Нещодавно «День» порушив тему браку на українському ринку праці робітничих кадрів, що відповідали б вимогам сучасних підприємств (див. № 125 — 126 від 1 жовтня 2021 року). За коментарем ми також звернулися до керівника відділу профтехосвіти Львівської облдержадміністрації Івана ПИКУСА. На прикладі Львівщини він розповів про виклики і можливості розвитку в цій сфері. Адже профтехосвіта, як нещодавно наголошував чинний профільний міністр, «нині є пріоритетом для Президента України та уряду. ...Можна прогнозувати, що запит суспільства на професійну (професійно-технічну) освіту та підтримка з боку управлінців будуть лише збільшуватися». Що для цього здійснюється і що ще потрібно здійснити, а також — що може зробити кожен із нас, аби врешті збалансувати ситуацію в українській освіті й економіці, далі — в прямій мові Івана Пикуса.
«ОДНА СТЕЖКА, НА ЯКІЙ МАЮТЬ ЗІЙТИСЯ ПРОФТЕХОСВІТА І БІЗНЕС»
— 2016 року відбулося реформування професійної освіти — фінансування закладів передано на місця, хоча засновником і надалі залишається Міністерство освіти і науки, як і власником майнових комплексів цих закладів. Були передані повноваження не лише фінансового характеру, а й формування регіонального замовлення, тобто фактично кожен регіон мав би визначати потребу в кваліфікованих робітниках і відповідно до неї затверджувати регіональне замовлення — фактично під потреби бізнесу, який розташований на регіональному рівні — на Львівщині, Донеччині, Київщині й так далі.
Чому ми говоримо про дисбаланс ринку праці? Якщо ми зайдемо в центри зайнятості, то в них фактично 80% вакансій є під робітничі кадри — водії, слюсарі, кухарі, кондитери, перукарі й так далі. Вища школа сьогодні більше готує випускників, але реально на ринку праці під них немає вакансій. Тому ми маємо випадки, коли юристи в гіршому разі взагалі виїжджають десь за кордон і там працюють, умовно кажучи, десь на заводах, виконуючи функції тієї ж таки робітничої спеціальності.
Хто б це мав змінити? Мені здається, це одна стежка, на якій мають зійтися й випускник профтехосвіти, і заклад профтехосвіти зрештою з бізнесом. Казати, що бізнес має йти до закладу — неправильно, вони й так роблять свою справу, заробляють кошти, ризикують, тобто мають багато своїх викликів, і це відверто не їхня опція. Так само заклад має виконувати свою функцію — навчити. Також слід мати на увазі, що кожен бізнес своєю мірою індивідуаліст, вимоги представників бізнесу навіть однакового профілю можуть бути різними. Філософії компаній різні й відповідно різні вимоги. Тому з цим складно.
Але бізнес точно має брати участь у житті закладу, в підготовці учня. Профтехосвіта є унікальною в тому, що тут є дуальна освіта (і є відповідне положення, затверджене Міністерством освіти і науки). Це означає, що, умовно, 70% часу навчання здобувач освіти може проводити реально в практичній ситуації на виробництві. Якщо є бізнес, який зацікавлений у робітнику в перспективі (як інформують на сайті міністерства, наразі рівень участі роботодавців у дуальній формі навчання становить найбільшу кількість у м.Києві (175), Житомирській (160), Львівській (134), Вінницькій та Хмельницькій (125), Рівненській (111) областях. — Ред.). Це практика багатьох країн. Батьківщиною дуальної освіти є Німеччина, там, звичайно, підходи інші і нам ще довго до того доведеться йти, але вона показує найкращий результат. Ми маємо на ринку якісні німецькі автомобілі, побутові товари — й елемент дуальної освіти теж у цьому є. Він породив хороший ріст економіки, там приблизно 75% випускників шкіл ідуть у заклади профтехосвіти, там це престижно, А в нас усе з точністю до навпаки, і це сумно.
