Орися Примак разом із чоловіком Ігорем п’ять років тому відкрили дитячий будинок сімейного типу. І він у них особливий. Адже в цю родину не бояться брати складних дітей, які мали проблеми з законом, які вже жили у прийомних сім’ях і від них відмовлялися. А ще тут турбуються про хлопчину з особливими потребами, про сестричок ромської національності. У подружжя Примаків — троє рідних дітей. Зараз вони є неабиякою підтримкою для батьків. Не забувають про них і молоді люди, котрих дітьми прийняли в цю родину. Вони дорослішають, вчаться, створюють сім’ї, започатковують власний бізнес і дякують мамі, котра колись у них повірила...
Для Орисі Примак цей орден — не єдина відзнака від держави. І вона її цінує. Однак є у мами-виховательки ще одна дуже особиста нагорода — записки від дітей.
«Все почалося з того, що наші близькі друзі вирішили створити дитячий будинок сімейного типу. Вони багато розповідали про це. Зрештою, ми також вирішили взяти в родину сиріт. Але тоді навіть не думали про такі масштаби, щоб прийняти 10 чи 16 дітей. Першим у нашу сім’ю потрапив Сашко. Хлопчикові тоді було 12 років. Він був дуже складною дитиною, перебував під слідством. На нього було заведено кримінальну справу. Я забрала Сашка з притулку і привела додому, — розповідає Орися Примак. — Потім нам дали ще двох дівчаток. Так у нас утворилася прийомна сім’я. Декілька років ми жили в нашому будинку в Рівному, а далі нам запропонували житло в селі Новоукраїнка. Ми взяли під опіку ще трьох дітей. Так прийомна сім’я переросла в дитячий будинок сімейного типу. А потім діти почали приходити в родину щороку. Одні дорослішали і залишали нас, приходили нові. Специфіка ще й у тому, що ми беремо дітей зі складною поведінкою, які вже були в прийомних сім’ях і їх повертали. Я не намагаюся з’ясовувати в людей, котрі їх виховували, які були конфлікти і чому так сталося. З кожною дитиною все починаю заново. Звісно, буває тяжко, виникають різні ситуації. Але це тому, що діти жили в такому середовищі. Вони сердиті, бо їх зрадили. Я знаю, що таке внутрішній конфлікт, коли мрії та бажання зовсім не збігаються з реальністю. Намагаюся шукати індивідуальний підхід. І буває, що ключик знаходиться не зразу. Комусь треба показувати, як його любиш, а з кимось бути суворішою».
Мабуть, це покликання, вважає жінка. Орися Примак — учитель із 24-річним стажем. Вона працює в школі, а ще займалася з неповнолітніми, які опинилися у слідчому ізоляторі. Вона любить свою роботу і дітей. І не припиняє працювати над собою. Мама-вихователька переконує, що змінити ситуацію можна тоді, коли змінюєш себе.
«Мабуть, недаремно в першій заповіді сказано, щоб полюбити Бога з усією своєю мудрістю. Бо насправді тільки так можна зробити все як належить. Тільки коли любиш свою справу, то й виконуєш усе, як треба, — вважає жінка. — Я завжди була цілеспрямована. Наприклад, якщо вже вчитися — то з золотою медаллю. Так із сім’єю, і з дітьми. До речі, сьогодні Сашкові, котрого ми взяли в сім’ю першим, уже 23 роки. Він має дружину, і вони чекають на дитину».
Своїх рідних дітей Орися Примак називає ідеальною підтримкою. Але так було не завжди. Вони хотіли, щоб до їхньої сім’ї забрали сиріт, згодні були ділитися іграшками, вдягати, вчити. Але не були готові до того, що прийомні діти будуть обіймати, цілувати і називати їхню маму своєю...
«Якось я знайшла малюнок моєї молодшої доньки Вероніки. На ньому були зображені ми з чоловіком і п’ятьма дітьми, далі велика прірва, а на іншому боці — Вероніка. І вона написала: «Мамо, ці діти забрали тебе». Для мене то був стрес. Я розуміла, що мала не зрадити прийомних дітей і не втратити рідних, — зізнається мама-вихователька. — Прийомних дітей я брала за руку, водила в місто, куди було потрібно — в перукарню підстригти, по одяг, адже вони цього не знали і не вміли. А потім до мене приходила моя дочка і просила піти з нею в магазин і купити ватман. Я казала, що вона ж може це зробити сама. Але дівчинка відповідала: «А Сашка ти водила». І я брала її за руку і йшла в магазин. Сьогодні мої рідні дочки та син навчаються в університетах, працюють, готові підтримати і допомогти. А ще я знаю, вони виросли такими через те, що в нас були прийомні діти. Я ціную нагороди від держави. Сприймаю це з вдячністю. Приємно, коли те, що роблю, помічають. Але, мабуть, найбільш зворушливими для мене є інші нагороди. Це записки від моїх дітей. Вони різні — від подяк до каяття. Їх уже понад 300. Коли стає тяжко і здається, що суцільна безвихідь, я починаю перечитувати ці записки. І це завжди додає наснаги».
Коли Орися Примак тільки збиралася брати в сім’ю дітей-сиріт, то людиною, котра протестувала з цього приводу чи не найбільше, була її сестра. Переживала, що вони замучать жінку. А тепер і сама стала мамою для 11 осиротілих дітей. Усі вони між собою братики та сестрички. Відкрити власний дитячий будинок сімейного типу наважилася й одна зі знайомих пані Орисі. А якось до неї підійшла мама учениці і сказала, що хотіла б усиновити дитину, але не знає, куди звертатися і з чого починати. Пораду вона отримала. Тепер це вже також прийомна сім’я.
«На мій день народження син завжди бажає, щоб я бачила плоди своєї праці, — розповідає жінка. — І сьогодні я можу сказати, що вони є».
