«Режисер вирішив зробити сцену якомога страшнішою і кривавішою — щоб показати звірства поляків. На ешафот ведуть побитих, тобто відповідно загримованих, козаків. Там здоровенний кат, буцімто знущається з них, перебиває залізною палицею ноги й руки.
Бажаючи нагнати більшого страху, режисер показує страту в «залізному бику». Огрядного дядька, загримованого під козака, обкладають двома залізними пластинами. Кат розпалює під «биком» вогнище і ніби починає козака підпікати. Дядько кричить. Звісно, по-українськи:
«Ляшки кляті! Нехристі! Воздасться вам! Пізнаєте нашу руську віру! Прийде час — і цар руський сяде у Варшаві! Увесь світ покориться йому! Бо сила руська — велика. Ніхто не здолає її — ні чечени, ні грузини, ні американи...»
— Стоп! — кричить режисер.— Що за самодіяльність, питає актора, до чого тут чечени? А грузини? Вони ж православні!
—Так натуральніше, — каже актор, — я б ще китайців згадав.
— Ось і попрацюй з таким матеріалом, — сердиться режисер. — Це ж не МХАТ часів Булгакова. Давайте спочатку. І строго за текстом.
Знову: «Ляшки кляті. Нехристі! Не годні ви християн добрих мучити...»
Здається, сцену із «залізним биком» знято. Тепер кат починає рубати козакам голови. Звісно, ніякі то не козаки — опудала. Але як ефектно піднімається сокира ката, як падає на білу шию, як ллється червона кров. А як гарно кат хапає відрубану голову за оселедця, кидає її. Й вона летить, летить...
Скільки літаючих голів!
На ешафоті з’являється Остап. Подивився навколо, розвів руками і каже:
— Таваріщі палякі! Ви нє прави! Толька адна вєра істінная — руская! І нє папа рімскій — глава церкві хрістіанской, а патріарх масковскій!
— Що за чортівня, — лається режисер, — текст забув? І взагалі — якою мовою говориш?
— Та це я так, зімпровізував, — пояснює Остап, — більше не буду.
—Хоча, — міркує режисер, — може, дійсно зробити, щоб Остап по-російськи заговорив? Мало руской рєчі у фільмі звучить. Все за кадром переважно.
Хтось подає ідею (звісно, дику): от якби Остап «Калінку» заспівав, ще й затанцював, демонструючи презирство до смерті.»
Ні, панове, це не іронічний репортаж зі зйомок фільму В. Бортка «Тарас Бульба». Це уривок з роману Петра Кралюка «Римейк», який, у певному сенсі, може бути потрактований як відповідь на кіноверсію «Бульби», прем’єра якої відбулася зовсім недавно, а рекламні щити в Києві та інших українських містах закликають подивитися цей «шедевр». Про російсько-імперський характер фільму вже багато писалося. П. Кралюк же своїм романом, який створювався рік тому, усе це передбачив. І не тільки. Навіть Ярослав Поліщук, автор вельми критичної статті «Фантасмаразми від Гоголя» на сайті «Літакцент», змушений визнати, що автор «Римейку» «вигадав власну версію гоголівського ювілею. Найсумніше, що вона — з усією нещадною і цинічною гротесковістю — не є цілковитим вимислом».
Отже про це і про дещо інше ми вирішили поговорити з Петром КРАЛЮКОМ.
— Ви вважаєте свій твір пророчим?
— Вартісний літературний текст мусить не лише відображати сьогоднішні реалії, а хоча б на крок випереджати час.
— Вважайте, це вам вдалося. Ви передбачили характер фільму В. Бортка, характер святкування в Росії та Україні 200-річного гоголівського ювілею. До речі, перша презентація вашого «Римейку» відбулася на книжковому ярмарку «Медвін» 2 квітня, якраз тоді, коли в Києві презентували «Бульбу». Це що — провокація з вашого боку?
— «Римейк» — це суцільна провокація.
— Тобто так було задумано?
— Ви, може, й не повірите, але про презентацію фільму «Тарас Бульба» я довідався, коли приїхав на «Медвін». Так склалося, що ці презентації збіглися у часі. Бачите, з моїм «Римейком» відбуваються дивні, майже містичні речі. Хоча, зрештою, так і має бути. Роман же про Гоголя та його літературних героїв.
— Можете навести якийсь містичний приклад-випадок?
— Ну добре. Ось закінчую той «Римейк», ставлю останню крапку. І в той же день доля зводить мене з жінкою, яка родом із Батурина. Вона розповідає деякі батуринські легенди про Мазепу. Я і близько не знав про них. Але... вони у відповідній інтерпретації уже присутні в моєму творі.
