З-під крила літака — зелена піна островів і білі цятки кораблів. Прилетіли… Відразу, ще в аеропорту, гострий запах йоду та риби. Швеція. Країна, яка асоціюється у наших співгромадян хіба що з міфами про особливості тамтешніх сімей... Але шведів це не дивує. У свою чергу, звички вихідців із СНД вони вивчили настільки, що на «Скандинавських авіалініях» стюардеси, розносячи пляшечки алкоголю, попереджають: пити тільки тут, виносити не можна.
ПРО МІСТИЧНИЙ ЗАМОК ТА ЕЛІТНЕ ЖИТЛО
І ось він, Кальмар. Старовинне, дуже затишне місто. З абсолютно унікальною атмосферою неспішності та краси. Місто було побудовано у XII столітті, і його назва пов’язана з географічним розташуванням. «Кальмар» означає — той, що стоїть на каменях, і щоб підпливти до нього, треба подолати складний фарватер. Місто оточують канали зігнутої форми, щоб вороги ( а це були датчани) не могли обстріляти Кальмар з кораблів.
Кальмар відрізняється від решти шведських міст. Будинки — переважно невисокі, біля них обов’язково простір і — не пустий: тут можна побачити, окрім клумб, різні архітектурні вишуканості, наприклад, кита, який пірнув у асфальт і час від часу плює на перехожих водою. Але найбільша гордість кальмарців, зрозуміло, не це, а замок, який «висить» над затокою. Від його тогочасного інтер’єра мало що залишилося — війна «постаралася». Зате височенні стіни, крізь які встигли прорости бур’яни, внутрішній колодязь, (до речі, найстаріший у місті) і рів навколо — є. А от усім відомих привидів не водиться. Із області містичного — хіба що чорна кішка Кайса. Щоранку вона виходить на пост: зустрічає туристів, водить їх навколо замку, а ввечері зникає. Чесне слово, не повірила б, якщо б одного разу надвечір не вирішила побродити над ровом з друзями. З чавунної гармати зістрибнула чорна тварина з чаклунським поглядом. Потерлася об ноги, провела до рогу і зникла. Яким же було наше здивування зустріти Кайсу абсолютно в протилежному кутку. Вона беззвучно довела нас до сходів і гордо пішла.
Дуже самобутня тут церква. Крім того, що її зводили дуже довго, так у неї ще й надзвичайно цікава історія. Церква вважається собором, при тому, що в ній немає архієпископа. Справа в тім, що колись було прийнято рішення усунути кілька єпархій і залишити тільки одну. Голосування тоді не було, і тому вирішили: хто з архієпископів довше за всіх проживе, за тим єпархія й залишиться. Кальмарцям переживати було нічого — наймолодший церковник-то у них! Але небо вирішило інакше: молодий архієпископ помер того ж літа.
Повага до старовинного, до історичного — ось відмінна риса, мабуть, усіх європейців. Практично кожній давній будівлі тут дають друге життя: скажімо, рисомольню перетворюють на музей, а водокачку — на житлові квартири. До речі, дуже престижні, хоча і з видом на в’язницю особливого режиму. Такі ж престижні будинки і в старому місті. Втім, набагато більше це «елітне житло» нагадує халупки: вікна — майже над землею, низький дах, відсутність вигод. Але при цьому ні у кого не вистачає «сміливості» змінити фасад або поставити кондиціонери — адже це змінить первозданний вигляд.
Саме з цієї причини в’язниця опинилася в самому центрі міста. Цікаво, що тутешні подібні заклади повністю «укомплектовані». За останні десятиліття з неї один раз було влаштовано втечу. Та, щоправда, вихідця із СНД, який надумався ретируватися, було спіймано у найближчих кущах бузку...
ПРОГУЛЯНКА З КОРОЛЕМ
Еланд називають островом сонця та вітрів. Тут досить своєрідний і навіть унікальний ландшафт — це степи, обрамлені лісочком ялівцю, абсолютно тонюсінький шар грунту, на якому ростуть орхідеї та полуниці. Південну частину острова занесено до Книги всесвітньої спадщини, тому що ось уже 400 років тут усе залишається в первозданному вигляді.
