Щороку дві тисячі дітей потрапляють до будинків дитини. Це відомості Міністерства соціальної політики. Хай би скільки старалися чиновники, але частина дітей все одно росте без батьків — у державній системі дитбудинків та інтернатів. Наскільки їм там «добре», здається, пояснювати не треба. Нещодавно МБО «Надія і житло для дітей» провела дослідження в п’яти будинках дитини. Оцінювали умови проживання діток — а це малеча віком до двох років, якість їхнього харчування, медичного догляду і наявність персоналу, що вміє кваліфіковано доглядати за ними.
Висновки дослідження лише підтверджують тезу, що держава мусить викладатися ще більше, щоби, по-перше, запобігати соціальному сирітству, знаючи на ранніх етапах, що жінка може відмовитися від дитини, по-друге — підставляти плече такій жінці чи родині — і не лише соціальними пільгами, а й психологічними програмами підтримки.
БАТЬКИ Є, А РОДИНИ НЕМА
Фахівці МБО «Надія і житло для дітей» побували в п’яти будинках дитини (три з них у Дніпропетровській області, по одному — в Полтавській та Херсонській). Заявку на участь у дослідженні подали аж 13 установ. «На момент дослідження в цих закладах було 415 дітей, 56% мали статус дитини-сироти або позбавленої батьківського піклування, і 44% — це діти, котрі мають батьків без обмежень у правах. На жаль, нам не вдалося знайти інформацію, чи проводилася якась робота із сім’ями, чиї діти потрапили до цих закладів, але діти надовго зависають у системі, тобто не повертаються у свої сім’ї, та при цьому вчасно не влаштовуються під опіку чи у прийомні родини», — зазначила Галина ПОСТОЛЮК, директорка регіонального офісу МБО «Надія і житло для дітей».
Прикрий факт, який відзначили ініціатори дослідження, що майже половина батьків чи родичів дітей самі зростали в інтернатах. Як наслідок, молоді батьки, не маючи власної моделі родини, без належної підтримки і знань, як перелаштувати своє життя під дитячі потреби, віддають дітей знову в державні заклади виховання. Як додала пані Галина, це також розвінчує міф, що в будинках дитини зростають самі лише сироти. Більшість із них має рідних батьків, які влаштували дітей у соціальні заклади через матеріальні або соціальні причини.
Наявність біологічних батьків, з одного боку, — плюс, а з іншого — мінус, бо це не дає можливості для усиновлення чи потрапляння у прийомні родини. «54,7% батьків не відвідували своїх дітей після влаштування в будинки дитини, при цьому діти формально залишаються «батьківськими» і втрачають можливість потрапити в іншу сім’ю. Тобто процедури усиновлення відтерміновуються, а перебування дитини в інституційному закладі триває далі», — пояснює Галина Постолюк.
МІФІЧНІ ДІАГНОЗИ
Крім соціального аспекту, вразили організаторів дослідження відомості про стан здоров’я маленьких вихованців. «70% дітей потрапляють у будинки дитини цілком здоровими, але без індивідуальної турботи й піклування починають відставати в розвитку, — йдеться у звіті МБО «Надія і житло для дітей». — Дослідження також виявило, що 68% дітей мали не відповідне до їхніх потреб і стану здоров’я харчування. У більшості випадків діагноз «білково-енергетична недостатність» не було встановлено і необхідну корекцію харчування дитині не проводили. Відтак 58,6% дітей мають затримку росту, 20,2% — відстають у вазі, масі тіла».
За даними медичної документації будинків дитини, діагноз «здоровий» був лише у 3,4% дітей. Однак насправді чимало малюків мають «міфічні» хвороби. Виявилось, що здорових дітей насправді значно більше — 67,6%. Діти справді мали якісь затримки в розвитку, але не через генетичні чи хронічні хвороби, а через середовище, в якому росли, гралися й харчувалися.
«Кожна затримка розвитку дитини маскувалася під неіснуючими неврологічними діагнозами, — пояснює отримані результати моніторингу Олена РІГА, експертка з педіатричної та паліативної допомоги, докторка медичних наук. — Усі ці порушення розвитку маскувалися як «ураження головного мозку неуточнене». Але таких діагностичних ярликів було ще більше щодо інших органів та систем. Це призвело до того, що діти вживали масу ліків бездоказово. А деякі з них небезпечні. А це діти маленькі, в манежі, без іграшок, вони позбавлені батьківської ласки. Крім того, ніхто не робив скринінгового обстеження органів та систем, які впливають на розвиток дітей — слух, зір, анемія тощо. Ще гірший стан щодо стоматологічного огляду у дітей. Справило гнітюче враження на нас оцінювання нутритивного статусу: відсутність батьків дається взнаки — чим раніше діти потрапляють у будинки дитини, тим більше виражена затримка росту».
