Бориса Григоровича Возницького — понад 60 років плідної праці, покладеної на вівтар збереження національної культури. 16 квітня директор Львівської галереї мистецтв святкує 85-річчя. Про життя, працю, улюблені періоди історії, Пінзеля, замки і палаци Львівщини та порятунок вітчизняної культури — в ексклюзивному інтерв’ю ювіляра «Дню».
— Я страшно не люблю ювілеїв, — з посмішкою говорить Борис Григорович. Навіть уже написав заяву в управління культури: «Прошу не робити мені ніяких ювілеїв»...
— Чому?
— Не хочу, аби відривали від роботи. Ювілеї відривають, проблеми відривають, а ще — якісь зустрічі, громадська робота... А мені ще багато чого треба зробити. Зрештою, я й працюю для того, аби щось зробити. Наступного року виповниться півстоліття, як я прийшов на посаду директора Львівської галереї. Я так багато працюю, що навіть у відпустку не ходжу — останнього разу відпочивав 1964-го. Зайнятий всі суботи і неділі. Є над чим працювати, бо наша галерея — найбільший в Україні музей. За своєю площею (38 тисяч квадратних метрів, а це 16 діючих музеїв) — це всі музеї Києва.
— Кажуть, що ви врятували близько сорока тисяч пам’яток. А з чого все починалося? І взагалі, звідки така у хорошому смислі одержимість історією і пам’ятками?
— Починалося все з мого навчання у Ленінграді — в Академії мистецтв, де Шевченко вчився (сміється. — Т.К.). Я бачив прекрасне місто, бачив Ермітаж, бачив всі палаци. Я бачив, як там дбають про музеї і палаци. Крім того, я, напевно, перша людина в Україні, яка мала можливість виїхати з виставкою за кордон — 1958 року, коли ще навіть митниці не було. 1970-го першим з України з нашою картиною був у Парижі. Я побачив світ, побачив, як у світі ставляться до пам’яток... А у нас — біда! В Україні у ХХ столітті знищено 80% національної спадщини, зокрема 15 тисяч церков, півмільйона ікон. В Україні немає жодної ікони ХVII століття! На Львівщині за радянських часів було закрито 500 католицьких костьолів — діяли всього-на-всього чотири. У зв’язку з ліквідацією греко-католицької церкви було закрито 800 церков. І скрізь робили складські приміщення. От я й поїхав по тих складах. А у 1970-х вже було створено Товариство охорони історичних пам’яток, вже міністерство почало про щось замислюватися, ми почали робити облік, що збереглося і по складах, і по діючих, як тоді говорили, культових спорудах. (Я досі зберігаю гори паспортів на те, що там було). Отож ми збирали те, що викидали із церков — по кущах, по подвір’ях. 1960—1970-ті — це для мене найцікавіший час, бо саме тоді ми зібрали найбільше давніх речей — близько 30-ти тисяч, а це були книжки, ікони, скульптури. У нас найбільша у світі колекція дерев’яних скульптур — дві тисячі скульптур бароко. Врятували третину скульптур Пінзеля, виставку яких ми робили і в Москві, й у Празі, й у Варшаві, а через кілька місяців представлятимемо її в Луврі. І це велике наше досягнення, бо застали період, коли скульптури Пінзеля різали на дрова! А середня оцінка скульптур Пінзеля — 17 мільйонів євро.
— У вас є улюблений період історії, історії культури?
— Я, коли вчився у Ленінграді, вивчав ікону XVII століття. І дипломну писав саме по цьому періоду — по іконопису Іова Конзилевича. Вивчав також дерев’яну архітектуру. А потім вліз у ренесансне мистецтво, і це найбільш важкі наші експедиції, коли ми звозили величезні нагробки XVI століття тонами. Вони зберігаються у підземеллях Олеського монастиря — це європейська колекція. Але найбільш мене все ж цікавило львівське бароко, Пінзель — це XVIII століття.
— Реставрація та утримання замково-палацових комплексів потребують дуже великих коштів. У європейських країнах це питання давно вирішене. Проте в Україні, де за радянських часів було знищено культуру збереження і ставлення до історичних пам’яток, завдання ускладнюється. Ви завжди з пересторогою ставилися до такого поняття, як концесія замків. Тож який вихід?
