Український баскетбол дав перепустку у країну слави не одному спортсменові, якого з повагою згадують уболівальники, проте центровий Олександр Білостінний вирізняється з-поміж інших. Він не грав у найпрестижнішій лізі світу — НБА, як Волков, Медведенко та Потапенко. Але свою порцію популярності все ж отримав, залишаючись найбільш титулованим вітчизняним баскетболістом.
Уболівальники зі стажем, спостерігаючи за національним чемпіонатом і виступами української баскетбольної збірної, напевно, із сумом згадують ті роки, коли радянська команда, до якої входили й представники нашої школи баскетболу, наводила жах на таких «монстрів» світового баскетболу, як Югославія та США. Виростав на цих протистояннях і наш герой.
Олександр Білостінний народився 24 лютого 1959 року в Одесі. Мешкаючи на Молдаванці, з ранніх років усотував усі колорити славетного причорноморського міста. Незважаючи на те, що народився в сім’ї, де і мати, й батько були високі на зріст, сам до певного часу велетнем не був. І все ж, дуже скоро природа взяла своє — хлопець почав рости, наче на дріжджах. Дев’ятирічного хлопчака, враженого фантастичними виступами радянських баскетболістів (із 1957-го до 1971 рр. збірна Союзу виграла вісім чемпіонатів Європи поспіль, а 1972-го на Олімпіаді в Мюнхені у драматичному фіналі — на останній секунді! — перемогла американців), старший брат привів до секції баскетболу. Саме там під керівництвом тренера Валентина Сосніна і робив перші «стрибки» легендарний у майбутньому центровий.
Зріла гра юного Олександра не залишилася непоміченою, і незабаром його забрали до ленінградського спортивного інтернату. Тоді там працював видатний баскетбольний спеціаліст Володимир Кондрашин. За всю свою славну кар’єру цей тренер виграв усі найважливіші змагання і був включений пізніше до Залу Слави всесвітньої баскетбольної асоціації — ФІБА.
Уже змолоду в Білостінного почав формуватися непростий характер. Він завжди мав свою думку і поведінкою відрізнявся від інших молодих спортсменів. Заняття спортом, наприклад, не заважали йому... викурювати по дві-три цигарки на день. До сімнадцяти років він уже встиг пограти в різних молодіжних збірних. Почалися перші закордонні поїздки. Перебуваючи у Сполучених Штатах, Білостінний тихцем уночі побіг купляти подарунки — і сталося так, що поранив собі руку. Прибіг до готелю в паніці, очікуючи гніву ще одного тренера-легенди Олександра Гомельського, якого гравці з повагою називали «Папа». Гомельський не став карати молодого спортсмена, удавши, що повірив у якусь вигадану історію. Іншого разу «Папа» таки відрахував Олександра з команди за паління та недотримання режиму.
Отож, не дивно, що Білостінний недовго перебував у Ленінграді. Після одного з конфліктів із Кондрашиним він поїхав до Києва. В українській столиці саме тоді набирав сили баскетбольний клуб «Будівельник».
У 1970-х із командою працював заслужений тренер СРСР, винахідник «зонного пресингу» — Володимир Шаблінський. Після нетривалого «відрядження» до Тольятті Шаблінський повернувся до «Будівельника». Він із гордістю згадував: «Таких гравців, які були у мене в Києві, немає і більше не буде!» 1977 року, після невдалих експериментів із тренерами керувати командою призначили Вадима Гладуна і Володимира Шаблінського. Певні сподівання в «Будівельнику» покладали й на нового центрового. І як виявилося, недаремно.
Уже з перших матчів Білостінний почав боротися за місце у складі команди, діючи агресивно й іноді надто жорстко. Така манера гри стане візитівкою Олександра протягом усієї його кар’єри. Того ж 1977 року київський клуб посів друге місце в чемпіонаті країни і Білостінний здобув срібну медаль. Його було запрошено до складу збірної СРСР на чемпіонат Європи, що відбувався у Бельгії. Там було завойовано ще одну срібну нагороду.
