8 Березня завершився конкурс «День кохання». Компетентне журі в найближчих числах підіб’є підсумки найніжнішого конкурсу «Дня», і, звичайно ж, іще опублікує листи. Нагадаємо, що в конкурсі розігрується головний приз — путівка в Закарпаття, а володарі другого і третього місць зможуть провести романтичний вечір на двох у київських ресторанах «Лайконик» та «Айвенго». Що цікаво: після кожної публікації листів на конкурс «День кохання» в редакцію тут же надходили оберемки нових творів. Тобто вже не ми, журналісти, спонукали шанувальників «Дня» до спогадів, признань, роздумів, а самі читачі начебто резонували у відповідь одне одному. Сьогодні «День» публікує ще декілька листів із «нової хвилі», в яких є головне — щирість почуттів та зрілість міркувань. Сподіваємося, що ви отримаєте такий же заряд позитивної енергії від цих написаних не пером, а серцем листів, який отримали й ми, співробітники «Дня».
Зазвичай вони лягали спати, як смеркне. Так заведено в селі: день — для роботи, ніч — для відпочинку. Він займав «своє місце», та сон усе не надходив: «От, щось знову болить усередині. Хто зна, може й не доживу до ранку.» Заспокоював себе: «Хай, як уже судилося.» Вранішній промінчик прив’язував ту його вчорашню думку до шелесту й цвірінчання по той бік шибки. Він з острахом прислухався. І врешті- решт із цього гамору вирізняв її рівний подих.
— Ну що там мой?
— Та нічого. А ти?
— Байдуже...
Він поволі вставав, одягався, брав у руку паличку і рушав на подвір’я. Двері — рип, а знадвору — з обори:
— М-м-у-у-у...
— Що, маленька? Хочеш їсточки?..
Він знаходив ряднину і стежкою простував на долину косити. А потім, як і годиться, під своєю вербою:
— Посію-у-у я огірочки-и- и...
Вони побралися у двадцятих. «Навесні ще гуси виганяла на степок, — мрійливо згадував він. — А восени взяв її за жінку.» Невдовзі клопотів побільшало. З’явилася перша донечка. Уже з нею їх крутило у вирі продрозкладки та колективізації. Вижили. По тому — ще одна малеча.
Звичайний сільський побут, щоденна праця. Перетворилася на буденність і війна. Вона поневірялася, тужила, боролася. Він воював. Старшу забрали до Німеччини. Він пройшов би всю війну, коли б не вибух під Будапештом. А додому — прикра звістка. Вона стрімголов у далеке село. До ворожки. Віщунка розкинула карти й... наказала не втрачати надії. І чекати. Дуже. Він повернувся, хоч і не одразу з перемогою. Дочка вже була вдома. Таким його тепер і знали: кульгавим, із ковінькою, з поголеною головою. Та до останніх днів — веселим, компанійським, співочим. До останніх...
Вона ніколи не скаржилася: «Жива людина — може щось і заболіти.» То ж не дозволяла собі хворіти. Турбувалася про дітей та онуків. Коли її підхопило, вона, здається, сама цьому не вірила. Вона була тихою й непримітною. Майже не виходила за ворота, дратувалася від бучних гостей і галасу. Прощатися ж із нею прагнула сила-силенна люду. Він, не в змозі дійти тями, ошелешено спостерігав, як її споряджали у те буття. Нарешті набрав у долоню ще вологого чорнозему, ступив крок і тільки:
— Ти далеко ключі не ховай, я скоро прийду...
Напружуєшся, намагаєшся пов’язати цю, як кажуть, пересічну людську історію із відомими всім надбаннями культури. Справді, є щось від азійських поем і Пісні Пісень, від шедеврів Рафаеля та Родена, від Грінових «вітрил» і Сосюриного «Так ніхто не кохав». Суцільні подібності в традиціях нашого та й інших народів.
А все-таки «не сказане», якого насправді незмірно більше, яке набагато глибше і, певно, важливіше — воно якраз і лишається «несказанним», незбагненним, неперевершеним і позачасовим.
А все ж таки над усіма шедеврами, витворами чи просто зразками мистецтва, які присвячено взаєминам між Нею і Ним, написано про Них або з приводу Них, є одна (принаймні) річ. Це стан... Точніше — аура, що нею світиться оте їхнє потаємне «мой»...
Він ніяк не міг до неї достукатися. Він відмовлявся їсти — шматок ставав поперек горла. Його виймали із зашморгу. «Так, як вона, ніхто...» А ключі таки знайшлися. Не минуло й сорока днів. І він помандрував, святково вбраний, наче сонячного ранку до долини. У світлий туман своєї Пам’яті.
Спільних років їм було шістдесят один.
Її звали Марія.
