Львівського фотографа Мар’яна Гавриліва було затримано 22 січня на вулиці Грушевського у Києві. Йому інкримінують участь у масових заворушеннях. На фотографіях, які вдалося зробити колегам, видно, що чоловіка ведуть «беркутівці», а той не чинить жодного спротиву. На одній з них Гавриліва міцно тримають двоє у шоломах, на іншій — його зі скривавленими долонями вже заводять у автобус.
24 січня Оболонський райсуд столиці обрав для фотографа міру запобіжного заходу — утримання під вартою. 6 лютого мали розглянути апеляцію, але її перенесли на 14 число. Проте вже 7 лютого прокуратура вирішила поклопотати про заміну запобіжного заходу. «День» одразу зателефонував адвокатові Мар’яна Олені Сказко, яка й повідомила: «Їду до слідчого. Тримайте за нас кулаки!» І вже пізно ввечері того ж дня Оболонський райсуд відпустив чоловіка під домашній арешт. Мар’яна Гавриліва перевели зі спецпалати Київської лікарні швидкої допомоги до звичайної. Там ми і зустрілися з фотографом у переддень його від’їзду у Львів.
«Надвечір голова сильно болить, — говорить Мар’ян. — Беру дві таблетки знеболювального і лише тоді засинаю. Болить не тільки голова, а й увесь лівий бік тіла». Піднімає рукави та показує жовто-сині плями на руках від крапельниць.
— Від такого лікування треба буде ще лікуватися...
— Сподіваюсь, що за кордоном. Можливо, у Вроцлаві. Я там у свій час вчився. У мене там багато знайомих.
— Як ви опинилися на Грушевського 22 січня?
— Мені інкримінують, що 22 січня о восьмій ранку я брав участь у заворушеннях на Грушевського. Але у цей час мене ще не було в Києві. Я лише доїжджав. Близько дев’ятої я був біля станції метро «Нивки». Пізніше потрапив на Майдан, зустрівся з друзями. Поки розклався, поки чаю випили, поговорили, аж потім дізнався, що на Грушевського щось знову почалося. Пішов туди знімати. Я фотографував, які гранати кидала міліція, якими патронами стріляли по людях. Я розумів, що деякі з них були заборонені для використання у тих обставинах. І потім я відійшов на Майдан. Але десь о пів на другу дня я повернувся на Грушевського до готелю «Дніпро» — не йшов далі. У мене мало бути дуже багато цікавих знімків (варто зауважити, що Мар’ян мав не лише професійний фотоапарат, а й зум-об’єктив надвеликого збільшення. — Авт.). Я думаю, що снайперам не сподобалося, що саме я знімав. Чому я говорю про снайперів? Бо у моїх протоколах затримання було записано: «інспектор-снайпер». Їх я і фотографував — то один на даху, то інший за сіті-лайтом. Я зняв, як хлопець з «Правого сектору» кинув пляшку із запальною сумішшю у бік «Беркуту», але вона не зайнялася. Тоді один з людей у формі підняв її і кинув у протестувальників. Я бачив ящик готового «коктейлю» біля ніг «Беркуту». Але, на жаль, ці знімки я вже ніколи не побачу.
— Як вас затримали?
— Кілька гранат майже одночасно розірвалися біля мене: одна збоку, інша — біля ніг. Потім ще одна біля ніг. Мене трохи оглушило. І тут почався наступ «Беркуту». Усі побігли назад. І я теж біг. Але не встиг — мене збили з ніг.
— «Беркут» чи внутрішні війська?
— Які там внутрішні війська?! «Беркут». Скільки мене тоді били лежачого, не можу сказати. Пам’ятаю, як мене підняли, а потім різко та сильно вдарили у ліву щоку. Одразу ж вдарили і по переніссю. Є фотографії мого затримання — журналісти надали їх моєму адвокатові. На них видно, що я не опирався бійцям «Беркуту», не нападав на них з битою, не був у стані алкогольного сп’яніння, як записано у рапортах.
Коли вели, то всі, хто зустрічався по дорозі до автозаку, обов’язково били мене. Потім мене передали за кордон — внутрішні війська розступилися, і мене прийняв «Беркут». Усі бійці були російськомовні. То вже потім, коли я читав свою справу, дізнався, що у моїй справі проходить севастопольський загін. І ось коли мене вже передали, то там почалася «кухня». Мені наказали роздягатися. Зняли куртку. Почали витягати речі. Щоправда, нічого не забирали собі, все кидали у пакет. Під курткою на мені була американська військова форма. У боковій кишені — паспорт. У ньому вони побачили місце народження — Львів. То це означало: «Ну все, Бандера, будемо тебе вбивати!» Я злякався тих поглядів. І тоді вони вже не дали мені можливості самостійно розстібувати форму... Під формою вони побачили вишиванку. Це їх ще більше розлютило. Полетіли мати, «беркутівці» рвали мою вишиванку, як мавпа газету. Спочатку на мені. Потім — тримаючи залишки сорочки ногами. То була моя улюблена вишиванка — чорна з червоним вишиттям...
