Наприкінці минулого тижня в Києві відбувся круглий стіл під назвою «Від президентських виборів-2004 до парламентських виборів-2006», організований зусиллями кількох українських та закордонних організацій — Української асоціації релігієзнавців, Української асоціації релігійної свободи, Міжнародної академії свободи релігій та переконань, Міжнародного центру права і вивчення релігії, Відділення релігієзнавства НАН України, Інституту релігійної свободи та Міжнародного фонду «Відродження». У обговоренні брали участь духовенство різних церков, учені, політики, журналісти України, Великої Британії, США тощо. Головним завданням заходу було проаналізувати політичну роль українських церков в останніх президентських виборах, оцінити відповідність українського законодавства реаліям, а також зробити висновки і прогнози на майбутні вибори. Значну увагу присутні приділили проблемі, яка хоча й не була заявлена в програмі круглого столу, стала однак однією з основних. Йдеться про Державний комітет України у справах релігій, про скасування якого нещодавно заявив Президент.
Круглий стіл, у якому взяли участь кілька десятків спеціалістів із багатьох регіонів України та з-за кордону (а також багато молоді), вийшов дуже цікавим і корисним для всіх, хто так чи інакше пов’язаний із церковними справами. Може, через те, що виступи й настрої всіх присутніх забарвлювала одна «непрограмна» тема — Майдан, помаранчева революція. Пан Якiв Блайх (Об’єднання іудейських організацій, Київ) сказав із цього приводу: «Думаю, що Майдан — це не політика, це істинна Воля Божа. Там устами людей говорив Бог».
СТОСУНКИ ЦЕРКВИ І ДЕРЖАВИ
Ця тема набула особливої актуальності й навіть гостроти саме після виборів — після того, як деякі церкви фактично стали суб’єктами виборчої кампанії, а окремі владики навіть «очолили» політичний рух. І це при тому, що у нас конституційно задекларовано відділення церкви від держави і держави від церкви. Однак у процесі виборів цією конституційною нормою керувалися далеко не всі церкви (головним чином — римо-католики та протестанти), а держава, її чиновники не зробили жодного кроку, аби хоча б нагадати церквам про порушення Конституції, не кажучи вже про карні санкції. Нижче стисло наводимо кілька виступів на ці теми.
Олександр ЗАЯЦЬ, Інститут релігійної свободи:
— Головна неофіційна політика держави в релігійних справах донедавна була спрямована на одне — забезпечити собі підтримку віруючих. Будь-яких норм, заборон не існувало. Про незаконні втручання церкви у вибори знала вся країна, але з боку уряду — жодної реакції. Тому сьогодні некоректно карати чи дорікати окремим церквам за їхню політичну позицію, — їхній поведінці сприяла тодішня влада, зокрема Держкомрелігій. Сьогодні треба думати про наступні вибори, коли може трапитися те саме — спроби пройти до місцевих органів та до ВР за допомогою церков.
Станіслав ПХІДЕНКО, народний депутат України:
— Для регулювання стосунків держави з віруючими необхідна розробка ряду законів, хоча ми й маємо Закон, конституційні статті ще з 1991 року. Останніми роками було помітне прагнення змінити відносини церкви і держави, а також — діючі закони. З одного боку, влада бажає посилити свій вплив, із іншого — церкви не хочуть бути під каблуком у держави. Найбільш оптимальною є модель партнерських відносин, іншими словами — співпраця в інтересах суспільства.
Але зараз дуже важко сказати, коли ВР зможе повернутися до перегляду чи укладення відповідної концепції. Між тим зв’язок із політикою дуже небезпечний для репутації церкви. Адже в політиці немає стабільності, тут все дуже мінливе та різнобарвне. І будь- який політичний зв’язок може обернутися для церкви кон’юнктурою і дискредитацією.
О. Богдан ОГУЛЬЧАНСЬКИЙ, УПЦ МП, Св.-Макарівська церква:
— Зараз ми чуємо в ЗМІ чимало нарікань на УПЦ (Московський патріархат). Між тим керівництво церкви зверталося до віруючих, закликаючи їх до громадянського спокою. Не всі однак його зберігали. Реальністю є також існування певного російського вектора. Після другого туру виборів чимало наших мирян стали солідарними з кандидатом Ющенком. Біля мерії з’явилася православна капличка — нашої Св.-Макарівської церкви (Київ). Громадянське суспільство в Україні останнім часом розвивається прискорено. І тому з часом наша церква буде йти назустріч українській ідеї, — спочатку на рівні церковно-громадських організацій.
Віктор ЄЛЕНСЬКИЙ, Інститут філософії НАНУ:
— Практично релігія в нас невіддільна від політики. Релігійні організації завжди брали у виборах активну участь, а релігійні діячі — навіть висувалися. В останній кампанії ця участь набрала таких масштабів, що обурила все суспільство. Адже були порушені не тільки закони держави, але й догмати, канони, доктрини церкви. Висновок — треба кардинально трансформувати відповідні закони і встановити обов’язкові обмеження та правила. На зразок, скажімо, США. Там, наприклад, якщо якась релігійна організація висуває полiтичного кандидата, вона тим самим позбавляється відповідних податкових пільг. Думаю також, що громадянське суспільство має слідкувати за дотриманням законів не тільки владою, але й церквою.