ПРОФТЕХОСВІТА І IT — ПРИКЛАД СПІВПРАЦІ
— Зараз ми на регіональному рівні запускаємо такий інструмент, як наглядові ради. Це ініціатива на рівні Міністерства, ми вже пілотуємо цей проєкт. Тобто ми пропонуємо бізнесу зайти в форматі наглядових рад — не просто, щоб була прив’язка до закладу, а вони також мали інструменти впливу, могли надавати пропозиції. Ми маємо дуже цікавий приклад — пілотний проєкт із IT-кластером. До нас прийшла компанія і сказала: нам потрібні фахівці в галузі IT. Багато скептиків казали, що профтехосвіта — це не може бути IT. Звичайно, що це не може бути в частині програмування, розроблення додатків, але якщо ми говоримо про відеоспостереження, системи сигналізації, функції тестерів — то чому профтехосвіта не може готувати операторів з обробки інформації чи навіть ремонту комп’ютерного обладнання? Тому ми підписали меморандум з львівським IT-кластером і зокрема компанією KIVSH. І тепер це приклад — бізнес дав кошти на ремонт і обладнання, спільно напрацювали зміни в навчальному плані і програмі під потреби бізнесу і запускаємо та вчимо протягом двох-трьох років здобувачів за цією зміненою програмою. Ми впевнені, що буде успіх, тому що вони запропонували той механізм, і вони бачать ринок краще, ніж заклад. При всій повазі вони його бачать краще, навіть аніж центр зайнятості. Бізнес тут є найбільш об’єктивним ринковим партнером. Тому що вони щодня з цим стикаються, в них є потреба в кадрах, плинність кадрів. Тому якщо бізнес співпрацюватиме в такій конфігурації, буде успіх. Бо часто бізнес бідкається, що є проблема з кадрами, але не хоче принаймні прийти в заклад і заявити про свою потребу, якщо тим більше паче бізнес географічно близько до закладу.
ПОДОЛАТИ УЯВЛЕННЯ ПРО «БУРСУ»
— Звичайно, важливий чинник, чому такі серйозні розриви в тому, що попит на кадри є, але немає пропозиції, — недостатня престижність профтехосвіти. За неї забули, умовно, 20 років тому, як розпалися заводи і фабрики. Раніше як було: був завод, фабрика і фактично заклад профтехосвіти під них і працював. Система радянська і частково пострадянська були зовсім інакшими. Все це зруйнувалося. Відповідно заклади пішли на самовиживання, втратилася їхня профільність. Сьогодні в закладі, де є автомобільний чи будівельний профіль, можуть готувати і кухарів, кондитерів, а в окремих випадках і перукарів. Бо заклади почали виживати, хто як може.
На жаль, доводиться переламувати через профорієнтаційні заходи, через колег, які навчалися в профтехосвіті, що це є престижно, що це не є «бурса», як їх називали колись. Таку ситуацію спричинив ще й психологічний чинник. До 1990-х років вищу освіту дитина з села чи з простої сім’ї часто не мала можливості отримати. А в часи незалежності всім дали доступ до неї, створили пільгові категорії. Відповідно пішов рух у вищу освіту, батьки, умовно, виводили зі стайні останню корову і продавали чи передавали гроші з заробітків із Італії, щоби дитина мала вищу освіту, яка в підсумку їй по житті може і не бути потрібна. Є приклади тисяч, думаю, людей, які мали вищу освіту й у житті її не застосували. Звичайно, що для загального розвитку вона потрібна, але якщо дитина мала навички і компетенції до роботи, наприклад, з ремонту автомобілів, нащо їй вища освіта, припустимо, в філології? А такі випадки, на жаль, є, тому що це вибір не дітей, а батьків.