Туристів тут набирається до півмільйона, тоді як самих остров’ян усього 25 тисяч. На Еланді розташовані дачі шведів і навіть літня резиденція короля. Коли на острові перебуває монарша сім’я, це не означає, що на територію парку вхід туристам заборонено. Але за однієї умови: в парку з королівською резиденцією топтати траву не дозволяється.
Чи є у Еланда візитна картка, запитаєте ви? Так, це вітряки. Сучасні вітряки і понині крутять гігантськими лопатями. А ось старовинні, зібрані по деревинці, жаряться на сонці без діла. Але народ дуже дбайливо доглядає за ними. І все узбережжя — це цілий музей млинів, який нараховує не мало не багато — дві тисячі.
ПРО ТЕХНІКУ «ГРАЛЬ» ТА ШВЕДСЬКІ НАЇДКИ
Недалеко від Кальмара розташоване містечко Смоланд, відоме своїми скляними заводами. Цю провінцію так і називають — Скляне королівство. Перші печі з’явилися тут у XII столітті. Спочатку, звичайно, місцевим майстрам важко було конкурувати з німецькими колегами, які прославили свою продукцію на весь світ. Та згодом талант і старанність узяли своє. Шведи навіть виробили свою власну, ні з чим не порівняну техніку «граль», яка відрізняється чудернацькою грою світла на поверхні найтоншого келиха. Здавна сюди приїжджали спеціально за знаменитим художнім склом ручної роботи. Та й зараз ця провінція, як і раніше, в пошані: багаті американці та японці частенько навідуються на місцеві заводи, скуповують тендітну красу — і цілими кораблями вивозять до себе на батьківщину. Секрети тут передаються дуже бережно, від покоління до покоління. Практично в кожному селі є свій завод. Кожне прикрашене на свій лад: ліхтарями, підсвіченими скульптурками, вритими в землю світильниками. І в кожному — свої традиції. Не лише пов’язані з виробництвом, але і з зустріччю гостей. Тут влаштовують цілі екскурсії (звичайно, не безкоштовно). На вході зустрічають келихом вина, яке випиваєш, а фужер залишається на згадку. Потім проходиш до цеху, де біля працюючої «мартенівської» печі накрито стіл. Наїдки ж (ті, що їли 150 років тому), м’яко кажучи, своєрідні. Наприклад, оселедець під брусничним варенням або свині ковбаски з просом. А крім того, пропонується тут і місцеве кондитерське диво, яке своєю консистенцією нагадує тугу жуйку: зверху страва посипана сіллю, а всередині — нудно-солодкий сироп від кашлю.
ПРО СЕКРЕТНУ ТЕХНІКУ ТА ГОРІЛКУ З БОРЩЕМ
Карлскруна — місто, засноване 300 років тому королем Карлом. Власне, його назва так і перекладається — «Корона Карла». Раніше в місто доступ був обмежений. Там збирали підводні човни і, само собою, становище міста було на зразок Байконура. Десь у 80-х роках трапилося немислиме. Військові моряки почули дивні «шаркаючі» звуки, вискочили на берег і побачили картину: неподалік від їхньої військової бази… радянський підводний човен, який колеги намагаються зіштовхнути з мілини. Як він потрапив у суверенні води і як його пропустили шведські прикордонники — так і залишилося загадкою. Але з цього моменту відносини Швеції та Союзу дуже зіпсувалися: шведи довго вважали причиною дивного вояжу не навігацію по спирт, а шпигунство. Тільки нещодавно шведи почали позбуватися русофобії. І навіть дружити, на честь чого Карлскруна побраталася з Балтійськом і заклала на знак цієї події парк. Шведи, які побували в Балтійську, досі згадують гарну горілку і смачний борщ.