Ієромонах Євстратій, УПЦ КП:
— Духовні особи — єпископи, священики — не мають найменшого права нав’язувати пастві свої політичні переконання. З іншого боку, політики повинні нести відповідальність за використання у своїх справах церковних діячів.
Володимир КРУПСЬКИЙ, Церква адвентистів сьомого дня:
— Вважаю, що закон, який забороняє духовним особам політичну діяльність, — неправильний. У багатьох країнах духівництво засідає у парламентах, представляє волю своїх мирян, бере участь у розробці законів, які стосуються церкви. Але політики не мають права впливати на церкву, використовувати її. Це невтручання має забезпечувати держава. Церква ж буде виконувати свої громадські обов’язки, — наш християнський патріотизм полягає, головним чином, у допомозі людям, у підтримці конструктивних зусиль держави. Вважаю також, що існуючі закони, пов’язані з релігією, змін не потребують. Треба тільки їх дотримуватися.
Якiв БЛАЙХ, Об’єднання іудейських організацій, Київ:
— Духовне керівництво єврейської громади України на виборах не обирало сторону, не підказувало людям. Хто як хотів, так і голосував. Бо релігія і політика — речі несумісні. Релігія — це 100% правди, а політика — завжди менше. Тому використовувати релігію в політиці — богохульство. Хоча очевидно, що релігійні люди мають право на політичні погляди, а також, переконаний, — на участь у політиці.
Професор Гарі ДОКСЕЙ, Міжнародний центр права і вивчення релігій:
— Головне в церковно-державних стосунках — знайти спільну мову між суб’єктами права та добре пам’ятати, що загальносуспільні пріоритети завжди вищі релігійних (суспільство має ширше коло понять, аніж церква). Стосунки з релігією — одна з фундаментальних проблем і обов’язків держави. Але державу має цікавити виключно дотримання церквами законів, а не віра її громадян. Відхиленнями церков від законів повинен займатися виключно карний кодекс — це найкращий спосіб регулювання релігійних справ.
Анатолій КОЛОДНИЙ, Інститут філософії НАНУ:
— Майдан — феномен не політичний, а духовний, який поглинув релігійні поділи в країні, об’єднав людей, поглинув саму релігію. Для церков ця подія стала вододілом. Не забуваймо, що то є внутрішня справа церков, віруючих — обрати сторону. Будемо також пам’ятати, що Україна — світська та багатоконфесійна держава, яка не може віддавати перевагу тій чи іншій церкві, а тим більш — пов’язувати себе з нею або змішувати державну символіку, обряди з церковними. Не може бути такої ситуації, коли, скажімо, мусульманин, заходить у кабінет якогось держслужбовця і перше, що бачить, — символіку іншої релігії чи конфесії.
Андрій ЮРАШ, Центр «Генеза», Львів:
— Треба не тільки аналізувати, але й називати речі своїми іменами, давати оцінки тому, що сталося. Не можна залишати без уваги та оцінки всі ті порушення права і закону, які ми спостерігали під час виборів. Ось Грузія — маленька й переважно православна країна, а грузинський суд на півтора року ув’язнив православного священика за переслідування церкви меншин — Свідків Ієгови. Є чимало духовних осіб, які відверто порушують закони держави та не несуть за це навіть адміністративної відповідальності. Стороння — державна чи громадська — оцінка процесів у рамках релігійних організацій (на відповідність законам) дуже на часі. Під час останніх виборів УГКЦ зробила спробу відійти від вузько конфесійних позицій і виробити моральні критерії для всіх віруючих. Однак парафії, деканати УГКЦ не завжди виконували заклики свого керівництва до нейтральності.
Ілля ЛУКОВЕНКО, Донецький центр релігієзнавчих досліджень:
— В області була жорстка підтримка Віктора Януковича Українською православною церквою Московського патріархату. Це агітація у храмах, листівки, плакати-заклики голосувати за «смиренного послушника УПЦ», молитва за «раба» або «посланника Божого Януковича». Було також реалізовано PR хід, який обійшовся державі недешево — трансформація Сєверодонецького монастиря в Лавру. Закони церкви та держави порушувалися. При цьому державні обласні чиновники, які займаються релігійними справами, жодного порушення не зафіксували.
Те саме відбувалося, як розповів Валерій ПОРОСЮК, в Луганську. Влада намагалася сакралізувати себе за допомогою церкви, а Союз православних братств остаточно перетворився на політичну організацію. До процесу приєдналися і комуністи під гаслом «Хто проти комунізму, той проти Христа». Але головне, з огляду на майбутнє, те, що в Луганській області люди голосували не за Януковича, а за російський вибір. Усі заходи, демонстрації проводилися під російськими прапорами. Те саме буде на наступних виборах (східні православні шикують ряди і вже закликали Януковича «очолити Донбаське православ’я»). Що треба зробити негайно, так це прийняти чіткий однозначний закон про заборону використання церков у політиці і про кримінальну відповідальність за це.
Василь АНІСІМОВ, прес-служба УПЦ МП:
— Об’єктивному висвітленню подій, пов’язаних із церквою, зокрема позиції нашої церкви, перешкоджала заангажованість журналістів. Між тим православні віруючі нашої церкви голосували не тільки за Януковича. Молодь — за Ющенка. Але більшість віруючих УПЦ — люди старшого віку.
