Продовження. Початок у номерах за 30, 31 травня, 5, 7, 14 червня
ВТРАТА ФОТОДРУГА
Після казкового Дефансу ми відправилися подивитися на легендарний Нотр Дам де Парі. Це було моє перше побачення зі знаменитим храмом. Була злива. Храм був похмурим і сірим. Він виглядав колюче-неприступним. Але особливої пікантності йому надавали яскраво-червоні троянди, які квітнули біля його підніжжя. Камінь і квітка, сила і ніжність, меч і серце. Все це нагадувало ілюстрацію до роману Гюго «Собор Паризької Богоматері». За фасадом, що навіює думки про аскетизм, вирують пристрасті. Але ми ще повернемося до цього легендарного місця в сонячну днину. Тоді все виглядатиме інакше.
Плентаємося на обід до університетської їдальні, що міститься на околиці столиці. У ній склалося враження, що всі французькі студенти — негри і араби. Українські громадяни ніяк не могли збагнути систему подачі страв і безпорадно крутилися між буфетами з наїдками, поки не помітили в кінці зали каси з негром. Як і наші, французькі студенти могли випити пару склянок коли, а лише потім уже заплатити в касі за третю. Ощадливість!
«Олімпус», який гойдався на моїх грудях, подіти було нікуди, на столі всі розташували таці, тому я зробив фатальну помилку — повісив його на бильце стільця. Народ налягав на біле столове вино. У Франції воно коштує так само, як і вода. Загалом, коли хвилин за десять нас повезли слухати професора, що оповідав про шкоду наркотиків (необхідна умова поїздки), я згадав про фотоапарат.
Один із керівників групи зателефонував по мобільнику — охорона їдальні повідомила, що «Олімпуса» не виявлено.
Ветеран автобусного туристичного руху Елеонора сказала мені велику у своєму милосерді фразу:
— Може, тебе це втішить — у мене перед поїздкою поцупили 300 доларів.
Я розсміявся.
— Дивно, — говорю, — але це повідомлення, мене насправді зовсiм не порадувало.
— Тоді тобі, може, корисно довідатися про інше — тут продаються одноразові фотоапарати. Хтось із минулої поїздки загубив фотоапарат — його виручив одноразовий.
— Ось це, — відповідаю, — інформація по суті.
КВІТИ І КРОЛИКИ
Опиняємося знову в центрі Парижа. Чудово обставлені дворики Пале Роялю (Королівського палацу). Наприклад, у центрі дворика — стосик металевих куль на блюді. Або на всій його території смугасті тумби, на зразок циркових. Лишень левів- тигрів зверху бракує. Всі ці ультрасучасні, урбаністичні штучки дуже органічно вписуються в старовинну забудову.
На рю де Ріволі «завалюємо» з цікавості до екзотичної зоокрамниці. У скляних акваріумах не лише риби, а також кролики та цуценята. Є й клітки. Покупцям дозволено тикати пальцями в прорізи граток, що всі із задоволенням і роблять. На пальці весело кидаються щенята й кошенята всіх мастей. Особливо розчулює малюсіньке вухате французьке бульдоженя. В одній із кліток розташувався звичайний сіро-смугастий дворовий кіт. Коштує, між іншим, 500 євро. Я подумав, а чи не влаштувати імпорт київських котів до Парижа? Контрабандою!
Дівчина в зеленій блузі вибрала маленького брунатного кролика. Їй вушастика, немов іграшку, помістили до строкатої подарункової коробки. На процедуру презирливо дивився величезний білий папуга. Мабуть, думав: «Ще одного впакували! Краще вже нікому не подобатися!»
Iз зоологічного раю відразу ж на вулиці потрапляємо до ботанічного. Завали квітів! Орхідейні, тюльпанові, хризантемні джунглі! Пряний запах валить з ніг. На мені вже більше пилку, ніж на тичинках. Ще трохи — почну викидати бутони.
Нарешті добираємося до універмагу. Там на лінолеумовій підлозі позначені номери секторів. Iз принципу намагаємося не питаючи знайти фотошоп. Завданнячко, як у телешоу. Через двадцять хвилин блукання виходимо до фотоцарства з симпатичною дівчиною в центрі. Плівка коштує 7 євро, а одноразовий фотоапарат з тією ж плівкою всередині — 11. Ціна апарата менша за ціну плівки!
Я знову у всеозброєнні!
ЧИСТА НАША ПРИГОДА
Увечері майже альпіністською групою з п’яти осіб починаємо героїчне сходження на пагорб Монмартр. Аж від Гранд Опера! Рухаємося вулицею Кліші, яка відома секс-шопами та борделями. У вітринах, що пропливають повз нас, вражає кількість жіночих ніг. Тобто не цілі манекени, а самі лише ноги. Колготки демонструють! Видовище не потворне. Така ж кількість чоловічих ніг естетичного почуття не викликало б.
