ЖЕРТВИ БОЙОВИКІВ
У Грозному з квітня по грудень 1995 року працювало 300 чоловік з криворізького
АТ «Славутич» — за договором із грозненською фірмою «Житлобуд-2», директором
якої спочатку був Віктор Пронько. Вони займалися ремонтно-будівельними
роботами. А коли в грудні в Чечні активізувалися бойові дії, всіх людей,
відряджених туди АТ «Славутич», було вивезено з Грозного.
У цей же час у «Житлобуді-2» з’явився новий директор — чеченець Магомет
Лемович Джандаров. Із криворіжців у Джандарова залишився тільки головний
бухгалтер Інна Росяєва, яка разом з ним повинна була скласти фінансовий
звіт за 1995 рік і повернутися до України ще в першому кварталі 1996 року.
Як заявив заступник генерального директора з будівництва АТ «Славутич»
Дмитро Ладнич, це єдиний офіційний представник АТ у Грозному. І, за його
словами, в грудні 1995 року жодна людина зі «Славутича» не була відряджена
до Чечні. Цілком можливо, що одна із заручниць — бухгалтер, але всі решта
— так звані «самовільники», тобто ті, хто приїхав у Чечню самостійно.
На думку колишнього керівництва АТ «Славутич», причина конфлікту того
часу жодного стосунку до політики не мала. Справа в тому, що росіяни не
заплатили «Жилбуду-2» за виконані відновні роботи. Відповіддю на це й стало
взяття заручників.
«МИ ВАС ДО ЧЕЧНІ НЕ ПОСИЛАЛИ!»
На відміну від Росії, Україна від своїх громадян відреклася. За словами
матерів колишніх полонених, єдиний, хто реально займається проблемою звільнення
чеченських заручників — це екс-мер міста Одеси Едуард Гурвіц.
Про те, що таке «чеченський полон» — свідчать наші співгромадяни, яким
вдалося з нього вибратися.
НА ЧЕЧЕНСЬКИЙ НАРОД ОБРАЗИ НЕМАЄ
Станіслав Кисельов, учень одного з криворізьких ПТУ, приїхав до Грозного
восени 1995 року. На очах у батьків у листопаді його захопили чеченські
бойовики. Знаючи про те, що батько хлопця працює керівником будівельної
фірми, бандити сподівалися отримати за Станіслава великий викуп. Через
посередників зажадали суму — один мільйон доларів США. За два роки рабства
сімнадцятилітній хлопець побував у багатьох високогірних селищах Чечні.
Він пас овець, няньчив чеченських дітей, носив воду і рубав дрова. Не раз
йому доводилося зустрічатись і з іншими невільниками. У березні 1996 року
він бачив у військовому таборі полонених будівельників і російських солдат.
Кілька місяців провів Станіслав в одній камері з директором будівельної
фірми з Чебоксар Євгеном Новиковим, якого викупили за великі гроші його
родичі.
На моє запитання, чи є образа на чеченців, Станіслав відповів: «Час,
проведений у полоні, навчив мене головного — відрізняти зло від добра.
У мене немає образи на чеченський народ. Прості чеченці хочуть жити в мирі
і покласти край свавіллю і насильству».
Станіславу Кисельову пощастило: знайомий чеченець порадив йому роздобути
військову форму, щоб «закамуфлюватися» під бойовика. Що він і зробив. Потім,
за допомогою ще одного знайомого чеченця Станіслав звернувся до антитерористичного
центру міста Грозного. Його співробітники через Інгушетію передали хлопця
в мобільний загін МВС Російської Федерації. У представництвах президента
на території Інгушетії й Осетії відбулася довгождана й вистраждана зустріч
Станіслава з сім’єю. Весь той час, доки хлопець перебував у полоні, його
мати Людмила Василівна не втрачала надії. Важко перелічити всі ті інстанції,
куди зверталася жінка по допомогу. Через різних посередників доводилося
вести їй переговори і з бойовиками. Останні регулярно передавали матері
послання від Станіслава, вимагаючи різні суми. У телефонній розмові мати
пояснювала посередникам, що не має таких грошей і ніколи не мала, просила
відпустити хлопця.
Антитерористичний центр при президенті Чеченської Республіки Ічкерія
видав Станіславу 24 січня 1998 року посвідку про те, що його дійсно було
викрадено з метою викупу 20 листопада 1995 року і силоміць його утримували
до 24 грудня 1997 року.
Ігор Смирнов втік до Чечні, рятуючись від кримінальної відповідальності
за скоєний у Долгинцевському районі міста Кривий Ріг злочин. У Грозному
він влаштувався на роботу в «Житлобуд-2». Однієї ночі Ігоря захопили разом
з іншими будівельниками чеченські бойовики. Хлопцеві пощастило менше, ніж
Станіславу. Його використовували на будівництві оборонних споруд, змушували
рити окопи. За найменшу провину жорстоко били. Одного разу, заради «приколу»
прострелили ліве вухо. Через багато місяців тортур і пекла Ігоря разом
з іншими заручниками обміняли на полонених чеченців у Ростові.
Після повернення до рідного міста його було взято під варту і тепер
Ігорю доведеться відповідати за скоєний злочин. Чеченський полон йому не
став пом’якшуючою обставиною на суді.
Юрій Владимиров працював водієм в АТ «Славутич». У Чечні залишився в
надії заробити грошей. У ті часи непогано платили — три мільйони рублів
за місяць. Працювали разом з другом Василем. Останній мав сім’ю в Криму,
хоча родом був з Кривого Рогу. Василя розстріляли чеченці в грудні 1995
року за те, що він «загуляв» із вдовою загиблого бойовика. Юрія забрали
в полон: відмолювати гріх друга. Тримали довгий час у напівзруйнованому
підвалі на воді та сухарях. Багато місяців провів він голодний в сирості
і плісняві. Після нальоту російської авіації Юрію зрештою вдалося вибратися
зі своєї «могили». В усьому іншому допомогли йому російські солдати.
ГОЛОВНЕ — ВОНИ ПОВЕРНУЛИСЯ НА СВОЮ БАТЬКІВЩИНУ
У самій Чечні сьогодні набирає сили розгул злочинності і зовнішніх недобрих
«розбірок» між політичними угрупуваннями. Більшість чеченців визнають Завгаєва,
вважаючи опозицією «дудаєвців» і навпаки. Ставлення до викрадення на території
Ічкерії високопоставлених російських чиновників у чеченців теж різне. Навіщо
чеченцям красти генералів і представників президента Росії? Швидше за все
в цьому зацікавлена сама Росія, якій необхідний будь-який привід для введення
в Чечню своїх військ.
Нікому з трьох моїх співрозмовників Росія так і не заплатила зароблені
ними ціною власного здоров’я гроші. Наче ворогів з табору противника приймає
їх і Україна. Досі не видають хлопцям документів, надсилаючи запити (!)
в місця бойових дій.
У розказаних мною історіях хлопців, так би мовити, щасливий кінець:
головне — вони повернулися на свою Батьківщину. Яким він буде у сотень
заручників, які залишилися на території Чечні?
№180 22.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