Потім почали мене вже бити. Двоє тримало, а третій наніс мені два дуже сильні удари по обличчю. Я думаю, що вони і стали катастрофічними. Били дубинками по тілу. Пізніше, у лікарні, я побачив, що плечі, сідниця, нога з одного боку були не сині, а фіолетові. Потім ще дістав палицею по шиї. А згодом ребром долоні по ній ж. Цей біль досі відчуваю. Я не знаю, як довго це би продовжувалося, на той час у мене обличчя було залите кров’ю, якби не прийшов якийсь офіцер — витерши очі від крові, я побачив, що у нього була велика зірка на погонах. Той сказав: «Что вы делаете? Оденьте его». Віддали мені той американський камуфляж та куртку. Все у крові. На фотографіях видно, як я виглядав до 22 січня і як після. Першу фотографію після побиття я зняв телефоном і надіслав братові Михайлу. Це було не биття, а катування. На морозі роздягли. Я не просив мене не бити, я просив віддати мені одяг, бо мороз був сильний...
«Я РЕАЛЬНО ЗЛЯКАВСЯ, КОЛИ ЗРОЗУМІВ, ЩО НАС ВЕЗУТЬ ЗА МІСТО»
— Яким чином вам вдалося зберегти телефон?
— У мене їх було два. І коли вони знайшли один, то зупинилися. Другий лежав просто у кишені. Спеціально я його не ховав. Це вже потім поклав у взуття, коли був в автозаку. Тоді я зміг зв’язатися з братом, розповісти йому все. Тим часом нас кудись везли. Я реально злякався, коли зрозумів, що нас везуть за місто. Навколо не було ні хат, ні дерев. Нас катали до дев’ятої вечора. Потім я почув питання з розмови: «Ну что, возвращаемся?» Далі я зрозумів, що везуть на Оболонь. Уже у райвідділку, ще не знявши з мене кайданків, почали шукати телефон. Мабуть, побачили фотографію в Інтернеті.
— Коли надали першу медичну допомогу?
— Я час від часу просив викликати «швидку». Вони не реагували. Мали мене оформити. Я сказав, що без адвоката нічого підписувати не буду. Нарешті викликали «швидку». Але лікарі нічого не робили. Я попросив у них вологу серветку, але навіть її не отримав. Тоді я вже втратив відчуття часу. «Швидка» з конвоєм везла мене у лікарню на Підвисоцького (Київська міська клінічна лікарня №12. — Авт.). Там зробили рентген. Хотіли взяти кров — я відмовився. І не дарма так зробив, бо могли у висновках написати що завгодно — у справі ж записано, що я був у стані алкогольного сп’яніння. Лікарі сказали, що у мене невеличка тріщинка, є кілька гематом — і все...
— Прізвище лікаря запам’ятали?
— Ні. Але знаю, що у тих висновках усюди стояв знак запитання. І здається, головний лікар не підписав тих висновків. Тоді мене знову повезли у райвідділок і розподілили нас усіх по камерах. За дві години мене забрали у Лікарню швидкої допомоги. Там сказали, аби я потерпів до ранку — тоді мали прийти лікарі. Спочатку поклали спати у коридорі. А потім привели у ту палату, де утримувався колись Юрій Луценко. Наступного дня зробили мені всі аналізи та дослідження. Після чого поставили діагноз: черепно-мозкова травма закритого типу зі струсом мозку, зламана гайморова кістка, зламаний ніс зі зміщенням, численні гематоми. Почали надавати медичну допомогу. Кололи чотири уколи вранці і чотири ввечері. Не буду стверджувати, але мені сказали, деякі з них робили, аби швидше сходили синці. ЛОР мені трохи поставив кістку на місце, але попередив, що процес лікування буде довгим: кістка має зажити, потім її зламають, зроблять операцію, за нею ще одну...
«УСІ СПРАВИ НАЧЕ ПИСАЛИСЯ ПІД КОПІРКУ»
— 24 січня, коли суд розглядав для вас міру запобіжного заходу, адвокат Олена Сказко ще до засідання казала, що ви у тяжкому стані і вас мають залишити у лікарні...
— Мене привезли. Але то був не суд, а судилище. Якийсь цирк-шапіто. Усі справи наче писали під копірку. Упевнений, що то була якась указівка згори, що мають дати певний запобіжний захід. Після трьох-чотирьох однакових рішень, ілюзії зникли — всі були готові. Шкода було Миколу Пасічника — діду 72 роки, а він ніби «терорист». Але нічого, я у цю суботу був у нього в палаті — козак тримається.
Потім була апеляція. До суду нас не повезли. Встановили відеозв’язок. І коли почали приходити хлопці з нашої палати після засідань зі звістками, що розгляд справ відкладають, я теж готувався до цього. Відклали й мою на 14 лютого. Тож те, що мене відпустили під домашній арешт 7 лютого, було несподіванкою. Звичайно, без Божого промислу нічого не минулося, але мій адвокат Олена Сказко зробила все, що могла і не могла.
— Що ви думаєте про так званий закон про амністію?
— Я не почував себе затриманим. Я був і є заручником. Та й усі, з ким я був у райвідділках, лікарнях — усі вони заручники. Певно, була якась вказівка згори: зловити певну кількість людей, аби був певний «товар» для переговорів. Обмінювати когось на щось. Я був готовий, що нас у будь-який момент могли перевести до СІЗО. Йти розмінною монетою, аби народ звільнив Майдан, не хотілося. Нині я, звичайно, тішуся, що на волі, хоча вона і не повна, але у мене є надія, що не влада дотисне, а Майдан. Я надіюсь на краще, але руки опускати не можна.
