О дного осіннього золотого дня далеке від столиці село Олександрівка, що під Новоград-Волинським, стало центром паломництва багатьох людей з різних міст і навіть з-за кордону. Сюди з’їхалися й зійшлися численні представники католицького духовенства, міська адміністрація Новоград-Волинська, селяни Олександрівки, працівники Австрійського посольства в Україні, столичні й міські журналісти, а також кілька громадян Австрії. Всіх їх привела сюди важлива подія — освячення будинку для одиноких старих людей, зведеного в Релігійній місії «Карітас-Олександрівка» Римо- католицької церкви в Україні.
Місія розташована в гарному, можна навіть сказати, поетичному місці. Це колишня дворянська маєтність на березі річки Случ, де збереглися залишки старого парку з дивовижними гігантськими липами, штучні озера, романтичні алеї. Случ гримить поряд, долаючи кам’яні пороги, а високий протилежний берег вражає мальовничістю. У радянські часи тут розташовувалася військова частина, потім піонерський табір, а в останні роки панували сміття та запустіння. Три роки тому держадміністрація Новоград-Волинського району передала садибу (19 га) місії РКЦ — щоб «створити там куточок милосердя», як сказав п. Мартинюк, голова адміністрації. За ці роки місце змінилося до невпізнанності. Розбито квітники, розчищаються ставки та алеї, закладено пасіку, планується завести кілька корів та город. Все це конче необхідно, адже влітку в місії працює літній табір для оздоровлення дітей, організований і підтримуваний католицькою церквою. Цього року, зокрема, в таборі відпочило 400 дітей, у тому числі 19 сиріт з інтернатів.
За три роки місія «Карітас- Олександрівка» побудувала на території їдальню, невеликий готель, храм, а також звела двоповерховий дім для людей похилого вiку на 16 персон. Це затишна будівля з вітальнею та великим балконом, звідки відкривається вид на сад, з холодною, гарячою водою в кожній кімнаті та каналізацією. Не сподобалося мені хіба те, що всі кімнати двомісні, що не кожну людину може влаштувати. Втім, знайдеться чимало людей, для яких цей притулок здасться дійсним кораблем спасіння. За словами Генерального вікарія Києво-Житомирської діоцезії РКЦ єпископа Станіслава Широкорадюка, «церква багато робить для захисту незахищених, хворих, людей, якими ніхто більше не цікавиться. Ми намагаємося вдосконалювати роль церкви у соціальному служінні.»
Ідея створення притулку для старих на одній території з дитячим табором належить єпископу Станіславу. Йому здається вельми привабливою ідея близького співіснування, так би мовити, старих і малих. За словами єпископа Станіслава, «люди, що знаходяться в кінці життєвого шляху, і ті, що тільки стають на нього, найкраще розуміються між собою. Тут вони будуть спілкуватися, допомагати один одному, взаємно збагачуватися, загалом стануть собі взаємно в пригоді.»
Дитячим таборам оздоровлення (їх у діоцезії сьогодні три) та олександрівському дому для старих людей єпископ Станіслав віддає дуже багато часу, днює й ночує на будівництві, входить у всі деталі. Більше того — щойно закінчений храм на території місії збудовано за його проектом. Це, до речі, не перший і не єдиний храм Києво-Житомирської діоцезії, який спроектував єпископ. Йому доводиться, однак, займатися і значно менш приємними функціями — знаходити гроші, пожертви, для реалізації добрах справ. Сам він каже, що значну частину свого життя провадить, роз’їжджаючи по Європі з простягнутою рукою в пошуках благодійників, які б згодилися пожертвувати якісь суми на той чи інший доброчинний проект.
Для притулку місії «Карітас-Олександрівка» гроші знайшлися в Австрії, у федеральній землі (області) Форальберг. Що й пояснює присутність на святі в далекому українському селі австрійських гостей. Як потім з’ясувалося, у процесі будівництва й облаштування місії австрійці бували тут не один раз і загалом задоволені тим, як використовуються їхні гроші (35 тисяч доларів). У своїй промові пані Вайбель, представник керівництва Форальберга, розповіла, що за кількістю населення їхня земля в чотири рази менша за Київ (приблизно 700 тисяч жителів), однак має давню і стійку традицію допомоги обездоленим в інших країнах. Земля Форальберг може собі це дозволити, бо всі її мешканці мають високий рівень життя (головним чином, за рахунок міжнародного туризму). Останніми роками австрійці з Форальберга активно співпрацюють у благодійницьких акціях на терені Східної Європи — в Румунії, Білорусії, в Україні (Луганська та Житомирська області). У своєму виступі на освяченні будинку для старих людей пані Вайбель коротко торкнулася минулого України, яке їй здається вельми строкатим, різнополярним, і побажала українцям бути в майбутньому більш послідовними, зберігати вірність собі, особливо в ставленні до найбідніших людей.
Сьогодні залишається ще чимало проблем, пов’язаних з місійним притулком — медобслуговування, відповідне харчування, а також втягнення старих людей в активне життя місії. Одну з фундаментальних матеріальних проблем згадав директор «Карітас-Олександрівки» Сергій Манюгін: «Ми розташовані в п’яти кілометрах від міста Новоград-Волинська, яке газифіковане. До села Олександрівка, однак, та до католицької місії газові труби так і не дотягнули, що значно ускладнює й, безсумнівно, здорожує організацію нормального функціонування як дитячого табору, так і нового притулку. Вже не згадую про несправедливість, вчинену мешканцям села.»
Український центр економічних і політичних досліджень (УЦЕПД) у своєму журналі «Національна безпека і оборона» подав аналітичний матеріал, де висвітлюється, між іншим, соціальна діяльність церков України. Сьогодні, згідно з наведеною статистикою, практично всі релігійні організації країни створили місії для впровадження доброчинних проектів. На думку експертів УЦЕПД, однак, «силою свого авторитету церкви могли б більш активно залучати мирян (і невіруючих також) до допомоги державній соціальній службі або до створення власної мережі соціальної допомоги на засадах волонтерства: для догляду за одинокими, за людьми похилого віку, для роботи з безпритульними дітьми. У цій сфері церкви мають значні невикористані резерви.» Так, УЦЕПД вважає, що православні церкви виявляють у цій сфері недостатню активність, що зумовлено, зокрема, «відсутністю принципової установки в її вченні на піклування про земне існування людини — в цілому Православ’я продовжує відстоювати безумовну вищість містичного служіння Церкви», у порівнянні з практичним.
Серед православних Східної Європи поширена думка, що громадяни країн Заходу давно втратили християнську віру, духовність і потопають у матеріалізмі та гріхах. На відміну від нас — бідних але високоморальних православних, переповнених духовними цнотами, глибоко віруючих. Тож іноді приходить до голови така думка — чи не логічно було б Сходу та Заходу помінятися церквами? Католицькі та протестантські церкви, з їхньою «теологією праці» та заповіддю «віра без справ мертва», нехай би переселилися у наші краї. А православне духовенство могло б переїхати у західні монастирі і молитися за їхніми стінами во спасіння і прощення грішного західного люду.
