Різдвяне послання патріарха Болгарського Максима
Болгарський народ — народ православний уже друге тисячоліття й залишиться таким незважаючи на різні спроби збити його з рятівного шляху святого православ’я. Ми не повинні спокушатися ідеалами сучасності. Історія з усією безпощадністю свідчить, наскільки вони мінливі й непостійні. Ми не маємо будувати замки з піску, коли в нашому розпорядженні є непохитна скеля церкви та підтримка Господа Ісуса Христа, який народився сьогодні у Вифлеємі, — вічного небесного Глави Церкви, нашого Спасителя.
Мухаррам — місяць покаяння
Мусульмани відзначають початок нового 1429 року. Дата першого дня священного місяця Мухаррам цього року припала на 9 січня. Цього дня в мечетях читають проповідь, присвячену переїзду пророка Мухаммада з Мекки до Медіни 622 р. — відправній точці мусульманського літочислення та місячного календаря Хіджра, повідомляє ForUm. Мухаррам — місяць покаяння та богослужіння, один із чотирьох місяців у році, протягом яких Аллах особливо заборонив конфлікти, війни й кровну помсту. Вважається, як людина проведе його, так і мине весь рік. (RISU)
Знову про зустріч Папи Римського та Московського патріарха
Представник Святого престолу в Росії архієпископ Антоніо Менніні заявив (після бесіди, в ніч Різдвяного богослужіння в храмі Христа Спасителя з патріархом Московським і всієї Русі), що зустріч Папи та Московського патріарха стає дедалі більш імовірною. Те саме підтвердив заступник глави відділу зовнішніх церковних зв’язків РПЦ протоієрей Всеволод Чаплін. Він сказав, що в Російській православній церкві ніколи не заперечували можливості цієї зустрічі, але за обов’язкової умови — їй має передувати розв’язання накопичених протиріч. (Головне серед них — проблема Української греко-католицької церкви в Україні: Московська патріархія все ще сподівається «повернути» собі «уніатські» храми в Західній Україні.) І хоча патріарх, за словами католицького архієпископа, «не сказав нічого певного», Менніні вірить, що «до цього — до зустрічі — дійде!» Від свого імені патріарх передав Папі «найкращі побажання, а також висловив свою повагу, близькість і братство». (Інтерфакс-релігія)
Мусульмани-європейці
10 січня понад 400 ісламських товариств з 28 європейських країн від Росії до Іспанії підписали першу в історії хартію про відносини між європейськими мусульманами загалом, ісламськими організаціями, суспільством і владою. Метою ініціативи, з якою виступила Федерація ісламських організацій в Європі, є вироблення єдиної позиції й визначення ролі мусульман у європейському співтоваристві. Підготовка документа, в якому сформульовані основні положення у відносинах мусульман Європи між собою та з іншими європейцями, зайняла чотири роки. Перший секретар федерації Мухаммад аль-Банані говорить, що законопроект, складений французькою мовою, пройшов через безліч юридичних і лінгвістичних виправлень — його кінцевий варіант буде перекладено всіма європейськими мовами, а також арабською. У документі, що складається з 26 пунктів, говориться про спільні для мусульман принципи та про політичний і соціальний внесок мусульман у розвиток європейських країн. Основні принципи хартії — заклик до помірності та засудження тероризму й насильства. За словами Аль-Банані, «це кодекс гідної поведінки мусульман у європейському співтоваристві, він зобов’язує їх докладати зусиль до інтеграції й консолідації суспільства». Маріо Мауро, віце-президент Європарламенту, зі свого боку, назвав хартію «проривом у зміцненні міжкультурного й міжрелігійного діалогу». (За оцінками фахівців, кількість мусульман у Європі збільшиться вдвічі до 2025 року — або навіть раніше. (ІslamOnline)
Чи відбудеться автокефалія Української православної церкви?
