Цей лист надійшов вiд Ростислава Дзундзи, активного учасника і попереднього конкурсу «Експерт «Дня». У відповіді майбутнього теолога на третю запропоновану тему: «Що спільного між владою ЦК КПРС та нинішньою владою?» — і викривальний азарт молодості, і тверезий аналіз. Цей лист цікавий ще й тим, що 1991-го, коли Україна стала незалежною, його авторові виповнилося двадцять...
Мені, представникові молодшого покоління, про владу ЦК КПРС доводилося дізнаватися з підручників історії та розповідей людей старшого віку. Влада завжди була предметом широкого обговорення, але не завжди можна було висловлювати свою особисту позицію. Чомусь будь-які зауваження, хоча й слушні, хворобливо сприймалися нашими керівниками. Завжди керівництво ігнорує загальновідоме положення, задеклароване в основних законодавчих актах практично всіх країн: «Влада належить народові». В ідеалі так і повинно бути, а реально бачимо інше: влада належить особам, навіть не особистостям, і тому не може реалізовувати свої повноваження. Таку владу ігнорують, розмови про неї не ведуться в розумному товаристві, з нею не будуть підтримувати стосунки діячі, визнані народом. Очевидно, ніякої користі суспільству таке керівництво не принесе. Як приклад, можна навести мляве проведення виборів президента.
Одна з особливостей цьогорічного виборчого процесу в Україні — аполітичність суспільства, що свідчить про недовіру населення до керівництва держави. Виборці, віддаючи свій голос за кандидата, не покладають на нього особливих надій і часто не цікавляться його програмою та автобіографією, тому що не пов'язують із ним майбутнє своєї країни.
Пам'ятаючи роки комуністичного режиму, коли влада втішалася своїми пріоритетами через жорсткі методи силових структур, та переживаючи сьогодні час недорозвинутої демократії, суспільство покладає надії лише на себе, висловлюючи таким чином недовіру владі. Ототожнювати комуністичну владу із владою посткомуністичної демократії дали привід самі можновладці. Суспільство, природно, не розуміє, чому колишні «совєцькі» корупціонери перебувають у рядах демократів, називають себе лідерами нової Європи, забуваючи про свою причетність до комуністичної диктатури та компроментуючи цим ідею демократичного розвитку держави.
Політики такого гатунку бояться чесного проведення виборів, сподіваючись лише на фальсифікацію результатів, i купують виборців своїми різнобарвними залицяннями. У них немає чіткого ідеологічного спрямування, тому така позиція є нестійкою і хитається то вліво, то вправо.
Законодавче закріплення положення про притягнення таких лідерів до відповідальності за злочини комуністичного режиму служитиме актом громадського примирення. Заборона злочинцям брати участь у політичних і громадських процесах, як це зроблено в Польщі, Чехії і багатьох інших державах колишнього соціалістичного табору, забезпечить повернення України до Європи та подальшу інтеграцію в євро-атлантичні структури. Тільки тоді можна буде порушувати питання про відмінності між владою ЦК КПРС і нинішньою владою.
Ростислав ДЗУНДЗА, студент теології
Калуш, Івано-Франківська обл.