Зараз цей шаблон трошки переривається. Ми бачимо великі гарні кампанії від Міністерства освіти, на своєму регіональному рівні проводимо форуми, зокрема й онлайн-включення зі школами, центрами зайнятості, різними партнерами і розповідаємо, що таке профтехосвіта, які її плюси. Це безоплатна освіта, безоплатне проживання в гуртожитку, це в принципі на 90% людина працевлаштована. В нас є прекрасні заклади, як, напевно, й у кожному регіоні України, які ведуть облік потенційно працевлаштованих випускників, і загальна цифра по дослідженнях така: 82 — 85% випускників профтехосвіти працевлаштовуються. Лише приблизно 12% виїжджають за кордон. Звичайно, міграція у вищій освіті в рази вища. Люди з вищою освітою там працюють робітничими кадрами і ніхто не висуває жодних претензій — і фасадчиками, і в супермаркетах на автонавантажувачах і так далі. Дуже важливо зламати цей шаблон. В умовах сьогодення, на щастя, є дуже багато прогресивних керівників — вони рекламують свої заклади і в тіктоці, й у інстаграмі, бо розуміють, що свого здобувача треба «підловити».
Важливо, щоб і від бізнесу йшла профорієнтація. В нас є підприємства, які публікують і запрошують на роботу чи то кравців, чи то автослюсарів, чи то електрозварників — і там заробітна плата 20 тисяч гривень, і це теж має велике значення.
«ЦЕ ВЕЛИЧЕЗНА СИСТЕМА, ЯКА БУДУЄ І РОЗВИВАЄ ЕКОНОМІКУ КРАЇНИ»
— Плюси профтехосвіти очевидні як під час навчання, так і при працевлаштуванні. Звичайно, що це більшою мірою є робота руками, але на те й кажуть, що в людей є «золоті руки». Якщо в нас ламається машина, то її ремонтує випускник профтехосвіти, а якщо людина з вищою освітою, то це сумно, бо вона мала б бути в профтехосвіті. Хліб пече — кухар, це теж профтехосвіта. І так далі. На жаль, люди в нас не усвідомлюють, що профтехосвіта — це величезна система, яка будує і розвиває економіку країни.
На щастя, вже кілька років їй приділяється увага з боку держави, зокрема з державного бюджету виділяють кошти на створення навчально-практичних центрів — цього року це було 150 мільйонів, ми на Львівщині отримаємо 16 мільйонів на створення навчально-практичних центрів. У проєкті бюджету на 2022 рік закладено 250 мільйонів. Є дуже класна європейська програма InfoSkills, у межах якої проводиться багато навчань і тренінгів. Львівщина цьогоріч мала міжнародну конференцію з профтехосвіти, яку організовувало Міністерство освіти. Тобто багато заходів робиться, проводяться і конкурси з фахової майстерності різного роду.
Тому ми постійно закликаємо бізнес приходити в заклади. Бо якщо він прийде, то побачить, що на місці відбувається, що треба змінити, що додати і так далі. Представники бізнесу можуть побачити обладнання, на якому вчаться їхні потенційні робітники. Багато представників бізнесу каже, що обладнання застаріле, але вони були в закладі 5 чи 10 років тому. За цей час відбулася певна позитивна динаміка. Звичайно, ще є застарілі речі: і навчальні плани треба постійно вдосконалювати, деякі професії по класифікатору треба змінювати. Світ стрімко змінюється, багато професій просто зникає. Треба бути дуже швидким і мобільним, тому ми намагаємося і профтехосвіту робити гнучкою та мобільною.
ЗАКЛАДИ ПРОФТЕХОСВІТИ ПОТРЕБУЮТЬ ОБ’ЄДНАННЯ
— Звичайно, ще велика проблема — це мережа закладів. Дніпропетровщина посідає перше місце в Україні по мережі закладів — там їх 54, а в нас 49. Ми можемо фінансувати заклади з місцевого бюджету — міського чи то обласного — в межах наявних фінансових ресурсів. Очевидно, що заклади профтехосвіти зараз потребують об’єднання. Реальний заклад — коли є хоча б 500 — 600 учнів, а то й більше. А в нас є такі, що мають і по 250. Тому Міністерство освіти розробило методичні рекомендації з оптимізації і розвитку мережі, щоб заклади об’єднувалися і створювали один сильний. Тому що коли є можливість фінансової підтримки з боку держави, там дивляться, чи є хоча б 400 здобувачів освіти, тоді можуть давати кошти на розвиток. Якщо цих дітей немає, вкладати в «мертві стіни» теж неправильно. Ми цю пропозицію підтримуємо і департамент освіти навіть розробив систему рейтингів — об’єктивну, прозору і рівну для всіх систему оцінювання. Враховується контингент, виконання регіонального замовлення тощо.
