На мою думку, зацикленість заважає Миколі Клиновому, авторові надрукованої у числі 136 «Дня» статті «Роздвоєна духовність», збагнути, усвідомити суть одного з процесів, що зараз відбуваються у світі. «Хіба католицизм більш угодна Богові конфесія, ніж православ’я?», — ставить запитання М.Клиновий i зовсім не замислюється над іншим запитанням: чи угодний Богові той розкол, що відбувся 1054 року у єдиній на той час Церкві Христовій? Адже кожному, хто, бодай побіжно, знається на тому розколі, добре відомо, що здійснився він не з світоглядних, а, як кажуть зараз, політичних причин. Скільки лиха завдав він i завдає досі і християнству, і християнам, відомо також не з чуток.
Автор приділяє у статті достатньо уваги негараздам, що мали й мають місце у християнському світі. Проте аж ніяк не хоче визнавати, що головна їхня причина – у тому розколі 1054 року. Навпаки, погоджується із висновком, який робиться в газеті «Поступ» від 15 травня 2001 року: «Усе це наслідок того, що ми відійшли від свого історично визначеного Царгородського (Константинопольського) витоку...».
Як «вірний православний», М.Клиновий категорично проти поширення католицизму в Україні (що збігається з позицією Російської Православної Церкви Московського Патріархату та її філіалу в Україні): «Сьогодні намагання подальшого окатоличення нації продовжується. Формуються нові греко-католицькі парафії та молодіжні організації по всій Україні, особливо на її Сході та Півдні, включно з Кримом. Посиленими темпами ведуться підготовчі роботи до будівництва кафедрального Греко-католицького храму в м. Києві. Енергійно робляться намагання очолити все нові ініціативні позиції в житті українського суспільства... Хто зможе сьогодні однозначно відповісти на доречне запитання: з якою метою та в ім’я чого поглиблюємо духовне роздвоєння української нації?».
Такі погляди не дають змоги п. Клиновому збагнути суть діяльності Папи Римського Івана Павла II. На моє переконання, за головну мету свого життя цей найвизначніший діяч сучасності вважає подолання розколу, возз’єднання церков, повернення до витоків християнства. Ніде й жодного разу понтифік не лише не висловився, але й навіть не натякнув на те, що Католицька Церква вища за інші церкви й що очолювати возз’єднану церкву має глава нинішньої Католицької. Адже Папа добре розуміє, що процес об’єднання надто складний i дуже тривалий.
Діючий глава Римо-Католицької Церкви настільки видатна особистість, що випереджає час. Чи є в його найближчому оточенні такі люди, які цілком його розуміють і підтримують? Якщо є, то скільки їх? Хто буде наступником Івана Павла II — людина, яка продовжить справу його життя або така, що від цієї справи відсторониться й займатиметься лише зміцненням позицій католицизму у світі, що знов призводитиме лише до посилення протистояння між гілками християнства? Щодо українських православних церков, то їхні перші особи не можуть домовитися не лише з главою Римо-Католицької Церкви, а й поміж собою.
За таких обставин процес возз’єднання повинні розпочати ми — прості віруючі. А починати потрібно з просвітницької діяльності: віруючим слід поступово довести, переконати у тому, що усі ми — православні, католики, греко-католики, протестанти та інші християни — діти єдиного Бога, брати во Христі. Що розкол — то наслідок гріховності, недосконалості душі людської. Що від ворожнечі, упередженості, підозр час переходити до єднання й братерства. Звичайно, шлях цей тернистий. Ще довго знаходитимуться такі, хто стверджуватиме, що, діючи у такий спосіб, «ми відходимо від свого історично визначеного Царгородського витоку». Але то необхідно здолати.
Пан Клиновий проти поширення католицизму в Україні, я ж навпаки – за. Нехай якомога більше будують храмів для римо- і греко-католиків. Нехай якомога більше віруючих належатимуть до цих конфесій. Чи існуватиме за таких умов загроза протистояння поміж віруючими? Існуватиме. Але ми мусимо зробити так, аби, замість протистояння, люди порозумілися поміж собою, щоб усвідомили те, про що йшлося вище. Бо де ж краще це робити, як не у нас в Україні, де великі маси віруючих різних конфесій мешкатимуть поруч i спілкуватимуться щодня на роботі, у магазині, на ринку, ходитимуть одне до одного в гості, спільно святкуватимуть одруження, народження, згодом — i церковні свята. І коли пересічні віруючі будуть готові до возз’єднання, то й першоієрархам не буде куди від цього подітися.
Якщо процес возз’єднання церков реально, тобто на рівні простих віруючих, буде започатковано саме в Україні, то чи не може статися так, що резиденція відродженої єдиної Церкви Христової розміщуватиметься не в Римі чи Царгороді, а в... Києві? Звичайно, нам, затурканим, знедоленим, бідним, із комплексом меншовартості, важко повірити у те, що це можливо. Але великою (не за розміром території чи кількісті населення) якась країна стає лише завдяки видатному внеску у славу Божу й у розвиток людства. Чи спроможні ми на це?
Якби це здійснилось, то уявіть собі, як змінилося б ставлення до нашої країни у світі, яке б місце вона посіла серед інших країн, як позбулися б ми відчуття меншовартості, як пишалися б своєю державою, як змінилося б наше життя. Отож є заради чого попрацювати.
