Село Ломівку — малу батьківщину класика української літератури Олеся Гончара, чий 85-річний ювілей незабаром відзначатиметься за ухвалою ЮНЕСКО — сьогодні на мапі не знайдеш. За повоєнні роки воно вросло до міського Амур- Нижньодніпровського району Дніпропетровська і з різних боків оббудоване котеджами, дачами та багатоповерхівками. Однак багато що залишається як колись — приземкуваті хатки, паркани, вузькі кривулясті вулички. На одній із них, Клубній, 25, у крихітному будиночку живе рідна сестра письменника — 89-річна Олександра Терентіївна Сова, в дівоцтві Беличенко.
«Наш рід, — розповідає вона, — жив у Ломівці з сивої давнини. Тут же на місцевому цвинтарі поховано предків з боку батька і наші батьки». Батько, Терентій Сидорович Беличенко, народився 1890-го року, у 13 років осиротів — померла мати, а родина була великою і його відвезли до міста — прислуговувати в крамниці. До першої світової встиг вислужитися до прикажчика. Тут же познайомився з нашою матір’ю — Тетяною Гаврилівною Гончар, яку батьки привезли з Полтавщини. Життя було важким, бувало всякого. Господарі сікли за всяку провину в спеціальній кімнаті. Їсти давали «то головки від оселедців, то юшку від вареників». Коли батьки одружилися, то переїхали до Ломівки до родичів. «Тут, — розповідає Олександра Терентіївна, — в будиночку на вулиці Петрозаводській 4 квітня 1914 року народилася я, а Олесь з’явився на світ за чотири роки, 3 квітня 1918 року, коли батько повернувся з фронту». Будиночок той стоїть і досі. Щоправда, нові господарі обклали його цеглою, замість солом’яного даху зробили шиферний, але пізнати його можна. 1920 року на Різдво мати померла. Маленького Олеся забрали її батьки на Полтавщину, в село Суха Кобеляцького району. А батько незабаром одружився ще раз, з’явилися діти, і старшій сестрі довелося з ними няньчитися. «Мачуха, — згадує вона, — була злою — чи то від життя важкого, чи то ще від чогось. Адже я жодного дня до школи не ходила. Коли батько завів мову про те, що час і на навчання, то вона сказала, як відкраяла — тоді бери наймичку». А жили ми тяжко й бідно — батько працював у місцевому колгоспі, обробляв свою ділянку, так ще й возив на возику вугілля на сусідньому заводі імені Комінтерну». Помер він 1941 го року,«бо був підірваний роботою».
Олесеві, в порівнянні з сестрою, поталанило більше. У малолітті він пас у Сухій корів, а потім пішов до школи. Дід Гаврило Гончар і бабуся Пріська замінили йому батьків. Виховував Олеся й дядько Яків. «Тому і в школі, — говорить Олександра Терентіївна, — учителька сказала Олесеві «будеш Гончар». Так і повелося. На Полтавщині вважають, що майбутній письменник народився в Сухій. Записане це в довідниках та енциклопедіях, однак, на авторитетну думку старшої сестри, «все було не так».
Зустрітися Олесю та Олександрі випало лише 1935 року, коли дядько Яків привіз небожа побачитися з родичами до Дніпропетровська. Незабаром Олесь поїхав вчитися до Харкова. Звідти його забрали на фронт.