Заклад профтехосвіти є унікальним у частині наповнення фінансового фонду — він має можливість законно надавати послуги, давати вироби під реалізацію. Як-от, там, де готують ковалів — вони зробили певний виріб, реалізували його і ці кошти пішли їм на спецрахунок. У нас є заклад, який готує кухарів, кондитерів, працівників готельно-ресторанного сервісу, і він заробляє 12 мільйонів гривень на рік спецфонду! Це величезні кошти на розвиток. Це найбільше, але хтось два мільйони заробляє, хтось три, хтось півтора. А хтось не може заробити й мільйона, що прикро. Коли є заклад, що має 200 гектарів землі, а в нього немає порядку і він не має коштів на спецфонді, маючи техніку, трактор, можливість засіяти ці поля, це прикро. Вони згідно з законом мають право вести навчальне господарство — бо де тракториста навчиш? Дитина прийшла на перший курс, на другому сіла в той трактор, проїхалася, проорала ділянку, прокультивувала, засіяла — під наглядом майстра, звичайно. Але вона отримала реальні знання і на виході — прийшла в агрокомпанію і знає, що і як.
Підсумовуючи, можу сказати, що дуже багато залежить від керівника, колективу — як вони прагнуть працювати, куди вони рухаються, яка стратегія. На рівні області ми проводимо багато навчань для директорів закладів, для заступників директорів у форматі освітньої академії, де є різні спікери, які розповідають про сучасні підходи, як себе рекламувати і продати в розумному значенні того слова.
Звичайно, є ще певні речі, які слід пом’якшити щодо діяльності закладів профтехосвіти. У нас є приклади, коли заклад обслуговує школу — наприклад, харчує дітей. Але для державних закладів профтехосвіти зараз ті ж самі умови, що й для бізнесу — в частині оподаткування, процедур закупівлі. Це трохи неправильно, адже це заклад, який заробляє гроші не для себе, а для розвитку держави. Якщо б держава створила якісь стимули й пільги в цій частині — хоча б дозволила, як раніше, укладати прямі угоди на 200 тисяч між собою, тоді б швидший обіг коштів у закладах створив більший розвиток. Заклад бере ці кошти собі на розвиток, але це заклад державний. Тим самим він бере на себе фінансування тих питань, у які мала б вкладати держава.
«Є БАЧЕННЯ, ЩО ЦЕ ВАЖЛИВО»
— Тож дуже добре, що є загальне розуміння, тенденція в країні, правильно розставлені акценти — є бачення, що це важливо. При Президентові України навесні цього року була вперше створена Рада з питань розвитку професійної освіти, до якої увійшли учасники з цілої України, напрацьовані пріоритетні завдання. Поки що все на декларативному рівні, але дуже приємно, що вже є увага до професійної освіти. Адже, умовно, 20 років про неї навіть не говорили, я вже не кажу, що не фінансували. Маємо великі проблеми з матеріально-технічним станом, але потроху їх вирішуємо, вже дедалі більше успішних проєктів, де є амбіційні зусилля керівника і колективу, це і людський, і фінансовий чинник.
У цілому багато що треба ще переламати ментально, щоб усі розуміли, що це нормальна робота, яку поважають і цінують. Кожна людина має це усвідомлювати. Ми самі створюємо ці стереотипи щодо профтехосвіти і нам самим доведеться їх ламати. Але без того ніяк.
Фото з архіву Івана Пикуса
