Шановна редакціє газети «День»!
Неможливо звинуватити в упередженості оптичне око телекамери, котре неупереджено фіксує події, що відбуваються. На початку жовтня телеканал «Інтер» уперше показав репортаж, котрий оповідає про загрозу знищення некрополя в урочищі Куропати, де покояться останки тисяч жертв сталінських репресій. Бульдозери прокладають кільцеву дорогу; хрести на могилах безвинно розстріляних людей стали декому упоперек горла. Журналіст повідомив про погляд президента О. Лукашенка на трагічні події минувшини: він вважає, що це зробили німці в період окупації. Ніяких доказів, що підтверджують дану версію, президент не навів. Знайома фраза, і збігається слово в слово, хоч вимовлено її було різними персонами за різних часів.
Наступ бульдозерів на людський спомин завжди агресивний. Професор І. Хміль в дискусії про ОУН-УПА в прагненні замкнути «скелети в шафі» твердить, що часи, в які державний терор косив мільйони життів, по-блюзнірському «обзивати тоталітарними». І це при тому, що, як зазначив професор С. Кульчицький («День», №173), «ми стали знаходити незліченні тисячі цих скелетів навколо всіх великих міст». А частіше, напевно, їх знаходили не ми, а німці, як це було, наприклад, у Маріуполі в роки війни.
Під час перебудови й гласності активісти маріупольського «Меморіалу» записали величезну кількість спогадів очевидців тих страшних знахідок. Свідчення різних людей збігалися в одному: на третій чи четвертий день після окупації Маріуполя на початку жовтня 1941 року німці стали витягувати з підвалів колишнього НКВС трупи чоловіків і розкладали їх у дворі для пізнання родичами. Обличчя трупів були посипані чимось білим, схожим на вапно (німці боялися поширення всякої інфекції). Зі всіх кінців міста до будівлі колишнього НКВС бігли люди. Багато жінок пізнавали своїх близьких і ридала над трупами.
Приголомшені розповідями мешканців міста, представники «Меморіалу» звернулися до секретаря міськкому КПУ з питань ідеології П.М. Симоненка із запитанням, чи відомо йому що-небудь про факти, викладені очевидцями. Секретар відповів, що, на його думку, це зробили німці в період окупації. Ніяких доказів на підтвердження такої версії він не навів. Але не так уже й важливо, хто вимовляє схожі слова у відповідь на однаково неприємні запитання, Олександр Григорович, Петро Миколайович чи Іван Іванович. Прихильники «світлого минулого» не люблять говорити про «темні шафи», які псують інтер’єр в утопічних спорудах, а в кінцевому результаті й руйнують їх.
«Меморіал» продовжував пошуки. Вчитель історії Ф.С. Цикелек розповів голові товариства Г.М. Захаровій про те, що в той день, котрий назавше йому запам’ятався, він зміг оглянути підвал колишнього НКВС. Ніхто із озброєних німецьких солдатів не перешкоджав йому в цьому. «Ось тут, просто в тимчасовій перегородці стіни, — показував Ф.Цикелек, — було вмонтовано залізну піч. На віддалі півтора метра від печі — електричний стілець. У другій стіні я побачив заглиблення у вигляді розп’ятої людини. Все в стіні чітко виділялося: голова, руки нарізно, як на розп’ятті хреста Господнього, потім тулуб, ноги. Вочевидь, ставили людину в цю нішу, в якій вона повинна була стояти!» (Г. Захарова. «Мариупольская трагедия». — М., 2000 — С. 213). У цій же книзі наведено й розповідь Ольги Миколаївни Голощук. Її чоловіка Володимира Дмитровича, уродженця Західної України, забрали в одну з вересневих ночей 1941 року. Незабаром до міста несподівано ввійшло німецьке військо... Ольга Миколаївна пізнала свого чоловіка серед трупів, котрі лежали у дворі колишньої будівлі НКВС. Спливло чимало років, і вона отримала довідку про реабілітацію чоловіка, в якій зазначалося, що Голощука В.Д., котрий працював теслярем заводу «Азовсталь», було заарештовано 5 вересня 1941 р. в Маріуполі та засуджено до вищої міри покарання 30 вересня 1941 року.
Так було відновлено реальну картину подій, котрі відбувалися в одному місті. Вона підтвердила, що будь-які тоталітарні режими — і фашистський, і комуністичний — однаково злочинні. Ось лишень говорити про економічні досягнення та соціальнi завоювання нацистського режиму вважається правилом поганого тону, а комуністичного — аргументом у суперечці. На думку головного комуніста країни, окремі «помилки та труднощі, перегини в 1930-х роках» не можуть затьмарити світлий образ «Великого Жовтня», «переваги соціалістичного ладу» та його «величні досягнення». Як випливає з доповіді першого секретаря ЦК КПУ, «майбутнє — за соціалізмом», і всі, хто не згоден з таким майбутнім і такою оцінкою минулого, — «наші класові вороги». А ті, хто «домагається реабілітації головорізів з ОУН-УПА — націоналісти, котрі виконують роль провокаторів і зрадників свого народу». («Комуніст», 7 листопада 2001 р.).
Бульдозер комуністичної демагогії застряв на узбіччі історії!