Наступного року ситуація повторюється: знову друге місце в чемпіонаті країни і срібло, тепер уже на світовій першості. Без Олександра годі було уявляти «Будівельник» і збірну СРСР. Їхній тандем із ще одним центровим-гігантом Володимиром Ткаченком став найкращим не тільки в чемпіонаті країни, а й у світі. Як згадував пізніше відомий український тренер Борис Вдовиченко, «якби Білостінний і Ткаченко грали разом у Києві трохи довше, «Будівельнику» не було б рівних у Союзі».
Білостінний ніби поставив перед собою завдання: жодного сезону — без нагород! Колекцію відзнак Олександра поповнює ще одне срібло чемпіонату СРСР 1979 р. Але ще вагомішим досягненням стала перша перемога в чемпіонаті Європи.
А потім була Олімпіада’80, яка відбувалася в Москві. Баскетбольну команду країни розглядали як головного претендента на золоті медалі. Однак, непогано стартувавши у груповому етапі, команда несподівано невдало фінішувала, програвши італійцям і своїм одвічним суперникам — югославам. Як наслідок — бронзові нагороди.
Того ж року Білостінний вирушив до «Білокам’яної» у ЦСКА проходити військову службу. У Москві він уперше став переможцем чемпіонату країни. Завдяки бійцівським якостям був призначений капітаном і в збірній команді, й у клубі. Олександр Гомельський у своїй книжці «Центрові» писав: «Важлива риса Олександра — уміння не пускати суперника до щита, зіграти жорстко, «підставитися». Білостінний не впаде, не поступиться, не зігнеться». Олександр ніколи не скаржився на великий обсяг чорнової роботи на майданчику, розуміючи, що вона потрібна для перемоги.
Відбувши строкову службу, Білостінний повернувся до Києва, який, як і рідна Одеса, завжди залишався улюбленим містом спортсмена. Колекція медалей Олександра стрімко зростала: 1981 рік — срібна медаль у чемпіонаті СРСР і золота на європейській першості; 1982-й — знову срібло внутрішнього турніру та перше місце на чемпіонаті світу (у драматичному фіналі наші обіграли американців із рахунком 95:94! ). Однак повернення додому було затьмарене епізодом в аеропорту: під час проходження митного контролю у Білостінного знайшли валюту — а в ті часи це могло бути причиною тюремного ув’язнення. До цього, на щастя, не дійшло, проте звання заслуженого майстра спорту Олександра таки позбавили (згодом завдяки зусиллям Гомельського повернули).
Утім, звання ЗМС Білостінний втрачав ще двічі. У матчі єврокубків з югославською «Цибоною» український велетень (214 см на зріст) не зміг пробачити болгарському арбітрові відвертої наруги над його командою. Довелося недолугому служителеві спортивної Феміди відчути на собі весь гнів нашого баскетболіста. До речі, після цього змагання єврокубків болгарин більше не обслуговував.
Востаннє почесне звання Білостінний втратив після фіналу відбірного турніру до Сеульської олімпіади, який проходив в Амстердамі. Команда СРСР грала з Югославією, і в одному з ігрових моментів лідер балканської команди Желько Паспаль почав провокувати Олександра Волкова. Білостінний, який поза межами майданчика був спокійною й урівноваженою людиною, не витримав і заступився за земляка. Внаслідок «зіткнення» з українським кулаком югославський ніс дав тріщину у двох місцях... Минув час, і Олександрові знову — вже втретє! — присвоїли почесне звання заслуженого майстра спорту.
У складі баскетбольної команди УРСР на Спартакіаді народів СРСР (1983 р.) Білостінний виборов головну медаль змагань. Після повернення до Києва його очікував автомобіль «Волга» — нагорода від керівництва республіки.
Попри всі титули і нагороди, в житті Білостінний залишався простою, веселою людиною. Хлопчаки з вулиці Воровського згадували, як їхній знаменитий сусід міг запросто пограти з ними у футбол, а потім, потиснувши всім руки, поїхати на тренування...
Спортивних успіхів у центрового «Будівельника» було чимало й у наступні роки. Скажімо, 1985 року Білостінний втретє став чемпіоном Європи. Проте, як і кожен спортсмен, Олександр сподівався на перемогу в найпрестижніших змаганнях — Олімпійських іграх. Прикра невдача на Олімпіаді в Москві та відсутність радянської команди на Олімпійських іграх у Лос-Анджелесі (СРСР їх бойкотував із політичних причин) ще більше розпалювали бажання здобути омріяне золото.