Ми, звичайно, не бачили самого заводу, де випускають секретну техніку. Зате біля єдиного в країні мореплавного командного училища проходили. Все на виду, і тільки напис — «Мілітарі зон». Поряд із цією «мілітарі зон» стоїть Розенбум, старий солдат із «Пригод Нільса з дикими гусьми». Казковий герой, якого обдувають вітри, тримає в руках плакат на зразок: «Я, звичайно, не бідний, але якщо ви покладете монетку — буду вдячний». Тільки ось монетку треба класти не в простягнуту руку, а під дещо піднятого капелюха. Крони летять у Розенбума без особливого дзвону. Мабуть, солдатський тулуб забитий під зав’язку всякими багатствами.
ПРЕСА — ЯК КУХОННА ШАФА
Те, що преса тут справді четверта влада, доводити не варто: у Швеції це громадський ревізор. І перша редакція Закону «Про свободу слова» з’явилася ще у 1766 році. Говорять, що шведи шість годин на добу споживають медіальну продукцію і що вони — найактивніші покупці газет у світі (майже 90 відсотків громадян щодня читають газету, вважаючи за краще передплачувати її через удвічі знижену ціну). Проте лише 20 хвилин на день вони витрачають на прочитання номера, оскільки зазвичай воно полягає у перегортанні сторінок. Саме тому багато видань не зраджують своєму вигляду ані на скілічки, з року в рік привчаючи читача до того, що ось на цій колонці він знайде щось смішне, а ось на цій — роздумізми. Отака собі «кухонна шафа»: ти навіть спросоння автоматично знайдеш на її полицях те, що хочеш.
Вже о п’ятій ранку у поштовому ящику дверей стирчить газета: звичка до цього настільки сильна, що ніхто не обурюється тим, з яким гуркотом вона влітає у дверну щілину. У Швеції таких ранкових газет нараховується 165, вечірніх же — тільки дві. Втім, вечірніми їх можна назвати з великою натяжкою: до читача вони приходять о 10-ї годині ранку.
Шведські журналісти визнають, що більше однієї великої новини місцева преса переварити не може. І головною темою цілком може стати щось на зразок: «Стільки-то автомобілістів перевищили вчора швидкість». Особиста думка автора тут не вітається, хочеш висловитися — йди на площу.
ПЕППІ ДОВГАПАНЧОХА — В РИХСТАЗІ, АБО ДЕЩО ПРО МУЗЕЇ СТОКГОЛЬМА
Перші враження від Стокгольма — це акуратні симпатичні дахи між зарослими яскравою зеленню скелями. А навколо — вода: озера, ріки. Взагалі ж Стокгольм має славу міста островів та мостів. За 750 років він умудрився «освоїти» чотирнадцять островів.
Вулиці також незвичайні, особливо — скульптурами та пам’ятниками, що стоять на них. Останні, наприклад, тут є у вигляді пістолета з дулом, що зав’язане вузлом, а у Рихстазі можна побачити Пеппі Довгапанчоху або хлопчика, який висовує язика.
Як і у будь-якій столиці, тут є куди податися. Насамперед, це Національний музей, де можна побачити оригінали Рембрандта і Рубенса, імпресіоністів та стародавні руські ікони. По-друге, Музей «Скансен», у якому зібрано хати, сараї, каплиці з усіх провінцій Швеції і, відповідно, різних епох. Там же величезний зоопарк, де в природних умовах живе таке розмаїття водоплавних, хижаків, птахів та іншої фауни, що навіть дорослі готові витрачати на екскурсії багато годин. До речі, співробітники саме цього музею нещодавно затіяли збір дитячих сосок під девізом «Подаруй кошеняті!» (дуже часто гублять біля кліток цей аксесуар матусі з дітьми).
