Сьогодні в Україні близько 30 млн. дорослого та 10 млн. юного населення, решта — зовсім діти. Майже всі дорослі працюють. Але працюють так, що на одиницю кінцевої продукції та послуг, які підлягають споживанню, витрачається у три-чотири рази більше ресурсів, аніж можна було витрачати з тих технологій, які наразі наявні у розпорядженні. Де це помітно? Помітно у втратах розбитої цегли, відходах, невідповідності потужностей агрегатів, у простоях і малому завантаженні обладнання. Помітно в люках водопровідних, відвезених уночі на металолом або в завищених видатках на бензин недорогої автівки, у великих витратах на виробництво металу на порівняно дешевих заводах тощо.
Друга частина правди — реальне використання робочого часу на існуючих підприємствах і учбових закладах. У середньому там ефективно використовується 50—60% часу. Все це давно закладене в економіку. Про це давно не говоримо, з цим змирилися. Проте влада хоче — і також не одне десятиріччя — виправити стан справ. Але їй це не вдається. І жодна чергова зміна влади на стараннішу стану справ не може змінити. Бо керувати такою несвідомою, з точки зору менеджменту виробництва, масою людей надто важко. А плату за управління цією масою логічно вимагати велику. Тому й зарплати в номенклатури високі.
Але не такі вже й погані наші справи. Суть у тому, що багато людей, за винятком одного-двох млн. громадян, може бути організована під завантаження на робочому місці до 75% уже за рік, і до зниження матеріалоємності вдвічі — вже за п’ять років. А в деяких випадках, на деяких комплексних(!!!) підприємствах — іще краще. Отже, маса людей (понад 30 млн.) ѓавить свої життєві шанси, не непокоїться про такі серйозні втрати. Адже, з одного боку, сала нам вистачить, а з іншого — можна і в мільйонерах побувати, якщо постаратися. І таку «вилку» можливостей має кожен. Вона як спосіб індивідуально пробитися до кращого нами і керує. В полоні цієї гонки ми й не зважаємо на те, що за 20-30 років ми в середньому маємо достатків значно менше, ніж могли б, якби працювали на 100% робочого часу і мали ресурсоємність продукції втричі меншу.
То який же вихід? Точнісінько такий, як і висновок. Якщо скажемо самі собі: «Досить бути дурнями», то зможемо й повернути себе в бік позбавлення від втрат. А для цієї мети нам ох як знадобитися влада (обрана вже давно, але вона не працює ефективно з нами). І не потрібен нам буде черговий її змінник (за всієї поваги до «виробничої парадигми» регіоналів), який не дає можливості попрацювати і відзвітувати теперішній владі (за всієї поваги до «соціально-демократичної» парадигми «помаранчевих»), аби не дали відзвітувати черговим змінникам у майбутньому.
На що ми націлені як особистості — те й отримуємо. Третього не дано. І це стосується кожного, але як частини цілого.
