У Донецькому християнському університеті відбувся науково-практичний семінар «Християнство в Донбасі: історія і сучасність» на якому обговорювалися теми не лише становлення, розвитку християнського суспільства, але й роль самої Церкви в стосунках з громадянським суспільством. Актуальність питання для регіону підтверджує ще й той факт, що Донецька область — одна з найбільш різноманітних у плані віросповідання. Тут зареєстровано близько 1750 релігійних організацій 38-ми напрямків. Але це не настільки важливо — впевнені представники наукового співтовариства. За їхніми словами, важливо, які дії робить те або інше співтовариство. «Сьогодні немає тієї сили, яка б була відповідальна за соціальні виразки, які виникають у нашому суспільстві. Лише завдяки зрілому громадянському суспільству може розвиватися держава», — відзначили організатори зустрічі. Але як налагодити діалог між церквою і громадянським суспільством, і яку роль повинна відігравати держава в цьому діалозі? Про це ми вирішили запитати експертів «Дня».
Олександр БЄЛОКОБИЛЬСЬКИЙ, доктор філософських наук, професор кафедри філософії Донецького національного технічного університету:
— Діалог на рівні церкви і суспільства досить ускладнений. Така традиція виходить ще зі стосунків, які складалися в СРСР між суспільством, церквою і владою. Це можуть бути контакти на особистісному рівні (а тут він, безперечно, існує), але не в більшому масштабі. Я гадаю, що вплив Церкви є, але всі ці ініціативи досить скупі. Коли ми дивимося на виміри, які не пов’язано з офіційними структурами, то відразу впираємося у вакуум, певну аморфну субстанцію. Зустріч у ДХУ показова в тому плані, що частенько діалог між церквами і науковим співтовариством відбувається на території прозахідних центрів і інституцій. Вони за своїм походженням, генетично несуть пам’ять і традицію громадянського суспільства і діалогу. Та варто сказати, що діалог завжди буде зміщений у той бік, хто проводить такі семінари й зустрічі. Наприклад, якщо виникне подібна ініціатива у представників «русского мира», то діалог вийде ангажований. Я гадаю, що подібний діалог варто проводити на території держструктур. Влада має бути зацікавленою в тому, щоб чути голоси представників і церкви, і наукового співтовариства, і громади. Зараз не має значення, скільки організацій у регіоні. Зараз головне — зважено і конструктивно, а головне, репрезентативно підходити до розв’язання тих чи інших завдань. І в цьому плані гуманітарні знання мають бути спрямовані на вирішення цих проблем. Гадаю, що зацікавленість у побудові громадянського суспільства є не лише в церкви і суспільства, але і у влади. Вони готові до цього діалогу.
Ігор КОЗЛОВСЬКИЙ, президент Центру релігієзнавчих досліджень і міжнародних ділових відносин ДОГО «Центр Дискавері»:
— Спершу ми повинні розуміти, що таке громадянське суспільство. Це — не політичне суспільство. Це групи людей, в яких виробляються спільні позиції щодо тих чи інших завдань, які є. А це може виникнути лише тоді, коли ми навчимося поблажливо ставитися один до одного, коли різні частини громадянського суспільства не «перетягуватимуть на себе ковдри», а дійсно навчаться в процесі діалогу бачити ті чи інші проблеми, можливо, пом’якшувати ті гострі кути, які є, вирішувати проблеми на основі толерантного ставлення один до одного. Роль релігійних і духовних центрів дуже важлива. Бо це люди, в яких є принципи. Адже на сьогодні дуже багато безпринципного, система цінностей зміщується в бік індивідуалізму і меркантильних інтересів. А це небезпечно. Це проблема здоров’я суспільства. Для того, щоб вирішити ці питання, потрібно давати можливість говорити про хвороби суспільства і вміти слухати.
Олена ПАНИЧ, проректор з наукової роботи Донецького християнського університету, кандидат історичних наук:
— Звичайно, церква може впливати і впливає на формування громадянського суспільства. Особливо альтернативна. Бо вже сама її присутність формує в суспільстві усвідомлення необхідності поважати іншу думку, знаходити спільне бачення за умов світоглядних відмінностей. Окрім того, велике значення тут має саме здатність людей самостійно створювати церковні громади, брати участь у їхньому управлінні. Особливо це виражено в протестантизмі. Власне, протестантська євангельська церква якраз і є в числі основних «двигунів» і «мотиваторів» громадянського суспільства. Бо вона привчає людей самостійно нести відповідальність, перш за все, за свій духовний вибір, за свої стосунки з Богом, але також, як наслідок, і за свій громадський вибір. Людина, яка бере участь у церковному житті, вчиться конструктивно впливати на інших віруючих людей, бо вона відчуває себе частиною громади, частиною «Тіла Христового». Але і в житті вона прагне конструктивно впливати на довкілля, брати участь у вирішенні спільних проблем і вносити свій внесок до поліпшення суспільства. Важливо, що при цьому така людина не діє під тиском державної влади, але звикає самостійно мислити і обирати те, що, на її думку, найбільш угодне Богові, в якого він вірить. У цьому сенсі церква дуже і дуже сприяє формуванню громадянського суспільства.
На мій погляд, достатньо багато людей і бере участь у суспільному житті, і впливає на громадську думку в Україні, не підкоряючись при цьому державним структурам. Я вважаю, що певний етап розвитку громадянського суспільства ми вже пройшли. Звичайно, воно ще не так розвинуте, як хотілося б, але ж сам процес формування такого суспільства досить тривалий і травматичний. Якраз церкви багато вже зробили і роблять для формування громадянського суспільства. Вони допомагають людям вирішувати їхні проблеми в багатьох сферах (аж до того, що допомагають інколи створювати свій бізнес або знаходити роботу, як би ми до цього не ставилися, але це — допомога). І щодо цього вони вселяють людям упевненість у тому, що не все залежить від держави. У мене тут досить-таки оптимістичний погляд. Але якщо говорити про стосунки «церква-держава», то тут, звичайно, багато чого є не дуже й приємного. І перш за все, те, що держава часто намагається використовувати церкву в своїх інтересах. Держава хоче спертися на церкву для того, щоб підсилити свій вплив на суспільство і зміцнити свою владу. І оскільки державна влада має при цьому справу з реальними людьми, лідерами, керівниками церков, вона інколи прагне грати на їхніх чисто людських слабкостях і пристрастях, особливо на любові до влади і до грошей. Гадаю, що це якийсь етап свого роду спокуси, який багатьом нашим церквам і релігійним рухам необхідно пройти, щоб побачити, що вони набувають і що можуть втратити, піддавшись цій спокусі «теплих» стосунків з владою.