— Роман, як ви зазначали, про Гоголя, його літературних персонажів. Звісно, в центрі чудернацький рімейк «Тараса Бульби». Але чому дійство цієї повісті ви переносите в мазепинські часи, перемішавши вигаданих персонажів твору з реальними історичними особами: Мазепою, Петром І, Меншиковим, сімейством Кочубеїв, графинею Дольською, Карлом ХІІ та іншими?
— Почнемо з того, що Гоголь писав «Тараса Бульбу» невдовзі після польського Листопадового повстання 1830 р. У певному сенсі це було ідеологічне замовлення. Не забуваймо, що Гоголь фактично за «Бульбу» отримав від царя-батюшки Миколи І щедру фінансову винагороду. Йшлося про те, щоб представити українців і поляків непримиренними ворогами. Із цим письменник чудово впорався. Адже кульмінація повісті — вбивство Тарасом свого сина Андрія за те, що він закохався в польку. Така «ідеологія» потрібна була тоді царському режиму. Адже польські повстанці намагалися вести агітацію серед українців, закликаючи їх до боротьби з російським самодержавством. Навіть виникла потужна «українська школа» в польській літературі, представники якої творили міф про спільність і дружбу українців та поляків. Цьому міфу потрібно було протиставити міф про спільність росіян та українців, представивши поляків ворогами українського народу. Цей міф із часом став домінуючим у свідомості українців, доживши до наших днів. До речі, не без допомоги Гоголя і його «Тараса Бульби».
— Добре, але до чого тут Мазепа?
— Річ у тім, що мазепинська тема почала активно експлуатуватися російськими ідеологами саме після Листопадового повстання. Думаєте, Олександр Пушкін, автор антипольського вірша «Клеветникам России», просто так взявся за написання поеми «Полтава»? Завдяки російській православній церкві, яка постійно проголошувала анафему Мазепі, у свідомість українців було вживлено стереотип Мазепи-зрадника. Цей стереотип почала використовувати російська пропаганда, формуючи антипольські настрої серед українців. Адже Мазепа — це не просто «зрадник», що перейшов на бік шведів. Він ще й «зрадив» царя Петра, коли перейшов на бік польського короля Станіслава.
— Майже як Андрій, син Тараса Бульби?
— До речі, знаєте, де почав «зраджувати» Мазепа царя Петра?
— І де? Невже в Дубно, як і Андрій?
— Саме так, Мазепа тут налагодив завдяки графині Ганні Дольській зв’язки з польським королем Станіславом — союзником Карла ХІІ.
— Вважаєте, що праобразом Андрія послужив Мазепа? Чи не занадто ризикована гіпотеза?
— Ризикована. Але поясніть, чому Гоголь місцем кульмінації в «Тарасі Бульбі» вибрав саме Дубно? Ще й зобразив це українське місто польським.
— Чесно кажучи, не знаю. У літературі, здається, не існує більш-менш задовільної відповіді на це запитання. Адже, наскільки відомо, Гоголь в Дубно ніколи не був.
— Не забуваймо, що письменник планував викладати історію в університеті. У нього є навіть кілька праць з історії. Серед них — «Роздуми Мазепи». Думаю, він мусив знати про лист Пилипа Орлика до Стефана Яворського, або хоча б текст доносу Василя Кочубея на Мазепу. Саме в цих документах говориться, що намір Мазепи стати союзником поляків та шведів визрів у нього в Дубно під впливом графині Дольської.
— Усі ці моменти й обігруються у вашому романі. Отже, прекрасна полька з «Тараса Бульби» — це графиня Дольська?
— Можливо. Як на мене, Гоголь, знаючи перипетії «дубновського епізоду» Мазепи, міг перенести його, трансформувавши відповідним чином у свою повість.
— У романі «Римейк» ви ніби намагаєтеся проникнути у творчу лабораторію Гоголя...
— Принаймні частково.
— І при цьому зображуєте письменника божевільним...
— Скажете: наруга над класиком.
— Так вважають деякі літературні критики...
— У такому випадку дозволю собі нагадати слова одного з моїх персонажів: «Усі геніальні письменники — божевільні. Нормальні лише графомани. Та й то, певно, не всі».
— А ким себе вважаєте — геніальним письменником чи графоманом?
— Просто письменником — без приставки «геніальний».
— Добре, давайте тоді поговоримо про геніїв. Наприклад, про Пушкіна, який теж фігурує у вашому романі. І теж, здається, ви його представляєте не зовсім нормальним. Адже цей геній, так у вас виходить, мав «манічку» — думав, як би то влаштувати для себе ефектну смерть. Зрештою, зімітував дуель із Дантесом. Така вільна інтерпретація відомого факту уже викликала бурю негативних емоцій навіть в українських критиків, а що буде далі, коли «Римейк» прочитають росіяни?