— Палаци і замки треба музеєфікувати. Наприклад, у маленькій Словакії (площа її — як дві Львівські області) — 39 замків, із них один — резиденція президента, і скрізь — музеї. В Україні менше музеїв, ніж у Голландії або у Швейцарії. І зробити новий — великий клопіт. Зараз ми у Львові ставимо питання про створення літературного та театрального музеїв, музею приватних колекцій. У нас є приватні колекціонери, котрі мають дуже гарні зібрання і хочуть подарувати їх державі. А в який спосіб це зробити?! Нагадаю випадок із Михайлом Дзиндрою. Він ще за Польщі опинився за кордоном — працював у Німеччині, згодом — в Америці. А кілька років тому привіз до України корабель (тисяча одиниць!) своїх модерних скульптур — хотів подарувати державі. Заплатив за ввіз величезний податок! І де це дівати? Всі музеї відмовилися від такого подарунка. Тоді Дзиндра продав у Каліфорнії будинок і у Брюховичах (передмістя Львова.— Т.К.) власним коштом збудував виставковий зал — 1600 квадратних метрів: «Ну, тепер вже візьмете?!». Отак в Україні з’явився єдиний Музей модерної скульптури! Тепер щодо замків... Замків у нас найменше, майже не лишилося. Колись їх було близько шести сотень — зараз є двадцять. Говорю про ті, що під дахом і поки що не розвалилися. Вісім із них — на Львівщині. На Тернопільщині — близько сорока руїн. Львівська галерея порятувала П’ятничанську башту (XIV століття). Зараз намагаємося врятувати Підгорецький замок. Але ж грошей ніхто не дає — третій рік поспіль не отримуємо ні копійки!
— До речі, про Підгорецький замок. Кілька років тому у Львові дуже гучно представляли фонд «Підгорецький замок». Чи є реальна користь від створення цього фонду?
— Поки що ні. Всі щось обіцяють, але, крім народного депутата Петра Писарчука та «Львівського пива», які допомогли відреставрувати Золочівський замок, ніхто коштів не дає. Отак наразі й обходимося — без державних коштів. Я часто думаю про те, що в радянський час, коли ще не можна було цього робити, ми довели до ладу Олеський замок — завдяки старанням Віктора Добрика й В’ячеслава Секретарюка (перші секретарі Львівського обкому КПРС. — Т.К.). Грошей давали, скільки нам треба було, — Олеський замок ми зробили за п’ять років. А Золочівський замок ремонтуємо 24 роки, Підгорецький — 12, і кінця-краю не видно. Хочемо відновити в Підгорецькому замку парк — це терасовий парк, побудований в 1630-х роках. Але для того, щоб його відреставрувати, треба зробити археологічні розкопки. А в Україні не виявилося потрібних археологів! Я особисто домовився з міністром культури Польщі, і він прийме двох наших археологів на стажування... Тобто, безумовно, шукаємо всі можливості, аби зарадити собі. Тепер щодо концесії: це незаконна справа. В законі написано, що замок може бути переданий у концесію, якщо там немає рекреаційної зони. А в нас біля кожного замку — державні парки. Пригадаймо випадок із замком у Свіржі, який належав Спілці архітекторів... І продавати замки не можна! Пригадаймо випадок із палацом Ланцкоронських (XVIII—XIX століття) у Старому Роздолі. Там були величезні цінності — все розграбували за радянських часів. Невідомо де поділися 30 античних скульптур — я звідти вирвав тільки чотири! Так от: продали цю будівлю одній жіночці за 205 тисяч гривень. Я б і сам його купив за таку ціну (сміється. — Т.К.). Та жінка протримала палац шість років і продала. Потім палац ще раз продали. І що? Все стоїть на місці, якщо точніше — валиться. І це приватна власність! А що вже говорити про концесію???
— До речі, Петро Писарчук далі інвестуватиме в Золочівський замок?
— Він зараз братиметься за інше — відбудовуватиме Святодухівську церкву, що в центрі Львова, біля Головпоштамту, до 200-річчя від дня народження Маркіяна Шашкевича. Це дуже велика справа.
— Чи прибуткові сьогодні замки «Золотої підкови»?
— Безумовно! Ми вже починаємо бідкатися з приводу того, що не вистачає наукових працівників і обслуги — прибиральниць та садівників. Торік Золочівський замок відвідали 100 тисяч туристів. Прибуток порахувати легко: якщо кожен платить за квиток по 10 гривень, то в результаті маємо мільйон! Таке саме число людей відвідало Олеський замок. На новорічні свята мали замовлення з Москви — 240 осіб. Екскурсії, аби потрапити до замків, стоять у черзі годину, а то й дві! Прибутки — це добре, бо, якби не ці замки, я навіть і не знаю, що робив би! У Львові людей у музеях немає, а замки хочуть бачити туристи зі всієї Європи. І не тільки — кілька днів тому до нас приїжджали японці: проїхалися по наших замках, подивилися те, чого ніколи не бачили, і замовили мені книжку про Пінзеля. Таких цінностей, як в Україні, немає ніде. Я, наприклад, був у багатьох польських замках, але там немає таких цінностей, як у нас!
