Недавно на зустрічі з Генеральним секретарем НАТО Яапом де Хооп Схеффером у штаб-квартирі Альянсу в Брюсселі побувала делегація українських діячів мистецтва. Серед них — Святослав Вакарчук, Олег Скрипка, Руслана Лижичко, Дмитро Гнатюк, Олег Пінчук... Своїми враженнями від відвідин міжнародної столиці (у Брюсселі розташовані центральні управлінські структури НАТО і Євросоюзу) з читачами «Дня» ділиться письменник Юрко ПОКАЛЬЧУК.
Кілька разів мені доводилось переїжджати через Брюссель, але майже ніколи я його не бачив — так трохи від вокзалу, до центру й назад на вокзал.
От така собі, думав я, маленька подоба Парижа, якій таки не склалось бути Парижем. З ким не буває! Ото там НАТО і Євросоюз, і тільки — інакше б і не було того Брюсселя, і ніхто б його до уваги не брав.
Але ось випадок долі, і я їду саме в Брюссель і, більше того, в делегації українських митців у штаб-квартиру НАТО.
Що я доти знав про це НАТО?
Це така контора, де готують підступні напади на мирних радянських громадян, щоб поневолити робітничий клас заради проклятих буржуїв. Так нас усіх в радянський період нашої багатостраждальної України вчили у школах і вузах, і мушу визнати, що хоч логікою всього нового життя я давно вже відійшов від стереотипу радянського мислення (принаймні так думаю і так намагаюсь жити), але десь там, у підсвідомості, з дитинства завчена формула, що НАТО — то ворог, який хоче на нас напасти і нас поневолити, таки лишилась. Що вже казати про інших українських громадян, хто над цим спеціально не замислювався.
Але вернімося на хвилинку до Брюсселя.
Компанія в нас у делегації склалась дуже приємна, бо майже всі знали одне одного доволі близько. Щонайменш приятелі, якщо не друзі. Зі Святославом Вакарчуком і з Русланою, з Ксенофонтовим, а також з Тарасом Возняком у нас спільний Львів і львівські друзі, з Танюком у нас спільний Луцьк, в якому ми жили і вчились у школах, з Вовкуном і Цибульком — спільні друзі й у Києві, й у Львові, з іншими — також приятельські стосунки із взаємною повагою і доброзичливістю. Богу дякувати, не було жодної особи, яка би була вже наперед чимось незадоволена — чи делегацією, чи напрямом розмов і так далі.
Але ще трішки до Брюсселя.
Ми приїхали і розбіглися по своїх номерах в готелі, якось конкретно не домовляючись на вечір, — з 8-ї ранку в нас починались засідання. Я вирішив вискочити на півгодинки в місто — оскільки казали, що ми зупинились у центрі, — аби щось перекусити і повернутись до готелю спочити. Вийшов і пішов собі навмання — це вже зі мною бувало — і враз утрапив у старовинний центр міста і... зачарувався.
От тобі і Брюссель!
Це далеко не отой вокзал у новітньому стилі. На загал, щоб не вдаватись у деталі, скажу, що Брюссель, як на мене, схожий на Львів. Такий самий за населенням і такий же розкішно чудовий в центрі, так само невдалий і ніякий в околицях.
Про Брюссель писати можна довго — жив тут Віктор Гюго, який не любив Брюсселя, хоч жив тут в еміграції, й порівняв брюссельських жінок з кобилами. І був дуже скупий, бо жив бідно, і тому ніде про нього в Брюсселі нема і згадки. Жив тут і Карл Маркс, і до нього приїжджав сюди Енгельс, і тут вони у відомому ресторані, де зараз збираються самі багачі, написали (мабуть, по п'янці) свій знаменитий Маніфест, з якого вийшло стільки паскудства потім.
Ще нам показали галерею, де був готель, куди з Парижа приїхали Рембо з Верленом, і тут-таки, в галереї, Верлен купив револьвер і потім з нього вистрелив у Рембо і легенько поранив його в ногу, але Верлена за це потім посадили тут же, і Рембо залишився сам і з відчаю подався в Африку і закінчив літературну діяльність у двадцять два, а Верлен вийшов з в'язниці, де пробув не дуже й довго, і писав далі поезії, й все про Рембо, з якого почався у світі верлібр. Про їхнє життя і про Брюссель стало відомо завдяки Верленові.
Одне слово — з Брюсселя багато що починалося.
А якщо подивитися на їхній музей — то в класиці — Босх, Брейгель і Рубенс, а в новітньому мистецтві — весь модернізм кінця XIX — початку XX століття від Рене Магріта і Макса Ернста до Поля Дельво і Сальвадора Далі та багатьох інших, аж диву дивуєшся, ніколи не думав, що багато хто з них бельгійці, так само, як мій улюблений співак Жак Брель.
Найбільшою знаменитістю Брюсселя, окрім ратушної площі, є фонтан з хлопчиком, який пісяє. Нас туди повели, і ми сподівались побачити справді фонтан, але дістались ми маленької вулички, в якій стояла невеличка фігурка пацана, який таки пісяв тоненько. Але цього дня він був одягнений у якусь дивну одежку, хоч і пісяв незупинно. Виявилось, що в нього є цілий гардероб і залежно від свята його одягають в форму одягу тих, чиє нині свято. Інколи він навіть пісяє пивом!
