Колись давно бурштин поетично назвали «сонячним каменем». Але все ж для України правильніше було б назвати його «золотом Полісся», оскільки для багатьох мешканців півночі Рівненщини він став своєрідною панацеєю від бідності — усупереч усім законам його по- хижацьки видобувають і збувають задешево перекупникам із Польщі, Прибалтики, Росії. Час від часу у звітах міліції Рівненщини з’являються повідомлення про затримання «бурштинових браконьєрів» або кур’єрів, які в черговий раз намагалися вивезти «поліське золото» за кордон.
Питання видобутку «золота Полісся» ніколи не мало в області пріоритетного значення. Навіть фабрика, яка у Рівному займалася виготовленням виробів із бурштину (ювелірні прикраси, навіть картини з використанням для оформлення некондиційного каменю) опинилася на межі банкрутства й була дивом порятована. За свідченням її керівництва, в минулому році вона навіть почала давати прибутки, нарощуючи виробництво приблизно на 10—20 відсотків щоквартально. Рівненські бурштинові прикраси користуються попитом за кордоном — в Італії, Австрії, Словаччині та Молдові...
Але, хоч як це дивно, головною проблемою підприємства стала нестача сировини. Принаймні, ще минулого року директор підприємства «Бурштин» Володимир Мединський говорив про те, що фабрика «живиться» сировиною з накопичених тут запасів «некондиції» та тією, що... закуповується в Калінінграді. Своя ж видобувається в недостатніх обсягах у кар’єрі на околиці села Клесів, що у Сарненському районі. Саме сюди інвестувало понад мільйон гривень для монтажу крокуючого екскаватора дочірнє підприємство «Бурштинові копальні».
Однак офіційні версії розвитку бурштинового ремесла на Рівненщині доволі далекі від реального життя. Бо основна його маса видобувається браконьєрами та вивозиться за кордон. Бурштиновий видобуток став для багатьох основним прибутком, а місцевість у тих краях, де в області можна знайти бурштин, поступово перетворюється на «місячний ландшафт».
Утім, судячи з усього, для нелегальних видобувачів навіть за нинішніх умов, коли вони одержують значно менше реальної вартості видобутого, вигода перевищує ризик. Так, наприклад, розповідають, що коли бурштинокопачі знайшли шматок «сонячного каменю» з конячою головою всередині, їм дали за нього дев’ять авто «жигулівської» марки.
Історія нелегального видобутку рівненського бурштину розпочалася приблизно в 1986 році, коли на теренах краю з’явилися прибалти й запропонували непогані гроші за «поліське золото». Потім стежку на північ Рівненщини протоптали поляки. Нині нібито саме вони скуповують практично весь видобутий бурштин. Усталилися й розцінки. Шматки бурштину вагою 50—100 грамів (їх копачі називають «сірниками», оскільки розмірами вони повинні переважати сірникову коробку) оплачуються з розрахунку 240 доларів за кілограм, а камені від 1 кілограму та вище оплачуються по 1—1,5 долара за грам.
Тож поступово у браконьєрській справі лопату змінила техніка — мотопомпи, які дозволяють заглиблюватись у землю на глибину до 10 метрів. Нині цих пристроїв у бурштиновому районі працює щонайменше 50 (про це на останній сесії Рівненської обласної ради говорив народний депутат України, тепер новопризначений голова облдержадміністрації Василь Червоній, закликаючи покласти край плюндруванню рідного краю). Причому видобуток однієї «артілі», яка годується від мотопомп, становить близько 20 тисяч доларів. Елементарне множення дає мільйонні валютні втрати держави плюс збитки від нищення лісів, яких тільки в околицях села Клесів нині зруйновано щонайменше 60 гектарів. Адже верхній родючий шар землі перемішується з піском. На цьому місці більше нічого не росте, дерева падають і гинуть через те, що їм підмивають корені...
Болючість «бурштинової» проблеми підтвердив на сесії у свій час і тодішній виконуючий обов’язки голови Рівненської облдержадміністрації Василь Берташ. Він висунув ідею, що полягала у скасуванні статусу бурштину як стратегічного запасу держави, й отриманні завдяки цьому можливості видавати приватним особам ліцензії на розробку покладів «сонячного каменю».
До речі, де в чому ця ідея заслуговує на увагу. Перш за все слід зрозуміти, що являють собою бурштинові запаси Рівненщини. Це — відклади палеогену, які не суцільною смугою завширшки в декілька кілометрів розташовані на півночі Рівненщини на глибині 3—5 метрів. Своєю «потужністю» вони поступаються прибалтійським бурштиновим покладам, але виграють за рахунок більшої ювелірної цінності, обумовленої розмаїттям відтінків. Однак у той же час скільки-небудь систематичної розробки бурштинових покладів державними структурами в області не ведеться, а нелегали-приватники увесь видобуток збувають за межі держави. І не тому, що їм так вигідніше. Фахівці говорять про те, що могли би платити приватникам за бурштин більше, ніж нині їм платять закордонні перекупники, але такі закупівельні операції заборонені державою.
Отож розв’язання «бурштинової проблеми» насамперед пов’язане з урегулюванням законодавства, яке дозволило би приватний видобуток бурштину. І боятися цього (мовляв, за таких умов бурштин розкрадатиметься ще більш масово) не треба, якщо грамотно організувати справу. Наприклад, організувати в місцях, де можливий видобуток бурштину, спеціальні приймальні пункти, які займалися би видачею ліцензій на розробку корисної копалини та закупівлею видобутого в населення. На думку колишнього працівника Рівненської геологорозвідувальної експедиції Юрія Поповича, необхідно, щоб у цьому процесі брав участь як мінімум технік-геолог за освітою. Саме на цього фахівця слід покласти відповідальність за оцінку орієнтовних запасів бурштину на визначеній ділянці, яку надають у розробку. Це дасть можливість посилити контроль за тим, щоб бурштин не йшов «наліво». Для цього при здачі видобутого каменю має подаватися первинна геологічна документація гірничої виробітки.
Адже, скажімо, якщо геолог визначив, що на цій ділянці орієнтовний видобуток може становити, скажімо, 30 тонн бурштину, а артіль здає тільки 20, цілком логічно поставити питання: а де поділася решта? Зрозуміло, що й відповідальність за незаконний збут бурштину повинна бути якнайсуворішою.
Звичайно, за день-два таке питання вирішити неможливо. Більше того, це справа навіть не одного-двох місяців. Але те, що нова влада області чи не найперше звернула свою увагу на злочинне недбальство своїх попередників, дає надію — видобуток «поліського золота» незабаром перестане бути занедбаним, а перетвориться на реальну статтю прибутків, що поповнюватимуть бюджет Рівненщини.
