«Від сих бід нікуди не сховаєшся, і ховатися гріх: доводиться миритися з цим кошмаром і пускатися на різні фокуси. Друкуватимемо відозву щодо сухотних хворих, які приїжджають сюди без копійки...»; «Ми вирішимо будувати санаторій, я склав відозву...»
Ці рядки з листів Антона Павловича Чехова його сестрі Марії Павлівні та Максиму Горькому, датованих листопадом 1899 року й відділених між собою лише двома днями, стають прологом його завершального тихого і, власне кажучи, героїчного вчинку у відповідь на чужий біль, на чиєсь страждання — відкриття в Криму першої загальнодоступної добродійної лікарні для незаможних туберкульозних хворих. Що рухало ним, як, усупереч обставинам, він здійснив лише голосом сумління, здавалося б, неможливе?
Наближалося нове століття, що не провіщало творцеві «Каштанки» і «Дами з собачкою», «Дяді Вані» і «Трьох сестер» нічого втішного. Бацила Коха з’їдала його легені, й він знав про це. Невипадково в кабінетику в новому житлі — «Білій дачі» в Аутці, ялтинській гористій околиці, висіла табличка «Просять не палити», а приймаючи незліченних, часом непрошених відвідувачів, Антон Павлович раз у раз спльовував мокроту в паперовий кульочок, не кажучи нікому, що вночі його добивав болісний кашель, не припинялися кровохаркання. Звичайно ж, це була стоїчна праця, й не лише в літературі — сахалінський подвиг, участь у боротьбі з холерою в Підмосков’ї (як земський лікар), допомога купівлею коней селянам, які знемагають від голоду в Нижегородській та Казанській губерніях, — але Чехов вважав, що цього замало. Кримські трагедії від сухот стукали в серце. Так виникла відозва, яку Горький незабаром опублікував у «Нижегородском листке», а потім вона з’явилася і в інших газетах.
«Становище легеневих хворих, які мешкають у Ялті, — говорилося в чеховських рядках, — буває часто доволі важким. Значна кількість цих знедолених є учнівською молоддю й молоддю, яка навчає, в основному ж це люди, які витратили на лікування все, що мали. В 1896 р. Ялтинське добродійне товариство організувало спеціальне Попечительство про приїжджих хворих. Але місцевих коштів дуже недостатньо. Настав холодний час, і до Ялти почали з’їжджатися важко хворі. Ми звертаємося до вас із проханням пожертвувати на користь незаможних хворих що можете; всяку найменшу пожертву, хоча б у копійках, буде прийнято з глибокою вдячністю. Боротьба з туберкульозом, який вириває з нашого середовища стількох близьких, корисних, талановитих, є спільною справою всіх істинно добрих... Звіт Попечительства своєчасно висилатиметься жертводавцям і друкуватиметься в газетах.
Уповноважений правління Антон Чехов»
Кошти невеликими живими струмочками стали надходити. Збереглися стоси квитанцій із такими переказами — на карбованець-два, інколи більше. Як же добувалася решта грошей? Наприклад, Московський художній театр, який на прохання Чехова провів у Ялті добродійний вечір на користь будівництва санаторію, передав Попечительству 302 карбованці. Коштів, проте, потрібно було набагато більше, зважаючи на унікальність підібраної ділянки у природному гаю на перехресті потоків морського й гірського повітря. Та все ж 45 тисяч карбованців, на ті часи суму грандіозну, було зібрано в основному завдяки чеховським зверненням. П’ять тисяч, вочевидь, з гонорару наперед, за передане видавництву А.Ф. Маркса монопольне право публікувати в майбутньому всі його твори, вніс Антон Павлович, не враховуючи ряду «безіменних» квитанцій. 1903 року, за його життя, палати пансіонату «Яузлар» прийняли перших двадцять пацієнтів. На меморіальній дошці, встановленій згодом біля входу до будівлі, вчинок основного жертводавця охарактеризовано вкрай скромно: «Санаторій побудовано в 1902—1903 рр. за участю великого російського письменника А.П. Чехова». Можливо, якби Антон Павлович віддав перевагу цьому куточку, його дні все ж таки продовжилися б. Адже недовге одноразове поліпшення було досягнуте. На жаль, потім був Баденвейнер, ніч із трагічними словами по-німецьки, оскільки викликаний до готелю лікар був німцем: «Ich sterbe...», «Я вмираю...» А «Яузлар» за допомогою інших ентузіастів і надалі служив хворим. 1910 року на адресу літературного гуртка ім. Чехова в Москві, де відзначалося п’ятдесятиріччя з дня його народження, прийшла така телеграма: «Ялтинське Попечительство про приїжджих хворих з почуттям глибокої вдячності згадує свого незабутнього працівника Антона Павловича Чехова, серцю якого були такі близькі та дорогі інтереси Попечительства».
Настала інша доба. У 1920-х роках, і не є зайвим це підкреслити, «Яузлар» став підпорядковуватися державі, діставши назву «Санаторій імені А.П. Чехова» і цілком зберігши свій профіль. Благодатний клімат зціляв. Минула війна, викликавши нову хвилю туберкульозу, і чеховська оаза, як і шерег інших протитуберкульозних оздоровниць Південного берега Криму, знову стала дуже потрібною. Можливо, це роман, на кшталт «Чарівної гори» Томаса Манна, але про подробиці ми не дуже багато знаємо, за винятком того, що санаторій розширювався і тут свого часу навіть оперували в разі виявлення кавернозного туберкульозу.
Втім, розташований досить далеко від моря і такий, що не блищав комфортом, чеховський санаторій не належав до першорозрядних, йому не віддавали переваги. Але що ж далі? Своєрідне відродження почалося лише п’ять років тому, коли його очолив Олександр Дмитрович Циганій, який до цього успішно керував однією з оздоровчих систем у курортній Алушті. У чому ж полягав феномен?