Тепер було свято студентів, і пацанчик був у студентській формі і шапочці. А про це свято ми довідалися докладніше через день, коли містом їздили величезні фури з відкритими кузовами, на яких стояли, пританцьовуючи під музику, юрби студентів, а на закритих частинах кузовів виднілось повно непристойних, як для «світського стилю», написів і малюнків, от як дві свинки займаються коханням або ще щось таке. І врешті всі ми вибігли дивитись, коли на одній з фур двоє студентів пісяли просто на вулицю перед людьми, і це знаменувало бельгійську свободу, і вони були пісяючі хлопчики, от такий-то крутий виявися вільний Брюссель, така тут у них «се ля ві»!
Таких крутих історій навколо Брюсселя можна розповідати багато, але в нас попереду було НАТО, і нас було-таки багато, і всього було теж багато. Два дні незупинної, крім коротких перерв на каву і обід, сесії, в якій нам працівники НАТО викладали своє бачення різних аспектів цієї організації, доволі нас втомило, бо це була таки робота, а не просто балачки.
Розмови з натівцями в нас точилися жваві і напружені. Наша делегація не давала їм спокою — ми ставили питання про політику НАТО в усьому світі — від Іраку до Сербії і Боснії, від Росії до Білорусії, і, безумовно, найбільше про Україну — яка й досі в одній групі з Росією. І чому? Тож яка роль США у НАТО, і чи вони тут не командують усім самі?
Чи розуміють європейці, якою є насправді загроза для України з боку російської, нині чимдалі більш авторитарної системи, де, як кожна колишня імперія, вона прагне відновити свої владарювання в колишній колонії. А що, їм мало Чечні?
Відповідь — одна справа — підтримка політики держави, а інша — дипломатичні стосунки з нею. Хоч як би Україна лякалась Росії, а вона з нею підтримує економічні і дипломатичні взаємини, і нікуди від тієї Росії їй не дітись. Так само і НАТО хоче мати з Росією ділові, партнерські взаємини, в яких основне — не агресивність, а миролюбність при збереженні державних і політичних статусів кожної сторони.
Сьогодні війна ведеться не тільки зброєю. Є суворі економічні важелі, як от енергетика, як ринки збуту, як конкуренція товарів і таке інше. Це ті фактори, які слід враховувати. І безпека партнерів НАТО і економічна їхня безпека.
Говорилося про те, що таке економічна експансія, що таке культурна експансія і так далі.
Що ми собі самі господарі, і все в Україні залежить від нас. Якщо народ вважатиме, що Україна хоче вступити в НАТО, двері для неї відкриті. При досягненні кількох політичних і господарських чинників, на шляху до яких Україна і перебуває зараз.
Нас приймали на всіх високих рівнях, і навіть Генеральний секретар НАТО знайшов час для розмови з нашою делегацією. Як тут не згадати представника НАТО в Україні,Мішеля Дюре, який блискуче організував цю поїздку, і блиснув і перед нами, і перед своїми натівськими урядовцями, розмовляючи з нами українською мовою, яку вивчив у Києві. Приклад для багатьох наших українців! Якщо хочеш — усе просто!
Старанно допомагало нам і наше посольство, і місія України в Генеральній асамблеї при НАТО, яка є не військовою, а так би мовити, дорадчою структурою, в яку входять 59 країн, зокрема і Росія й Україна. Натомість саме в НАТО входять 26 країн.
Ось що найчіткіше мені засвоїлось з того, що розповідали про свою систему натівські чиновники.
Установка НАТО є не на агресію, а на безпеку, на упередження можливої агресії до кожної з тих держав, які входять до складу НАТО. Взаємодопомога такого типу — це система колективної безпеки.
Те, що робиться у світі, не може лишати байдужим інші народи, бо все сьогодні взаємозалежне, і те, що робиться в Африці, менше відоме світові, бо Європа не дуже цікавиться проблемами Африки, а що там подеколи у місцевих війнах гинуть сотні тисяч людей, це справа теж загальнолюдська.
В Європі сьогодні війни не може бути. Тим більше ядерної, та й будь-якої, бо це смерть для всього континенту.
Але поступове забезпечення демократичних перетворень у країнах, близьких до Європи, зменшує ризик напруження і протистояння, і збільшує шанси усіх жити мирно і будувати свої суспільства.
НАТО є сторожем порядку в Європі, не його жандармом, а вартовим на сторожі cпокою і рівноваги.
Я довго шукав найпростішого порівняння, і таки знайшов.
Якщо у тебе в обійсті біда — щось горить чи хтось напав, то перше гукаєш сусідів на поміч. Є сусід, який допомагатиме так, що ти не тільки йому будеш зобов'язаний до кінця життя, а ще й у боргу будеш, і город твій він переважно для себе оброблятиме, хоч ніби тобі допомагає, і так далі. А якщо ти з сусідами домовишся про взаємодопомогу, то в біді вони прийдуть тобі допомагати, бо й ти до них так само безкорисливо прийдеш на поміч.
От тут і наша українська дилема — чи з Росією, чи з НАТО.
Я за НАТО — там багато, їх не подолати. І з ними й нам, так мені здається, певно, буде ліпше.
І Брюссель таки дуже симпатичне місто.
