Не лише історикам добре відомий висновок українського політичного діяча Володимира Винниченка, який відзначив, що історію України не можна читати без заспокійливого.
Дійсно, протягом віків українці вели боротьбу за власну державність, яка зазнавала невдачі через прагнення негайно досягти того, чого інші народи добивалися століттями, різне бачення шляхів розвитку, протиріччя вітчизняних еліт, які підігрівалися зовнішніми силами тощо. Завидне терпіння часто межувалося з вибухами обурення і гніву, на якомусь етапі не вистачало часу, мудрості, взаємопоступливості.
Часто українці випереджали свій час, демонструючи зразки майбутньої демократії чи способів господарювання. Випереджали час, щоб потім втратити надбане і знову доганяти. Це, зокрема, можна сказати про демократизм Запорозької Січі, фермерські господарства ХVI—ХVII століть, Конституцію Пилипа Орлика, поєднання соціальних і національних вимог на початку ХХ століття. І майже завжди демократія чи соціальні пріоритети ставилися населенням вище державницьких цінностей, а старшина — ця назва видається доцільною для української еліти у всі часи — свято вірила саме у свою правоту, завзято її захищаючи і не слухаючи доводів опонентів.
Шкода, що ми так і не навчилися робити висновки із власних помилок. Заспокійливе знову виявляється необхідним, але вже щодо сучасних політичних подій.
Тому видається необхідним історичний аналіз переломних подій з метою їх максимального врахування сьогодні.
«Відцентрові тенденції набули організаційно-державного оформлення, тому Українська держава як єдиний суспільно-політичний організм перестала існувати. На її терені формувалися два державних утворення з окремими урядами, військами, фінансами, політикою, причому обидва перебували у стані війни. Українська державність вступила в період тяжкого випробовування».
Ці слова процитовано із одного з навчальних посібників з історії України, авторами якого є нинішній Голова Верховної Ради України Володимир Литвин та відомі історики В.Мордвінцев і А. Слюсаренко. (Історія України.-К.-2002.-672 с.). Відносяться вони до другої половини ХVII століття, коли Україна від національного піднесення часів Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького скотилася до розбрату і розколу, який зрештою дістав промовисту назву «Руїна».
Подібна ж ситуація виникла і у 1917—1921 роках, коли створювалася Донецько-Криворізька республіка, українські уряди існували у Києві і Харкові, Україна була розколена і втратила державність.
На жаль, поки що сучасні процеси національно-державного розвитку у дзеркальному відображеннi повторюють ситуацію давніх часів, хоча досі відбувалися набагато цивілізованіше і, хотілося б сподіватися, що ще не зайшли наскільки далеко, щоб стати безповоротними, призвівши до розколу і суспільства, і держави, як це вже було в історії нашої України.
Отже, Національно-визвольна війна українського народу 1648—1657 років була спрямована проти національного, релігійного і феодального гноблення. Стояли завдання, відділившись від Речі Посполитої, створити власну державу, ліквідувати кріпацтво та поліпшити умови життя народних мас.
Ці завдання поступово вирішувалися Богданом Хмельницьким не лише у військових баталіях, а й шляхом проведення низки реформ. Його високий авторитет як серед старшини, так і серед козацтва та селянства дозволив цілеспрямовано вирішувати проблеми. Хоча це й було дуже важко. Негативними факторами були несприятлива міжнародна ситуація, прагнення сусідніх держав розірвати українські землі, посилитися за рахунок територій нової держави, відсутність єдиної національної еліти, надмір духу вольниці, бажання більшості населення покозачитися, що зменшувало економічну базу влади. Хмельницькому вдалося на певний час зцементувати населення, згуртувати еліту та лавірувати між іноземними державами. Переяславська угода 1654 року сьогодні виглядає аналогом угоди 1994 року, оскільки визначала напрям руху.
Критичним моментом революції стала зміна влади у зв’язку зі смертю Хмельницького. Йому не вистачило часу добитися переходу до монархії, яка на той час була у світі звичною формою держави і зробила б її законним утворенням, водночас консолідувавши національну еліту. Не вдалося Богдану і підібрати свого наступника. Юрась був молодий і неавторитетний, а більш відомий Іван Виговський спробував здійснити різкий поворот на захід, підписавши Гадяцьку угоду 1658 року, що було підтримано лише частиною старшини та населення. (Напрошується аналогія з угодою про ЄЕП). Спалахнула громадянська війна, яка розколювала державу. Сепаратистські потуги сторін були підтримані їх закордонними «доброзичливцями». Так, російська держава підтримала кошового Івана Брюховецького, який відверто висловлював проросійські настрої та солідаризувався зі знедоленими масами, що виступали проти феодалізації старшини. За такої допомоги у 1663 році Брюховецький став гетьманом на Лівобережжі, а Павло Тетеря, підтриманий татарами, — на Правобережжі. Своїх ставлеників мала і Польща.
Далі була запекла боротьба за владу. А тим часом у 1667 році між Росією і Польщею було підписано угоду про перемир’я, за якою українські території було розділено між цими державами. Ця та наступні угоди приймалися вже без української участі. Поступово було втрачено не лише державність, а й соціальні завоювання визвольної війни.
Трагічною була і спроба Івана Мазепи за допомогою іноземної армії добитися незалежності. Зокрема, у Полтавській битві українські козаки воювали в обох арміях, а українська старшина служила різним царям.
