Як калейдоскопічно мигтять владні фігури! Монарх чи генсек, які правлять стільки, скільки життя видпустила їм природа — це з минулого, статичного світу. Сьогодні президенти і прем’єри, відбувши недовгий термін, вирушають писати мемуари. На нашому Олімпі протягом останніх десяти років тримається одна фігура. Інші стрімко сходили і зникали, часто без видимих причин.
Цей спосіб життя породжує трансформації у свідомості, зміну концептуальних пріоритетів. Відбувається щось на зразок рокіровки основоположних категорій. Нестабільне виявляється краще за стабільне, випадкове — краще за необхідне, відносне — за абсолютне. Вже не надмісячний світ, а підмісячний, земний, в якому немає нічого вічного, задає основні структури мислення. Від того саме мислення уявляється чимось суто людським. Його джерело бачиться не в Богові, Природі чи Історії, а в людині, що проживає своє життя сьогодні і тут. Духом релятивізму, плюралізму, суб’єктивізму пронизані й теоретичні дискусії, й обговорення злободенних проблем життя. І всі ці «ізми» вже не сприймаються як виклики відщепенців.
А як же царство вічного, світ наукового знання, математики, філософії? Світ, у якому здійснюється поступальний, безповоротний рух до абсолютних цілей. Такою метою, якщо говорити про науку, є істина, а якщо мати на увазі соціальне життя — справедливість. У словнику прихильників цього способу мислення природні поняття на зразок «наближення», «накопичення» і т.п., а образи-метафори, які зазвичай використовуються, це — будівництво величної будівлі, або сходження до сяючої вершини, або якесь інше піднесення. «Ми стоїмо на плечах гігантів» — ця фраза, що приписується Ньютону, тут вельми доречна. Як взагалі бути з прогресом?
Абсолютно очевидно, що існує зіткнення двох світоглядів, двох уявлень про буття — статичне і динамічне. Важливо зрозуміти, що ця боротьба відбувається не десь, не взагалі в соціумі, а в моїй і вашій, читачу, свідомості. Це стосується кожного, перед кожним стоїть проблема вибору. Якщо прийняти мінливість як реальність і як тип мислення, відразу у свою чергу постане завдання інтелектуальної інвентаризації. Іншими словами, щось потрібно буде «списати», щось, навпаки, витягнути із запасників культури й активно використати. Щось, що має в минулому характер осуду, буде облагороджено, піднесено. Така трансформація відноситься насамперед до моди.
Мисленню, виплеканому у статичному світі, що акцентує вічні цінності, поняття «мода» чуже. Мода — це «тимчасова, мінлива примха в життєвому побуті, в суспільстві, в крої одягу і у вбраннях» (В. Даль). Це — щось спонтанне, змінне, випадкове і надто людське, щоб бути серйозним для тих, хто шукає крупинки вічного в земному світі. Модне те, про що вже в момент його появи відомо, що незабаром воно буде забуто. Модне не є ні внеском, ні наближенням. З точки зору вічного це — вираження сьогочасного захоплення, свавілля, об’єкт мавпячого наслідування.
Тому в епоху статики педантичний, що дотримувався незмінних правил, Кант не міг не вилаяти моду. В «Антропології» він починає з віднесення моди до галузі поведінки, коли йдеться про схильності людини порівнювати себе з ким-небудь більш авторитетним і наслідувати його манерам. Звідси висновок: мода відноситься до рубрики пихатості, бо в її меті немає внутрішньої цінності, і до рубрики дурості, бо тут є рабська залежність від прикладу. «Будь-яка мода, — пише Кант, — вже за самим своїм поняттям являє собою непостійний спосіб життя». Отже, продовжує Кант, мода — справа однієї лише пихатості та суперництва. «Справа придворних, головним чином дам, що задають тон, яким інші жадібно наслідують».
З модою спочатку асоціюється знаковість. Мода — щось iз галузі комунікації. Модою індивід позначає себе, сигналізує іншим про свій естетичний, але, головне, соціальний вибір. Саме про вибір, але ще не про соціальну приналежність, проте, претензія саме на приналежність. Отже, мода — форма невинного обману, і в цьому також її знаковість. Бути, точніше, здаватися таким, як об’єкт наслідування, легше усього, перейнявши його зовнішні риси. Це повною мірою стосується і держав. Сьогодні мода на демократію. І держави, зовсім не демократичні по суті, проголошуючи себе демократичними, просто виряджаються в демократичний одяг.
В епоху динаміки, мабуть, першим хто облагородив і прославив моду, ввів її до царства вічного — науки, правда, сам того не відаючи, був американський філософ Томас Кун. Людина, завдяки якій слово «парадигма» стало настільки популярним, що його вживають і домогосподарки, і члени Верховної Ради, не знаючи про його походження. Загальнокультурне значення книги Т. Куна «Структура наукових революцій» досі не сповна оцінено по достоїнству. Парадигма — це загальне світорозуміння, розділяючи яке роз’єднані спочатку вчені утворять згуртовану групу — наукове співтовариство. Поява парадигми знаменує собою досягнення, індивідуальний успіх. Це завжди — автор і його твір. У чому успіх? У тому, що манера роботи, якої дотримувалися інші дослідники в конкретному науковому творі, полонить, спокушає, залучає їх, і вони залишають свої власні прийоми, щоб слідувати тому, що стало для них зразком. По суті, вони наслідують, хоч і не копіюють, бо парадигма досить відкрита для варіацій. Як тільки відбулася ця подія, переключення багатьох, до того зайнятих кожний своєю справою, на один стиль роботи, заданий індивідуальним досягненням, — так, можна вважати, утворилося наукове співтовариство. І починається те, що у Т. Куна отримало назву «нормальна наука».