— Не думаю, що росіяни перекладатимуть і видаватимуть «Римейк». Занадто він для них крамольний. А читати в оригіналі... Ну знайдіть мені правдивого москаля, який «знізойде» до того, щоб вивчити «язик» молодшого брата?! Щодо Пушкіна та моєї інтерпретації його дуелі з Дантесом, то дозволю собі навести міркування літературного критика В. Полковського, який живе в Канаді. Ось його міркування: «Деміфологізація смерті Олександра Пушкіна, представлена в романі, не є нарочитою або цілком алогічною. Вона більше в дусі життя Пушкіна, його численних світських походеньок і, як сказали б сьогодні, «зависань». Хоча розумію: прочитавши це, деякі російські читачі писатимуть на форумах — мовляв, Кралюк продався канадським імперіалістам або щось у такому стилі».
— Чому росіяни? Вам дістанеться не лише від них. «Свідомі українці» на вас теж наїдуть. Власне, вже наїхали. Хіба їм сподобається те, що «римейківський» Тарас Шевченко зовсім неканонічний, як і неканонічні у вас деякі персонажі й сюжети української історії?
— Але ж на обкладинці книжки, яка вийшла друком у видавництві «Твердиня» і яка представлялася на «Медвіні», чітко зазначено: «Професійним патріотам, як і дітям до 16 років, читати СУВОРО заборонено».
— Так, із москалями й українськими професійними патріотами розібралися. А як з прихильниками З. Фрейда? Адже ви спародіювали не лише літературних класиків, а й батька психоаналізу, точніше його працю «Тотем і табу». Причому ця пародія є ніби концептуальною основою роману.
— Навіть не знаю, як я відмолю всі ці гріхи.
— Щоправда, вас рятує те, що вся «римейківська дикість» представлена в романі як марення божевільних. Але навіть і це дехто ставить вам у провину. Так, у десятому номері журналу «Київська Русь» за минулий рік, де було вперше опубліковано «Римейк», подано невелику рецензію Оксани Плаксій «Страх сказати», де, зокрема, сказано: «Попри те, що надто багато речей віддано в жертву Тексту, автор раз по раз наголошує: не звертайте уваги — це лише писанина божевільного, до того ж створена несамохіть, лікарі постібалися із вказівки керівництва святкувати в божевільні річницю Гоголя... Це постійне самозаперечення, самозниження й самонищення Тексту — основне, що заважає ним бавитися і проводити паралелі з карнавалом та жанром барокової комедії, хоча, як у карнавалі, тут змішалися чини й часи, і, як у комедії, відчутна тяга до моралізаторства; зі сковородинською концепцією трисвіття, ще з багатьма речами, які, здається, автор хотів активізувати і актуалізувати. Страх сказати визначив тісні рамки для роману й унеможливив гру: яка ж гра, коли основний гравець хоче бути поза нею?»
— Знаєте, це теж можна сприйняти, як своєрідну містику. З Оксаною Плаксій я познайомився після презентації роману на «Медвіні». Вона виявилася не зовсім такою, як я її уявляв. Ми майже не говорили про твір. Правда, Оксана поцікавилася, чи не маю я претензій до редагування нею «Римейку», оскільки роман до друку в «Київській Русі» готувала вона. Так, по-своєму це цікава редакція. До того ж, Оксана надала їй своєрідний супровід — цитати з праці Мішеля Фуко «Історія безумства в класичну епоху». За це я їй вдячний. Хоча навіть не уявляв, що мій текст може поєднуватися з текстом цього автора. Але, як говорить головний герой мого роману: «Розумію: так не повинно бути. Але так є». Щодо «страху сказати» і неможливості «бавитися» з текстом, то наведу іншу думку, яка прозвучала в рецензії В. Полковського, оприлюдненій на сайті «Інша література»: «Я вважаю, що ключовою в «Римейку» є надбудова над текстом, величезна Гра, в угоду якій і ламає певні канони і стереотипи Петро Кралюк. В угоду його величності Грі доосмислюється і доуявляється історичний та літературний спадок України».
Так, щодо роману «Римейк» уже зараз існує купа різних думок. Це, певно, добре, бо твір змушує дискутувати, а отже — мислити. Можливо, правий один із читачів сайту «Літакцент», який написав у коментарях: «Платонівську функцію мистецтва — катарсис, омріяне очищення — «Римейк» виконав на усі сто. Тобто на 50 — решту лишимо на розсуд інших читачів».
