«Сьогоднішня кримінальна система — це якраз безпосередній наслідок того, що ми не подолали наслідки тоталітаризму», — зазначив Сергій Квіт, президент Національного університету «Києво-Могилянська академія» на конференції «Покидаючи СРСР: латиші в Києві діляться досвідом подолання тоталітаризму».
На думку Володимира Вятровича, директора Центру історії держави Україна XX ст. НаУКМА, це «задавнена хвороба», «Україна, на відміну від Латвії, не зробила системного аналізу. Ми досі живемо в УРСР, яка зараз вмирає на вулицях Києва».
«ПРОЧИНЕНІ АРХІВИ»
Нещодавно президент Болгарії зазначив, що закликає відкрити всі архіви КДБ, адже «після 25 років нічого не має триматися в таємниці; кожна людина повинна мати доступ до цієї інформації, й ніхто не має виконувати роль посередника, читаючи архіви замість нас» («День», «Щеплення від диктатури влади», № 25 від 12 лютого 2014 року).
Українські архіви КДБ «прочинені» з 1991 року. За даними прес-служби СБУ, в період з 2009 до 2011 року Експертною комісією Галузевого державного архіву (ГДА) СБ України здійснено перегляд грифів секретності архівних документів, пов’язаних з українським визвольним рухом, політичними репресіями й голодомором в Україні, яким у встановленому порядку скасовані раніше надані грифи секретності, в разі, якщо в них не містилися відомості, що становлять державну таємницю. За даними відомства, 2011 року ця робота завершена («День», «Секретні файли і трансформація країни», №29 від 18 лютого, 2014 р.).
Проте, як запевняють експерти, робота над архівами КДБ в Україні не мала системного характеру. Одна з причин полягає в тому, що «документи розкидані по відомствах». «Частина міститься в архівах силових структур, доступ до яких заборонено. З кожним роком отримати яку-небудь інформацію стає дедалі складніше», — зазначає Ігор Кулик, експерт з доступу до архівів Центру досліджень визвольного руху. Крім того, частина архівів міститься в Росії.
«Звісно, поки Росія не відкриє архіви й не систематизує дані, дуже складно отримати повноцінну картину того, що відбувалося», — говорить заступник директора Музею окупації Латвії 1940—1991 рр. Рітварс Янсонс. За його словами, Латвія давно відкрила свої архіви. Робота над аналізом радянського минулого почалася ще 1991 року.
ПАМ’ЯТАТИ, ЩОБ НЕ ДОПУСТИТИ
«У нас є два поняття, які ми чітко розмежовуємо: окупація й тоталітарна влада. Ці два поняття ми розглядаємо в контексті історії Латвії. Тому що після закінчення Другої світової війни почався другий період окупації. За кількістю постраждалих людей вона була безжалісною», — вважає Гунарс Нагелс, заступник директора з розвитку Музею окупації Латвії 1940—1991 рр.
Експерти з Риги зазначають, що головна проблема латишів сьогодні — їхнє небажання «розбурхувати» суспільство. На думку пана Нагелса, зараз прості латиші мало уваги приділяють цій темі. Здебільшого через те, що Латвія вважається невеликою країною, й ніхто не вірить у те, що яка-небудь країна знову схоче її окупувати. Тому сьогоднішнім завданням ризьких експертів є поширення інформації й створення великого інформаційного поля, в якому були б доступні документи того часу.
У Латвії за всі ці роки намагалися створити те, що називається «Національною пам’яттю». Для цього, зокрема, Музей окупації Латвії проводить освітню програму для викладачів, вчителів шкіл, батьків, дітей і студентів. Вони пропонують їм роботу в архівах, курс лекцій тощо.
«Ми можемо підвищувати кваліфікацію вчителів. Бо в той час, коли вони вчилися, цих знань не було. Інформації стає більше з кожним роком, і вони мають це знати», — розповідає пан Янсонс.