Що ще більш ріднить процес наукового пізнання з тими процесами, в описі яких, безперечно, присутнє поняття «мода», то це спонтанність і непередбачуваність зміни парадигм. Але тут виникає драматична проблема прогресу. Якщо зміна парадигм є, по суті, те ж саме, що зміна моди, то доведеться відмовитися від прогресу наукового знання. Так насправді й відбувається. Вчора, розглядаючи деякий абрис, ви бачили зайця, а сьогодні той же контур бачиться вами як качка. До чого ви наблизилися, перейшовши від одного образу до іншого? Поняття «прогрес», вважає Т. Кун, є зовнішня, можна сказати, ідеологічна оцінка того, що відбулося в спеціалізованій групі — науковому співтоваристві. А в цій групі відбулася революція, тобто перемога однієї партії над іншою. Так чи будуть представники партії, що перемогла, стверджувати, запитує Т. Кун, що їх перемога є чимось менш значним, ніж крок шляхом прогресу? Ні, звичайно, бо, «це було б рівносильним визнанню, що вони помиляються, а їхні опоненти — мають рацію». Таким чином, «прогрес», — для мови вчених, — поняття привхідне. Переможці використовують його, щоб легітимізувати свою перемогу перед обличчям суспільства в цілому.
Якщо насильство над звичкою вважати науку чимось несумісним iз модою дало свій результат, то звичайно, можна побачити з цієї точки зору й те, що відбувається в філософії, соціології, взагалі в культурі. Соціологи спокійно створюють різноманітні, взаємно виключні образи суспільства, працюють із ними, і їх мало турбує несумісність або, за Т. Куном, «несумірність» цих образів. Ще яскравіше безосновність і взагалі безболісна зміна дискурсів проявляється у філософії. Напрями зникають, дискусії затихають не тому, що знайдено істину або хтось отримав у спорі переконливу перемогу, а через вичерпання розмови. Теми, підтеми й темки поступово забуваються, ніби набридають. У шаржованому вигляді цей процес спостерігався в радянській філософії. Раз на п’ять років філософи спантеличувалися черговим історичним з’їздом. В основній доповіді в оборот вводилися нові поняття, і відразу розгорталася масштабна робота з їх тлумачення, розвитку і впровадження в масову свідомість. Публікувалися статті та монографії, перероблялися майже готові дисертації, щоб відобразити останнє досягнення передової філософської думки. Через п’ять років з’являлися інші поняття і принципи, і всі суспільствознавці ніби переселялися в інший світ, залишаючись, проте, у світі застою.
«Справжні філософи» звисока дивилися на цю метушню і роздумували, як їм здавалося, про вічне. Насправді вони були в такому ж становищі, як і їхні послужливі колеги. Просто їхні дискурси існували протягом значно більш довгого часу, і від того те, що сьогодні бачиться як тема для розмови, знаходило статус факту, об’єктивного устрою буття. Одна з таких тем — опозиція матеріальне-ідеальне. Уявлялося, і сьогодні декому уявляється, що це не концептуальна умовність, не позиція, не точка зору, не спосіб говоріння, а об’єктивний факт, який потрібно осмислювати, зокрема, вирішити, що первинне, а що — повторне. З цього робили велику науку. Про що б не йшлося, перша справа — вирішити, де предмет мови знаходиться: в матеріальному світі чи у свідомості. Мені згадуються тривалі бесіди з метром філософії, його питання і, головне, жест. «Де воно, це саме, — там чи тут?». При слові «там» вказівний палець метра прямував у бік вікна, тобто в об’єктивну реальність, при слові «тут» — приставлявся до скроні, як пістолет. Голова символізувала свідомість. Те, що цим питанням сьогодні майже ніхто не стурбований, не означає чиюсь перемогу, чи остаточне вирішення якоїсь проблеми, чи щасливе виявлення істини. Це просто мало кого цікавить, ось і все. Розмова на цю тему виявилася вичерпаною.
У цьому світлі історія філософії, відтоді, як з’явилися університети, уявляється у вигляді рідких спалахів світла, між якими знаходяться тривалі смуги сірості. Спалахи символізують появу філософів, а смуги — копітку роботу професорів філософії. Перші створюють прецедент, другі — слідують йому, вони — люди моди. Куди все це рухається — «вопрос досужий». Цілком можливі розмови без вживання слів «рухається», «наближається», «нагромаджується» і т.п. Хтось склав щось. І починається навколо цього розмова. Рано чи пізно розмова закінчується. Просто тому, що хтось інший склав щось інше.
Безперервна ротація людей, ідей та речей — знак сучасності. Тих, хто цього не бачить, не розуміє, не враховує, чекає мерзенність запустіння.
P.S. Закінчивши статтю, я спустився за газетами. В одній iз них промайнув заголовок: «Артем Варгафтік: вічні цінності — це всього лише тривала мода».