Та все ж найбільш відвідуваним є Музей Васа. В абсолютній темряві, злегка підсвіченій кількома лампами, вимальовується силует старовинного корабля. Величезний, з чудернацьким різьбленням на кормі та бортах, високий і значний, він пролежав років чотириста на дні моря. Тільки ось загинув він безславно: всього лише від неправильного проектування, а не від зіткнення з ворогом чи нападу піратів. Лише з милю відійшов він від причалу — і на очах проводжаючих почав набиратися водою. Всі врятувалися, звичайно. Але від довгого лежання у солоній воді дерево стало роз’їдати сіркою. Зате зараз можна побачити зітлілу шкіряну рукавичку моряка, обгризений іржею казанок кока, перстень капітана (єдина золота річ, знайдена при піднятті), страхітливі ядра та булави… А можна і побродити всередині самого корабля (нехай і не справжнього, а всього лише копії) і перейнятися духом морського братства.
Звичайно, є тут і старе місто. Вузенькі провулки, підворіття, роги вулиць, які оздоблені залізом, щоб не здирали штукатурку кінні патрулі, і бруківки, викладені лусочками. Іноземці окупують це місце і носяться по сувенірних лавках, яких тут, як і ресторанчиків, хоч греблю гати.
ЧОМУ ШВЕЦІЯ СУВОРА ДО МІГРАНТІВ
Мігранти — особлива тема. Швеція залишається для них закритою країною, незважаючи на те, що колись у неї була спеціальна програма щодо мігрантів, і для роботи на заводах-гігантах запрошувалися вихідці з Туреччини, Ірану, Чилі, Югославії... Самі її громадяни зізнаються: колись Швеція була щедрою до біженців, але нині проводить досить жорстку політику.
Нелюбов до мігрантів більшість пояснює тут тим, що саме з цього середовища пішли наркоманія, алкоголізм та злочинність. Колись Швеція пишалася своєю боротьбою з подібними явищами, тепер же її піддані зітхають: ми стали дуже континентальними громадянами, а наша країна — однією з багатьох. Пояснюється неприязнь до мігрантів і економічною кризою. Її прояви — черги до дитячого садка, на операції. Оскільки робочі руки надто дорогі (і в частині податків також), шведи, навіть високопосадовці, намагаються обійтися без особистих водіїв.
Тут є райони, заселені до 80 відсотків вихідцями ззовні. І часто майже всі мешканці бетонних коробок — безробітні. Отримати нормальну роботу дуже важко: спочатку вона дістається самим шведам, потім громадянам Євросоюзу. А вже потім, що залишиться, всім іншим. Що залишається — здогадатися не важко. Лікарі, інженери працюють нині таксистами. Хоча корінний народ говорить так: іммігранти не можуть вписатися в суспільство і сидять на допомозі. Але існує інший погляд: шведи дуже цінують те, що їм вдалося досягти завдяки Петру I. Як тільки він їх розбив, вони розпрощалися з імперіалістичними мріями і зайнялися власним облаштуванням. Вони говорять: бути шведом — найкраще у світі. І до свого кола приймають тих, хто без акценту говорить шведською. Або знаменитостей. Це не означає, що тебе оголосять ізгоєм або позбавлять тебе пристойних умов життя. Зовсім ні. Існує навіть маса організацій, що займаються проблемами мігрантів: безкоштовним їх лікуванням, навчанням. Тому тут з’явився вислів: нові шведи. Самі розумієте, означає це зовсім не те, що у нас. Між іншим, тепер Швеція перестала приймати іммігрантів. Хіба що біженцям, як і раніше, надається посвідка на проживання. Хоч зовсім не обов’язково, що навіть їм вдасться отримати громадянство. Втім, цей народ швидко знайшов лазівку для цілком прийнятного існування у скандинавській країні. Справа в тім, що документи на отримання громадянства розглядаються роками. І всі ці роки держава утримує «гостей». І навіть у разі відмови новоприбулі умудряються не залишати межі Швеції: просто подають документи знову. І знову роками тягнеться процедура затвердження (або незатвердження). І так триває без кінця.
До речі, очікується, що вже через 17 років громадян нешведського походження буде тут 1,5 мільйона — 15 відсотків від усього населення. Хто б подумав, що ще 150 років тому з цієї, нині благополучно-комфортної, країни багато корінних громадян намагалися поїхати?