За його словами, ще відносно недавно в Латвії не вивчалася окремим предметом історія країни: Латвія була частиною світової історії. Цього виявилося недостатньо. Зараз історію країни вивчають з 5 класу. За словами пана Янсонса, влада не займається переписуванням історії. Головна лінія в підручниках — це спадкоємність території, на якій міститься сучасна Латвія. А тому немає дат, подій і осіб, які є бажаними чи небажаними. «У нас про все говорять факти», — констатує Янсонс.
За словами експертів, Латвія була однією з перших країн, що оголосили процес люстрації, проте вона виявилася неповною. Частина людей, які мають стосунок до режиму, залишилися при владі й досі. Наприклад, зазначають експерти, сьогодні в Європарламенті Латвію представляє депутат, яка обстоює не інтереси незалежної Латвії, а інтереси імперської Росії (мається на увазі Тетяна Жданок, яка нещодавно перейменувала свою партію «За права людини в єдиній Латвії» на «Російський союз Латвії». — «День»).
Тоді, 1991 року, було одразу оголошено про створення латвійського громадянства. Його могли отримати всі, хто бажає, без особливої процедури. Негромадянами ставали ті, хто мав стосунок до режиму: учасники антиконституційної діяльності, військовослужбовці Збройних сил СРСР, особи, які працювали в органах державної безпеки, особи, направлені до Латвії після 17 червня 1940 року як партійні функціонери Комуністичної партії й комсомолу, а також люди з наркотичною або алкогольною залежністю, особи, що не мають законного джерела доходу.
«Ми робимо все для того, щоб люди відчували себе в Латвії комфортно й сприймали себе латишами. Про це свідчить те, що одразу ж 1991 року Британське посольство видавало паспорт громадянина Латвії всім охочим повернутися на батьківщину. Процедура набуття громадянства й сьогодні не складна: треба прожити в Латвії п’ять років, знати мову, скласти невеликий іспит», — говорить експерт з Музею окупації.
Питання люстрації в Україні сьогодні одне з найобговорюваніших у суспільстві. Події в центрі Києва стали каталізатором змін, але люди хочуть більшого — вони бажають системних змін.
«На прикладі Латвії ми бачимо, що погано, коли суспільство не втручається в державні процеси. На прикладі України — коли держава байдужа до своєї спадщини. Для ефективної роботи треба, щоб ці два чинники були зацікавлені в становленні державності й у відродженні національної пам’яті», — наголошує Аліна Шпак, директор Центру досліджень визвольного руху.
На думку історика Кирила Галушка, питання люстрації дуже складне. Але Україна може спиратися в цьому випадку на досвід Центрально-Східної Європи. «Люстрація необхідна. Вона має торкнутися всіх тих, хто мав стосунок до звірств і на цьому створив собі кар’єру. У першу чергу це вищі чини й середні», — зазначає він. За його словами, для створення ефективного відповідного законодавства необхідно створити комісію з незалежних експертів. Наприклад, такими можуть бути колишні судді Конституційного Суду для судової системи, які вже давно не працюють на цьому терені й ніяк не зацікавлені в кадрових перестановках. Крім того, за його словами, цей процес не повинен проходить без участі активістів.
«Є судді й прокурори, які за цей час показали свою чесність. Без сумніву, вони мають залишатися на місцях», — каже він.
Крім того, за його словами, також варто продовжувати займатися архівами. Цю роботу також можуть виконати експерти й історики.
«Одним з елементів люстрації має бути недопущення до керівництва архівними сховищами людей, зацікавлених у приховуванні інформації, тобто в будь-якому разі це не можуть бути представники комуністичної партії. Люди, які займалися архівами, можуть сформулювати критерії й підходи до того, що має бути опубліковане, а що ні. Але для цього слід створити не політичне, а професійне середовище», — вважає він.
«Це дуже складне питання. Але це питання вимагає негайного виразного рішення. Інакше — Майдан стоятиме до кінця», — впевнений експерт.
