Частина перша. В АЕРОПОРТ
— Мужик, довези до Борисполя й назад, я їду зустрічати Монсеррат Кабальє,
— умовляв я вже третього таксиста.
— А шо, ми її назад повеземо? — щастя, радість і безмежна усмішка освітили
його обличчя.
Його наївність просто розчулювала. «Першого» таксиста за ледь вловиме
порушення правил щойно «пов’язали» жалісливі даішники. Другого збентежило
те, що оплата — після повернення до Києва. Цей третій з порогу жадав слави,
і вона майже була у нього в руках.
— Її будуть зустрічати на лімузинах. Наша задача — сфотографувати її.
— Відкрив карти я.
— Ти папарацці, чи що?.. — новий спалах щастя осяяв обличчя людини,
котра готувалася покласти три години часу на олтар мистецтва.
— Нехай буде по-твоєму! — відповів я і почав подумки рахувати до трьох.
На рахунок «один» молодик погодився везти. У його сірій «Волзі» з блатними
номерами серії «КМ» можна було на швидкості об’їжджати пости ДАІ, не пристібати
ремені безпеки й бути впевненим, що коли надумаюся не розплатитися за поїздку
— дістануть з-під землі й висмокчуть останні соки. Від такої упевненості
в майбутньому було спокійно й тихо на душі. Коротше, хлопець зробив велику
справу: дав можливість працювати.
На зворотному шляху мій новий друг охоче позмагався наввипередки з ескортом
із п’яти машин. І лише потім, почувши, що оперну супер-диву супроводжують
хлопці з охорони Президента, розгубився.
— Мене ж звільнять! — запхикав він, зменшив швидкість до мінімуму й
подивився мені в очі. Я бачив людину, щиро готову коли не випаруватися,
то, як мінімум, провалитися крізь землю.
— Твій шеф буде пишатися тим, що його водій зустрічав Монсеррат Кабальє,
а для тебе ця поїздка — краща реклама, без роботи не залишишся, — заспокоював
я його, наче маленького.
Тим часом пані Кабальє наближалася до столиці. «О, Україна! О, широкий
Дніпро! О, вічна Лавра!» — проносилося в її душі. І душі хотілося заспівати
по-українському: «Як тебе не любити, Києве мій!»
Та ми не чули, як співала її душа. Ми були далеко позаду, щоб уникнути
серйозних неприємностей.
Частина друга. КОНЦЕРТ
Якби в мене був у кишені пістолет, то його неодмінно знайшли б. Причому
його знайшли б у кожного, хто хотів потрапити того вечора на концерт. Знайшли
чи ні — не знаю, але обшукали чітко. Причому всіх. Жінок, дітей, старих,
багатих, бідних, «нових росіян» і «старих комуністів». «Перед обличчям
мистецтва всі рівні», — промовляли очі вишколеної охорони, і їхні міцні
руки холоднокровно перевіряли вміст сумок і сумочок, барсеток і косметичок.
У залі панувала душевна єдність. Просто як у храмі. Всі прийшли «помолитися»
на жінку, яка за життя стала легендою. Прийшли послухати її чудовий голос,
щоб потім розповісти знайомим, скільки вони заплатили за квиток.
Ач! У залі — цілий Міша Бродський! Цілий і неушкоджений після катівень
ізоляторів! Із вкладниками банку ще не розплатився, а на концерт прийшов-таки.
Це вчинок, і його можна зрозуміти. Не можна впасти обличчям у бруд перед
недругами. Останні гроші заплати, а на концерт прийди!..
Щоб мене пофарбували! Головний комуніст України, апологет марксизму-ленінізму
товариш Симоненко — теж тут! Як довго він чекав цієї миті! Майже сімдесят
років радянської влади! Беріг, економив гроші, на передвиборну кампанію
ані копійки не витратив, а на концерт прийшов, прийшов із сім’єю і причому
сів ближче, щоб краще чути голос хваленого буржуазного мистецтва. «Ну,
демони! Ну розспівалися!» — може хотілося крикнути його душі, але душа
тихо слухала солодкий спів світової знаменитості.
О! І «просто Таєчка», улюбленка наша — також тут. Ходила, душевно всміхалася
до всіх і, може, й хотіла заспівати разом, та охорона нікого не підпускала
до сцени. Всі сиділи на місцях, як миші, і, наче малі діти, не до кінця
розуміли, що вони бачили й чули ТУ САМУ, ЖИВУ, Монсеррат, яка, «розговівшись»
під завісу концерту, примусить усіх аплодувати стоячи і змусить прем’єр-міністра
особисто затримати на двадцять хвилин відправлення поїзда «Одеса-Москва»...
Одна лиш думка промайнула в голові, коли поїзд відійшов: «А чи була
жінка?..» Була, ось і фотографії залишилися...
