Ми з мамою стоїмо в черзі за цукром. А вчора стояли за гречкою. А позавчора за борошном. І хто придумав черги? Невже без них не можна? Мама каже, що черг давно не було. А це з'явилися. Але ж і марудні вони. Такі довжелезні. Такі одноманітні. Стій-стій, а потім виявиться, цукор уже закінчився. Отже чай знову буде несолодкий. Мама сердиться, а я потай радію: гроші залишилися, а їх якраз вистачає на іграшку — маленький автомобільчик. Я про нього давно мрію. Він продається в універмазі навпроти нашого будинку. Я вже тричі туди заходив і дивився. Але мама каже, цукор важливіший. Цукор — це їжа, продукт першої необхідності. А я готовий цілий тиждень пити чай без нічого, аби лишень мама купила мені машинку. Та навряд чи. Вона гнівається, коли я починаю говорити про іграшки.
О-хо-хо, коли ми вже дочекаємося черги? Кортить чимскоріше додому. По дорозі я спробую умовити маму зазирнути в наш універмаг. Може, сьогодні вона полагіднішає?..