«НА ПОТРЕБИ ДИТИНИ ІДЕ ЛИШЕ 9% ДЕРЖАВНИХ КОШТІВ»
Висновок дослідження простий і зрозумілий: потрібно реформувати наявну систему виховання дітей у спеціальних державних закладах, а в ідеалі — відходити від неї взагалі, роблячи ставку на підтримку ймовірних мам-відмовниць. До речі, відповідно до Національної стратегії з реформування інтернатів передбачено, що починаючи з 2020 року мало бути припинено влаштування дітей віком до трьох років до будь-яких соціальних закладів. Наразі все працює, як раніше, а 2756 дітей раннього віку залишаються в будинках дитини.
За словами Галини Постолюк, на їхнє утримання щорічно надається 89 мільйонів гривень: «На одну дитину це 214 тисяч гривень на рік, із них на потреби дитини іде менше, ніж 9%. Щодо кадрового забезпечення, то впала в око різниця між фактичною кількістю персоналу та кількістю штатних одиниць — ця різниця десь близько 150 осіб. Майже половина персоналу — це ті, хто виконує адміністративні та управлінські функції».
Тобто діти і без грошей, і без належного догляду. Разом з тим соціальні заклади часто опираються реформам, міркуючи таким чином: якщо держава більше підтримує соціально уразливу сім’ю, то менше коштів отримає безпосередньо державна установа. Скажімо, у спеціалізованих інтернатах, де мали би бути дітки зі складними хронічним хворобами, насправді проживають діти здорові. Система зумисно не випускає дітей зі своїх рамок, «малює» потрібну статистику, бо інакше втратиться сенс їхнього існування. З іншого боку, повністю відмовитися від інтернатних закладів держава не може, принаймні, допоки не розвине належним чином мережу будинків сімейного типу та інші альтернативні форми виховання.
Тому варіант другий — допомагати вразливим жінкам і мотивувати їх до самостійного виховання дитини, без інтернатів та дитбудинків. На державному рівні цим займаються центри матері та дитини в регіонах, яких в Україні 16. Тут матусі можуть жити, доки дитина не досягне дворічного віку. Тим часом жінка вчиться догляду за малюком, вирішує житлове питання, якщо це можливо, налагоджує контакти з родичами, бо зазвичай ці зв’язки обірвані, через що жінки й вирішують позбутися дитини.
«МАМА-1»
Подібну підтримку надають матерям громадські організації. Наприклад, у Дніпрі працює «МАРТІН-клуб». Як описують свою роботу засновники, «тут за багато років отримали прихисток тисячі мам з дітьми, тут мами рятуються від насильства, отримують комплексну допомогу та підтримку, діти отримують розвиток і захищені від інституційного догляду».
Керівниця ГО «МАРТІН-клуб» Вікторія ФЕДОТОВА зазначає, що для своїх підопічних запустили програму «МАМА-1»: «Ми даємо жінці роботу й гідну зарплату — така підтримка індивідуальна до кожної окремої ситуації. Наша програма допомагає жінці позбутися залежності від соціальної матеріальної допомоги, яку надає держава. Разом з роботою жінка отримує тимчасове житло — це соціальне житло їй належить доти, доки вона працює у програмі «МАМА-1», сама сплачує свої рахунки або певну їх частину. З появою чоловіка, коли сім’я стає більш сталою, а людина хоче покинути систему, то можна залишатися в цьому житлі й сплачувати оренду — звісно, за ціною, конкурентною із загальним ринком. А наш кінцевий користувач послуг — дитина, ми спрямовуємо свою допомогу на її підтримку, щоб вона не потрапила до інтернату».
Таким чином, створюються острівці безпеки, як пояснює пані Вікторія, перебуваючи на яких у жінки немає сенсу розлучатися з дитиною: «Для створення таких місць безпеки не треба багато грошей — досить, щоб до жінок приходили соціальні працівники і допомагали їм. Держава може передавати ці повноваження громадським організаціям, оскільки соцпрацівників у регіонах бракує. Як на мене, необхідно звертати увагу саме на потреби людини. Якщо просто змінити ситуацію навколо жінки, впливаючи на її світогляд, ситуація з дитиною та її інституалізація знижуються до нуля».
Щоб дитина росла з мамою, передусім жінка повинна цього хотіти. Далі, як ланцюгова реакція, мають долучатися родина, соціальна служба... Адже часто такі жінки розгублені та пригнічені, їх лякає невідомість, бракує елементарних знань, як дбати про власну сім’ю, — зокрема, це стосується тих, хто сам виховувався в інтернатній системі.
Пригадується візит до центру матері та дитини у Фастові. Одна жіночка розповідала, що росла в багатодітній родині, її мама рано померла, зараз із сім’єю майже не контактує, а батько дитини, дізнавшись про вагітність, зник із життя жінки — здавалось би, повна безвихідь. У центрі жінка передусім оговталася психологічно, на час нашої розмови планувала шукати роботу і влаштовувати доню в дитсадок. Фактично, з імовірної відмовниці жінка стала просто мамою.