По війні, восени 1945 року, Олесь Гончар повернувся до Дніпропетровська. Відзначили цю подію. І на родинній нараді вирішили, що їхати до Харкова, щоб продовжувати там навчання, не потрібно. Можна довчитися й у Дніпропетровському університеті. «Ось тут він спав, — показує Олександра Терентіївна, — тільки на місці ліжка лежали тоді через злидні два мішки з цибулею та квасолею, а на них — дошки. Тут же ночами читав підручники й писав «Прапороносців». Бувало, за ніч спалював дві карбідні лампи». Одна з них досі стоїть на полиці старенької шафи, яку заповнено книгами Гончара з дарчими написами. Поряд — склянка з ручками та олівцями. Розкішне видання «Кобзаря». На стінах — світлини родичів, батьків, самого письменника в рушниках. «Чоловік у мене був добрий господар і добра людина, — згадує Олександра Терентіївна. — Він і наполіг, щоб Сашко залишився в нас. Говорить йому, що тарілка супу, мовляв, завше знайдеться, в хаті тепло, сестра попере, вчися лишень». Так і прожив Олесь до сорок сьомого року, а потім поїхав до Києва. Повернувся радісний, повідомив, що «став письменником».
Турботу родичів, що поселили його у себе в повоєнне лихоліття, Олесь Гончар не забув. Ставши відомим письменником і лауреатом, не забував перевідувати сестру. Олександра Терентіївна пригадує один із його приїздів. Коли проводжали його на вокзал, розповідає Олександра Терентіївна, заскочив Олесь до ощадкаси і, вийшовши звідти, дав їй конверт. Прийшли додому, відкрили — о Боже, «там же ж страшні гроші». З цього й почали будувати собі поряд новий будинок, де діти тепер мешкають. Потім він багато ще грошей давав. Допоміг провести телефон.
Про літературну кар’єру брата Олександра Терентіївна говорить із нотками скорботи. Особливо про час після публікації «Собору». Партійні працівники, насамперед з Дніпропетровська, були дуже незадоволені — «вони ж його і загнали», адже в роду Беличенків та Гончарів багато хто жив «мало не по сто років». Але «у кожного своя доля та свій шлях широкий», — цитує вона Тараса Шевченка.
Вивчившись «по буквах читати», Олександра Терентіївна знає не лише «Кобзаря» та книги свого брата, але й твори багатьох письменників — Яновського, Тичини, Сосюри, Довженка. Вона бережно зберігає й перечитує фронтові листи Олеся Терентійовича. Але частіше за все відкриває сьогодні Святе Письмо. «Я ж щоднини ходжу до церкви», — ділиться вона потаємним. Собор міститься доволі близько і нерідко, отримавши свою скромну пенсію, Олександра Терентіївна жертвує «малу дещицю» на храм. «Проживу й так, — резюмує сестра письменника, — адже є городчик, десять курочок...»
У свої поважні роки — «скоро дев’ятнадцять буде після сімдесяти», — жартує вона, — невтомна господиня примудряється сама доглядати за історичним будиночком. Минулого літа тричі залазила сходами, вимила й побілила стіни. Випрала всі рушники в кімнаті й знову повісила. Проте «бабу Шуру», як її називають у Ломівці, не забувають і добрі люди. Народний депутат України, який виріс по сусідству, Анатолій Клименко завіз Олександрі Терентіївні цілий «КрАЗ» вугілля. Пізніше він виступив з ініціативою створити в Ломівці літературно-меморіальний комплекс Олеся Гончара. У місцевій школі №115 уже є невеличкий музей, а поряд яблуневий сад, перше дерево в якому посадила Олександра Терентіївна. Є пропозиції установити в Ломівці бронзове погруддя письменника чи принаймні меморіальну дошку. З цим згодні й місцеві мешканці, які вже давно говорили про перейменування вулиці Клубної на вулицю Олеся Гончара. Проте депутати міськради розсудили інакше й перейменували вулицю в центрі міста. Однак народна стежка не заростає сьогодні саме на Ломівку. У кімнату-музей при школі прості люди несуть речі та реліквії, пов’язані з ім’ям О. Гончара. Є унікальні світлини, підшивка «Літературної газети» кінця 40-х років, яку передплатив сам Олесь Терентійович, книга з його дарчими написами, друкарська машинка, чорнильниця і сопілка. Земляки письменника вважають, що згодом на його малій батьківщині буде справжній народний музей.