І ось Сеул, 1988 рік. Баскетбольна збірна СРСР грала просто фантастично! Поступившись у груповому етапі югославам, команда Білостінного дійшла до півфіналу, де її очікувала збірна США, у складі якої грали майбутні зірки НБА — Андерсон, Менінг, Марлі. Незважаючи на це, у впертій боротьбі сильнішими виявилися все ж баскетболісти із СРСР. Фінальний поєдинок з югославами був не менш напруженим, але команду вже ніхто не міг зупинити. Білостінний став олімпійським чемпіоном.
Наступного 1989 року Олександр допомагає «Будівельнику» здобути першу (і, як виявилося, останню) перемогу в чемпіонаті СРСР. Двоматчевий баскетбольний «трилер» із каунаським «Жальгірісом», у якому грали зіркові Куртінайтіс та Сабоніс, надовго залишиться в пам’яті уболівальників. В історії українського баскетболу — також...
Після падіння «залізної завіси» радянські спортсмени один за одним почали від’їжджати за кордон. Подався за океан до «яструбів із Атланти» партнер Білостінного — Олександр Волков. Цікавилися заокеанські скаути й можливістю переїзду до НБА Олександра Білостінного. Однак він обрав варіант із працевлаштуванням у команді з іспанського міста Сарагоси. До приїзду Білостінного «Сарагоса» не хапала зірок із неба, а з ним, досвідченим спортсменом, одразу завоювала Кубок країни і здобула пристойне четверте місце в національній першості. Так би й грав собі наш баскетболіст у сонячній Іспанії, якби не випадок.
Перебуваючи у Франкфурті, дружина Олександра Лариса так уподобала Німеччину, що через певний час вирішила переконати чоловіка змінити спортивну прописку. Баскетболісти такого калібру, як Білостінний, довго без роботи не залишаються, і тому вже дуже скоро подружжя Білостінних зупинилося у невеличкому містечку Трір, що розташоване на кордоні з Люксембургом.
«Північний Рим», як називають найдавніше місто Німеччини за його причетність до стародавньої римської величі, зустрів українців напрочуд радо. Президент місцевого клубу ТФГ Вольфганг Крам зробив усе, щоб сім’я головної зірки його команди почувалася у Трірі максимально комфортно. Білостінний віддячив за це своєю грою, допомігши провінційній команді увійти до Вищої ліги німецького баскетболу. Незабаром прийшов і успіх: ТФГ посів почесне четверте місце.
Олександр продовжував радувати уболівальників, однак дедалі гостріше відчував потребу завершувати свою спортивну кар’єру. Він ще прийняв запрошення тренера Юрія Селехова й виступив на Олімпіаді 1992 року, де команда СНД посіла четверту сходинку. Через два роки він офіційно завершив свій тривалий спортивний шлях.
Вольфганг Крам намагався залишити титулованого баскетболіста у Трірі, пропонуючи йому посаду в системі клубу. Дізнавшись про намір Олександра відкрити в Німеччині власний ресторан, Крам допоміг сім’ї спортсмена взяти в оренду заклад на чотириста місць біля ратуші. Ratskeller — таку назву отримав ресторан — став для великого спортсмена новим викликом. Білостінний щодня проводив у власному закладі, який набув неабиякої популярності. Розмірене життя невеликого німецького містечка змінило Олександра. Він заспокоївся, більше уваги став приділяти родині. Дедалі частіше міг займатися своєю улюбленою риболовлею. Втім, провівши у Німеччині майже двадцять років, ніколи не забував про Україну. За першої ж нагоди приїздив на Батьківщину, цікавився станом справ в українському баскетболі. Дружині казав, що рано чи пізно вони повернуться додому. Але...
Проходячи щорічне медичне обстеження, 2009 року Олександр Білостінний дізнався про страшний діагноз — рак легенів. Далося взнаки куріння, яке спортсмен не кидав до останніх днів. Побороти хворобу легендарний баскетболіст уже не зміг. 24 травня 2010 року Білостінного не стало. Його поховали у Трірі, на муніципальному кладовищі...
В Одесі на честь видатного земляка відкрили баскетбольну школу. Майку Білостінного було урочисто піднято у спортивному комплексі, де грає київський «Будівельник» — клуб, якому віддав найкращі свої роки центровий Олександр Білостінний.