— Занедбана культурна спадщина — це не тільки матеріальні, а й духовні втрати. Скільки, на вашу думку, держава втрачає через відсутність інвестицій у туризм як у галузь?
— Біда в тому, що все в нас основане на грошах. Колись було чотири чи п’ять організацій, котрі займалися туристами. Зараз їх — хоч греблю гати, і всі хочуть гроші. Їдуть люди до нас із Трускавця. Екскурсія для кожного коштує 200 — 300 гривень. А екскурсовод привів їх під замок, щось розповів — і повів далі, навіть не заводячи на територію замку. Те саме відбувається у Львові, де туристів замість кваліфікованих гідів містом водить не знати хто — немає жодного контролю.
— Чи не здається вам, що, окрім порятунку автентичності, перед українською музейною галуззю сьогодні стоїть питання глибокої модернізації?
— Наша культура може бути врятована лишень за умови присутності в уряді людей, котрих цікавить культура. Зараз, повторюю, культура нікого не цікавить — всіх цікавлять тільки гроші. Я дивлюся на наші церкви. Пам’ятаю, як їх описував і скільки там було речей. А тепер все продається. На Львівщині, у Пустомитівському районі, продавали церкву — бізнесменові закортіло купити собі дерев’яну церкву, щоби поставити її на дачі. І люди погодилися, бо хотіли нову побудувати — то нащо їм стара? Хай забирає, хай дає гроші. Виходить, що людей зараз турбує тільки, як дорожче продати. Відомі також випадки, коли відреставровані нашими працівниками ікони пішли на продаж, а замість старих ікон у церквах з’явилися копії. Тільки тоді зрушимо з місця, коли хтось в Україні, крім грошей, думатиме про нашу культуру, про наше минуле, яке треба зберігати. Тримаю біля себе вислів Йосипа Сліпого «Народ, що загубив минуле, зникає з лиця землі». А ще завжди цитую Mein Kampf Гітлера: «Для того, щоб зліквідувати народ, в нього треба забрати культуру».
— Наскільки щільно вдається співпрацювати з місцевою владою? Адже місцеве самоврядування в першу чергу має бути зацікавлене в порятунку замків?
— Мені важко відповісти на це запитання, бо зараз жодної допомоги від місцевої влади немає, і скільки це триватиме — невідомо. Не на користь нам те, що відбувається постійна ротація — і на місцевому, і на державному рівнях. І нове керівництво не має жодного уявлення про замки. Крім того, немає жодної людини при новій владі у культурі, яка би колись працювала у музеї. Щоправда, маю надію на нового губернатора Цимбалюка. Я з’ясував, що він родом із Тернопільщини і, попри те, що вже не працює там, допомагає тернополянам.
— Зараз всі ми живемо в передчутті Євро-2012. А ваша галерея живе в передчутті Євро?
— Та яке там! Тепер всі зосереджені на будівництві стадіонів та терміналів і ремонті доріг. Це, звичайно, добре. Але люди, посидівши на стадіонах, підуть по місту, захочуть зайти у музеї... Гіршого фасаду, ніж у нашої галереї, немає у центрі міста. Ми його ремонтували ще 1972 року! Те саме стосується інших наших об’єктів.
— Кілька років ви били на сполох через те, що на Львівщині горять унікальні дерев’яні церкви. Навіть організовували виставку макетів церков, що згоріли, аби привернути увагу громадськості. Яка зараз ситуація із церквами-пам’ятками?
— Тепер ситуація трошки ліпша. Можливо, тому, що обласна влада почала приділяти цьому увагу.
— Не можу не спитати про лист львівської інтелігенції на підтримку реформ Президента Віктора Януковича, який підписали, зокрема, директор Львівської опери Тадей Едер, його заступники Юрій Гнатківський та Юрій Грех, професор Львівської академії мистецтв Марія Грех та ін., а першим зазначено ваше прізвище.
— Та це якесь непорозуміння! Так, був такий лист, де ми підтримали те, що робилося. А зараз — ні, ми не підтримуємо. Нема що підтримувати, бо скрізь — просто біда. Пам’ятки всі пропадають, нищиться все. Спадщини нашої не буде скоро... А більше мені нема що сказати з цього приводу.
— Чи є ділянка роботи, котрою ви стовідсотково задоволені?
— Звичайно. Наприклад, я задоволений тим, що ми відреставрували Олеський замок, бо він лишиться людям, а там, у фондосховищах, близько 20 тисяч речей. Задоволений також Золочівським замком. Залюбки згадую той час, коли ми їздили в експедиції. А зараз мене страшно гнітить те, що я хочу щось зробити і не можу...