Біля дверей публічних будинків, обвішаних порнографією, чергують сутенери з перебитими носами. Побачивши мою фігуру, вони бадьоро кидалися з криком: «Уї, мюсьє!» На що одному з них, негрові з мушкетерською борідкою, я відповів: «Ноу, камараде!» Він тут же зорієнтувався і видав: «Товарищ, давай, давай!» Фраза стала крилатою серед нашої групи!
Елеонора повідомила, що на Монмартрі, чим вище розташована кав’ярня, тим вона дешевша. Ми знемагаємо, страшенно хочеться їсти. Проте наші дівчата, побачивши будь-який заклад громадського харчування, вигукують: «Дикі ціни!» Насправді — ціни помірні, якби курс був 1 гривня = 1 євро. Приблизно вп’ятеро економічний рівень нашої країни нижчий за середньоєвропейський!
Завалюємо в крихітну арабську крамничку. Беремо горілку з підозрілою назвою «Полякофф» (0,35 літра) — 4 євро. Ніхто не пам’ятає слово «склянки». Щоб продавець зрозумів, я постукав у брудну склянку з-під кави, яку вже використали як попільничку. Пан мене зрозумів і видав п’ять штук склянок. Дівчата купили вино.
Ще за 10 хвилин наше сходження на Монмартр можна порівняти до підкорення Монблану. Відповідний ресторанчик з потрібною тематичною назвою «Монмартр» гостинно розчинив свої двері. Теплою усмішкою нас зустрів товстий араб.
Природно, як і в Україні, тут діє правило: принесене спиртне пити не дозволяється. У трьох iз п’яти в нашій компанії пульсує думка: «Час ударити по горілці! Зняти стрес від сходження!»
Замовили піцу. Господар приніс поки що величезну карафу з водою і келихами. Елеонорі спадає на думку: «Наллємо для маскування в одні келихи воду, а в інші — горілку». Я гарячково розливаю з пляшки під столом. Прямо як в рожеві часи юності!
Тут починається найсмішніше. Коли я виставив три келихи з горілкою на стіл, від двох келихів з водою їх справдi було не відрізнити. Ми їх втратили. Комізм убив наповал, і ми істерично зареготали. Господар перестав усміхатися й дивився на нашу компанію, як на божевільну. З’явилися, думає, якісь підозрілі іноземці, ковтнули водички — і від радості збожеволіли!
Елеонора вийшла із закладу, де були розвішанi таблички «Ноу смокінг», попалити на повітря. Я хотів продовжити розлив, але дівчата на мене зашикали. І тут я нарешті збагнув! Якщо клієнт може вийти попалити, то чому він так само не може вийти хильнути? Що ми швидесенько й проробили. П’яні й щасливі завалюємо назад. Алкоголізм швидкого розгортання!
ВЕРШИНА!
Два-три сходовi марші — й ми опиняємося на верхівці Монмартру — Театральній площі. Це місце дуже схоже на Андріївський узвіз. І митці є. Незважаючи на те, що вже вечір і видно погано, вони намагаються збути картини публіці, яка вештається туди-сюди. Мовляв, беріть, вдома краще роздивитесь!
Проштовхуємося у вузьку вуличку, в кінці якої причаївся величезний і білий, як слон, тулуб церкви Сакре Кер. Ми виповзаємо з міжгір’я і впираємося в це архітектурне диво. Проникаємо всередину.
Я сів у дерев’яне крісло католицького храму й приготувався залишитися віч-на- віч з Вищими Сферами. Але умиротворитися не дали — за дві хвилини старий у бежевій кофті став всіх виганяти — церква зачиняється. І тут душа не знайшла спокою!
Поблизу Сакре Кер немає жебраків, безпритульних та інших звичних біляцерковних мешканців. На величезних сходах, що розтікаються перед храмом, товчуться п’яні студенти. Вони жлуктять дешеве вино, цілуються і співають під гітару пісень. Це місце паломництва закоханих парочок зі всього світу. Вони зосереджено видираються численними сходами, щоб доторкнутися до храму Святого Серця. Окрім французької мови, я чув тут німецьку, польську, англійську, іспанську.
З оглядового майданчика розкинулася шикарна панорама вечірнього Парижа. Захід був рожевий і прекрасний! Жовті згасаючі сонячні відблиски робили місто дивовижно стародавнім. Київські вулички в районі Майдану нагадували ті, що лежали внизу. Лишень потрібно помножити їх на сто, щоб відчути масштаб краєвиду.
Далі буде