Про це міркує в «Православии.ru» ієроманах Тихон Васильєв (Російська православна церква). На його думку, коло активних прихильників української автокефалії складається з архієреїв і кліриків УПЦ (Московського патріархату), що мають безпосередній вплив на події церковного життя. Багато хто з них не приховує своїх прагнень і вже зараз активно проводить у церковне життя зміни, що відповідають, на їхню думку, статусу української церкви й водночас готують її автокефалію. Серед таких нововведень особливо виділяються такі. Додавання до титулу Блаженнішого митрополита Володимира слів «і отця нашого». Протягом семи років вживання цих слів насаджувалося майже в усіх єпархіях в усній формі, без якихось письмових вказівок. Коли ж унаслідок цих зусиль сформувався нібито звичай такого поминання, ця формула в травні 2007 року була затверджена рішенням Синоду УПЦ. (Титульна формула «і отця нашого» вживається, коли йдеться про Предстоятеля церкви.) Практикується також непоминання Святішого патріарха (Алексія Другого) за богослужінням у низці єпархій. З цієї ж серії нововведень, тільки таке, що ще більше тяжіє до канонічного порушення, — відсутність імені патріарха Московського на деяких антимінсах, виготовлених у Київській митрополії. До активних прихильників автокефалії можна зарахувати також деяких архієреїв і кліриків Константинопольського патріархату українського походження, що вирізнилися навесні 2005 року скандальними заявами про те, що територія України є канонічною територією Константинополя (?). Президент України, чиновники різних рангів і деякі депутати активно лобіюють ідею автокефалії. При цьому в Україні, на відміну від Росії, немає такої проблеми, як необхідність подолання в громадській свідомості атеїстичних установок, успадкованих від радянського минулого. У Росії ж ця проблема є. Небайдужість політиків до церковних проблем призводить (в Україні) до спроб втручання у внутрішні справи церкви, що часом ставить ієрархів у дуже скрутне становище, змушує приймати спеціальні постанови, звернені до уряду. Можна згадати й про спільні міжконфесійні моління, що влаштовуються на вищому державному рівні, про створення депутатської групи «За єдину помісну церкву» в українському парламенті, про неодноразові контакти уряду з Константинопольської патріархією й багато іншого. Крім активних прихильників автокефалії в УПЦ чимало й тих, хто не надто дорожить своєю приналежністю до Московської патріархії й хоч і не вдається до якихось активних дій, але за першої ж нагоди безболісно покине юрисдикцію Російської церкви. Це пасивні прихильники автокефалії. Якщо перші — ідеологи, то другі — кон’юнктурники. Що ж живить прихильників автокефалії? Передусім — український націоналізм. Аби зрозуміти, що ж таке український націоналізм, достатньо просто пожити в нинішній Україні: поспілкуватися з людьми, погортати шкільні підручники та підручники для ВНЗ, подивитися телевізор і почитати газети. Суть українського націоналізму — самоствердження, що грунтується на запереченні всього російського. Ущербність націоналізму (українського!), взагалі, очевидна. Самоствердження, самопіднесення — все це хибні посилки, що ведуть у нікуди. Вони суперечать основним християнським нормам. (Але не росіян!) Але є в Україні й принципові противники автокефалії серед архієреїв і кліриків УПЦ. За деякими даними, голоси архієреїв УПЦ, що виступають «за» і «проти» автокефалії, розділяються сьогодні приблизно порівну. Очевидно, що в російськомовних областях кількість противників автокефалії набагато перевищує її прихильників. Авжеж, серед політиків, чиновників різного рангу також є багато противників церковного розділення, але далеко не всі з них відкрито висловлюють свої погляди. І от що ще характерно. Якщо прихильники автокефалії об’єднані здебільшого в політичні організації (різні ОУНи, та ж депутатська група «За єдину помісну церкву» у Верховній Раді і т.п.), то прихильники єдності з Російською церквою об’єднуються переважно в братствах — традиційних для України організаціях православних мирян. (Ієромонах Тихон Васильєв)