— Перш за все, хотілося надати нових, гостро необхідних сучасних лікувальних і побутових контурів чеховському корпусу, — говорить Олександр Дмитрович. — Десятиліття без належного капітального ремонту призвели до того, що дах тут у час негоди протікав, приміщення потребували ремонту, та й усе решта, від вигод до меблів, виглядало, скажімо так, дещо архаїчним. Колектив оздоровниці був порівняно невеликим, близько вісімдесяти працівників, включаючи медичний персонал і працівників харчоблоку, але це були люди, в більшості своїй віддані чеховській ідеї, ентузіасти, на жаль, з дуже невеликою заробітною платою. Але, все ж таки, це було святе місце. Воно просто не могло залишатися пересічним. І ми, зібравши сили, розпочали нововведення, переважно за свій рахунок, спершу в меморіальній будові. Все відбувалося при драматичних викликах щодо майбутнього, у вимушеному поєднанні з нелегкою правовою боротьбою за збереження за установою її історичних будівель, на які знайшлися претенденти. Нашу правоту вдалося відстояти трьома судовими ухвалами на користь санаторію. Потрібний, проте, — замислюється Олександр Дмитрович, — і наступний, дуже важливий крок: юридичне закріплення за санаторієм його земельної території, бо вона не лише чудова і благодатна, а й забезпечує перспективи для подальшого розвитку спеціалізованої оздоровниці як потужного і при цьому держбюджетного лікувально-профілактичного комплексу, коли епідемія туберкульозу не подолана. Наразі ж ми приймаємо протягом року близько 2500 пацієнтів з усіх куточків України на основі постійного зв’язку з тубдиспансерами. Що ж, повітря, про яке Михайло Булгаков одного дня сказав, що його хочеться пити, і насправді лікує, проте використовуються й інші ефекти, в основному, без використання антибіотиків. У фізіотерапевтичному кабінеті освоєно та відпускається, наприклад, 120 процедур, а в інгаляторії — 25 рецептур, і все це — в звичайному, не приватизованому і не відомчому закладі. Ми пишаємося й чудовою їдальнею, розташованою в будівлі, яка є пам’яткою культури. Проте її було реставрованою знову ж таки своїми можливостями. Потрібно, до речі, сказати, що харчування непогано субсидується, а нове устаткування на кшталт фабрики-кухні, застосовуючи мистецтво кухарів, сприяє його якості.
Клімат може й повинен лікувати... Разом із А. Циганієм і В. Навроцьким — застрільниками нового (про нього йтиметься далі), ми йдемо доріжками санаторного теренкуру довжиною в півтора кілометри. Це й є аерофітотерапія в цілющій енергетиці, аромат величних дерев різноманітних видів буквально розливається. Доктор медичних наук Володимир Володимирович Навроцький, який багато років керував клінікою в Ялтинському інституті імені І.М. Сєченова, не лише поборник, а й рідкісний знавець таврійської кліматотерапії. «Її явні переваги та пріоритети, особливо при обсавинах, коли переважає стійка до препаратів туберкульозна інфекція, безперечні, — говорить В. Навроцький. — Такі кардинальні повороти в долях хворих доведено, зокрема, й моєю докторською дисертацією, коли в ході її виконання вдавалося поєднувати майже цілодобове перебування пацієнтів на тлі інтенсивного припливу приморського повітря з виноградолікуванням. Такий підхід, на мій погляд, у сучасній фтизіатрії та пульмонології, разом із ренесансом постійної цілодобової кліматотерапії в курортній фтизіатрії та пульмонології, слід було б відродити, якщо хочете, і за рахунок виноградної філантропії. Це ж Крим! А чеховський меморіальний санаторій, можливо, одна з найкращих оаз для цього. Він корисний для хворих зі всіх регіонів як установа, підпорядкована Міністерству охорони здоров’я України, всі обласні тубдиспансери з ним пов’язані».
— Ялта славиться нещодавно оновленим Будинком-музєєм А.П. Чехова, театром і будинком творчості його імені, декількома пам’ятниками, один з яких, мало кому відомий, встановлено й перед чеховським санаторним корпусом. Але ж ви збираєтеся незабаром відкрити й тут оригінальну музейну експозицію. У чому полягатимуть її риси? — запитую я у своїх супутників.
— Ми, разом із доктором В. Навроцьким, маємо намір розмістити її в трьох кімнатах будівлі, віддаленої від лікувальних приміщень і зручних для відвідувачів, — говорить А. Циганій. — Є оригінальні документи з історії оздоровниці, проте помітне місце посідатимуть фонди В. Навроцького, які він нагромаджує вже півстоліття. Ось декілька імен. Протитуберкульозні починання розвивали: видатний російський терапевт Сергій Петрович Боткін і його учень, талановитий український поет і лікар Степан Васильович Руданський, якого направили сюди, зважаючи на легеневу недугу, за клопотанням Боткіна.
— У мене є, наприклад, звіт С.В. Руданського про лікування легеневих хворих, — додає Володимир Володимирович. — Звертаючись, зокрема, до досвіду та літопису Інституту імені І.М. Сєченова, не можна не сказати, що й тут працювала плеяда чудових лікарів у галузі фтизіатрії й торакальної хірургії. А потім у санаторії «Старий Крим» радикальні методи легеневої хірургії впроваджували Микола Михайлович Амосов, Парасковія Хрисанфівна Собко та інші його учні. Отже, музей «Боротьба з туберкульозом у Криму» може стати й продовженням духу та стилю незвичайного санаторію й школою для молодих лікарів.