Наступна нагода відродження української державності з’явилася в результаті першої світової війни. На той час уже була помітною різниця в менталітеті, яку на хвилі національного піднесення вдалося подолати 22 січня 1919 року, коли було підписано знаменитий Акт злуки між Українською Народною Республікою і Західно-Українською Народною Республікою. На жаль, ця подія мала швидше символічне значення, і до справжнього об’єднання справа не дійшла. Сторони, що об’єднувалися, не мали достатньої кількості державотворчих сил, щоб вистояти у тогочасних складних умовах.
Знову яскраво проявилася боротьба іноземних держав за українські території, і знову вони використовували для цього, окрім власних армій, і українські сили, розколені і взаємно непримиримі. Це трапилося, оскільки політичні цілі та власні інтереси ставилися вище від національних.
Очевидно, що саме такі процеси повторюються і в наші дні. За аналогією з ХVII століттям можна сказати, що Україна знаходиться на етапі зміни влади. Знову інтереси «старшини» розходяться з інтересами більшості населення, яке незадоволене своїм соціальним становищем, знову «старшина» розколена і знаходиться під впливом іноземних держав. Боротьба за «булаву» прикривається красивими закликами, а соціально-економічні потреби суспільства топчуться на мiсцi задля власних політичних здобутків. Знову Захід та Схід борються за вплив на Україну, прагнучи насамперед захистити свої інтереси. За великим рахунком, їм не потрібна єдина і міцна українська держава. Знову населення втягується у протиріччя еліт, виступаючи з того чи іншого боку.
Закономірно виникає питання: а чи можна уникнути несприятливих повторень історичних аналогій, особливо щодо розколу держави?
Хотілося б відповісти, що можна. Адже за минулі 13 років незалежності України вдалося уникнути силових варіантів розвитку подій та вивести економіку держави з кризи. Очевидно, що за чотири століття світ зумів не лише демократизуватися, а й стати набагато розбірливішим відносно засобів впливу на опонентів. У всякому випадку, навряд чи якась держава сьогодні буде відверто нав’язувати нам свою волю чи висловлювати територіальні претензії. Але цілком можливе прагнення примусити когось «відпрацювати» за своєчасно надану економічну, технологічну чи моральну допомогу. Зокрема, це може бути «прив’язка» до того чи іншого «блоку» або «зони» чи, навпаки, вихід з них.
Інша на сьогодні і правова ситуація. Конституція України визначає нашу державу як унітарну і передбачає складну процедуру виходу з неї. Проте розкол держави може бути і без територіального поділу — політичним або економічним. Частково сьогодні ми це вже спостерігаємо. Тому сучасні умови ставлять високі вимоги насамперед до нинішньої української еліти, яка у боротьбі за булаву не повинна забувати про суспільні інтереси. Важливо також вийти з-під впливу іноземних «доброзичливців».
Вочевидь також, що створене за роки незалежності правове поле не дозволяє повністю вирішити виниклу ситуацію. Отже, воно потребує змін у напрямі децентралізації влади шляхом конституційної та адміністративно-територіальної реформ, проведення яких вимагає політичних компромісів. Прийняття Верховною Радою України пакету документів, серед них і щодо внесення змін до Конституції України, можна розцінювати як значний крок до стабільності.
Проте важливо не наробити помилок найближчим часом. Небезпека є і в ейфорії, як зазначав уже на сторінках газети «День» Президент Польщі Олександр Кваснєвський. Поки що компроміс лише частково спинив емоції. Але попереду — вибори. Важливо, щоб їх наслідки знову не були опротестовані якоюсь стороною. Очевидно, що можна передбачити і загострення політичної ситуації у зв’язку із наступними виборами до Верховної Ради України. Посилення її ролі у житті країни зробить ці вибори запеклішими.
Навряд чи на користь державі і консервація у сучасному вигляді двох політичних блоків, оскільки вони побудовані швидше за територіальними, ніж за політичними критеріями.
Не можна закривати очі і на регіональні проблеми, які проявилися особливо помітно під час кризи. Важливо, на наш погляд, зважити, що кожен з регіонів є частиною єдиної держави і має свої переваги та недоліки. Перерозподіл повноважень у центрі доцільно доповнити більш продуманим розподілом впливу між центром і регіонами.
Нарешті, потрібно перестати шукати правди за кордоном, апелюючи до інших держав у важкій ситуації. Їхні поради і допомога неминуче враховуватимуть насамперед їхні ж інтереси. Отже — свої проблеми потрібно вирішувати самостійно. Навчаючись із власної історії, осмислюючи помилки та досягнення наших предків та критично відносячись до власних.
ПРО АВТОРА
Микола Іванович Лахижа народився 24 травня 1956 року в с. Круподеринці Оржицького району Полтавської області. Закінчив у 1977 році історичний факультет Полтавського державного педагогічного інституту ім. В.Короленка та у 1985 році аспірантуру Московського державного університету ім. М.Ломоносова. Кандидат історичних наук, доцент. Тривалий час працював викладачем кафедри всесвітньої історії та проректором з виховної роботи Полтавського педінституту. З 1998 року працює першим заступником начальника управління з питань внутрішньої політики Полтавської облдержадміністрації. Автор та співавтор монографій з історії Полтавщини, зокрема: «Хай квітне рідне село. Історія села Круподеринці», «Місцевий та регіональний розвиток в Україні. Досвід Полтавщини», «На службі людям», «Нариси з історії Полтави» тощо, а також брошур і статей із питань державного управління, краєзнавчої тематики, всесвітньої історії та політології.
