Сьогодні подаємо розповідь про архієпископа Черкаського та Канівського Софронія, який присвятив своє життя зведенню на Україні храмів. Минув ще один рік незалежності країни. Суспільство й особливо влада відзначають неабиякі зрушення на краще у деяких сферах нашого життя. Певнi, однак, проблеми, народжені пертурбаціями початку 90-х років, досі не тільки не вирішені, але й стали, як здається, ще більш заплутаними. Однією із них є скандально відомий стан українського православ’я. Вже хто тільки не брався за цю справу, скільки богатирів намагалися подолати дракона розколу та сформувати помісну церкву! Та дарма! Щодо ієрархії, то тут усе зрозуміло — інерція, амбіції, інтриги, дефіцит церковних посад, суперництво, тісне переплетіння з політикою, старий шлейф співпраці з радянськими органами безпеки, зрештою, шалений тиск Третього Риму. Третього Риму, за плечима якого — кілька століть вправної імперської практики та поглинення не однієї незалежної церкви. Але чому так пасивно поводить себе наш народ православний? Чому так чіпляється за імперські канони? Чому не хоче, щоб у всіх православних храмах служили українською? Із якої-такої причини покірно славословить у церкві патріарха чужої церкви? Хоча належність до тієї чи іншої української православної церкви, на превелике щастя, не поділила українців на ворогуючi сектантські клани. І це попри всі старання частини духовенства та православних братств. До складу УПЦ Московського патріархату входить майже 40 єпископів. Одні — щирі «діти» Російської церкви; для інших, відвертих українофобів, УПЦ МП — один із ланцюгів, що надійно тримає Україну при Росії. Чимало й таких, яким усе одно, кому і якою мовою служити. Та серед єпископів УПЦ МП є, безумовно, люди, небайдужі до долі України, української церкви. Чому вони мовчать, чому не висловлюють своїх думок? Невже церковне православне середовище в такiй мiрi подібне до колишнього партійного — сказав не те слово — i більше не єпископ? А може — і не християнин більше? Із такими думками я їхала до Черкас, де мала взяти інтерв’ю в архієпископа Черкаського і Канівського УПЦ МП владики Софронія (Дмитро Савович Дмитрук). Приводом стала видатна подія, якою місто Черкаси повністю завдячує архієпископу Софронію, а саме — недавнє освячення новозбудованого кафедрального храму Черкаської і Канівської єпархії. Я мала також надію обговорити з владикою згадані вище православні проблеми. Новий храм у Черкасах дійсно гарний — величний, пропорційний, багато декорований; до того — розташований у старому, хоча й запущеному парку. Він справляє тим більше враження, що місто Черкаси аж ніяк не може пишатися своєю радянською «архітектурою». Новий храм та єпархіальне управління, збудоване неподалеку від храму в тому самому парку і тим самим будівничим — то тепер чи не найкращі будівлі міста. Вести бесіду з єпископом Софронієм було, однак, непросто. Попри його сувору заборону, до кабінету постійно входили люди — всі у вельми важливих справах. Кілька разів інтерв’ю переривалося надовго — владику терміново викликали для вирішення якихось технічних проблем до храму, який ще добудовується.
ХРАМ
— Ваше Високопреосвященство, у вікно видно стрункий гармонійний, сяючий на сонці банями новий храм, збудований за вісім років. Як усе почалося?
— Черкаським і Канівським єпископом призначили мене в рік Харківського Синоду — 1992 року; призначили попри те, що на мене було чимало компромату з різних сторін, зокрема, з подачі уповноваженого у справах релігій. Та то все пусте.
Ставши єпископом, я відразу почав піклуватися будівництвом кафедрального храму. Старанно обрав місце в центрі Черкас, у парку. Як тільки виділили 60 соток, зразу завів бульдозер і почав копати котлован — ще до всіх бюрократичних узгоджень. Із робочим проектом не було ні проблеми, ні тяганини — у мене на той час вже були готові власні розробки — малюнки всіх чотирьох сторін будівлі, плани, макет, навіть виробничі креслення. Однак узгодження проекту з міською та обласною владою коштували мені інфаркту, бо у мене все було «не по формі». Зрештою, вийшло по- моєму — дозволили будувати (1994 рік), хоча й далі були серйозні перепони. Так, протягом першого року будівництва забороняли працювати краном — кран стояв, а робiтники носили наверх цеглу і розчин.
Будували храм бригадир із робiтниками і я — керівник, архітектор, інженер і виконроб в одній особі. Доводилося по 5-6 разів на день підніматися риштуваннями на місце роботи — слідкувати, контролювати, давати установки бригадирові, коректувати. Робив усе один — і страждав один. Подивіться на храм — тут кожна цеглина мною вистраждана. Та всім відомо, що тільки халтура дається легко, а все гарне постає в муках.
— На які кошти будувався храм? Де, Владико, знайшли спонсорів?
— Будувався він на ті невеликі гроші, які вимолювали батюшки і я у храмах нашої єпархії. Без жодного спонсора. Церковних грошей вистачало, щоб вкластися у річний бюджет, який не перевищував 400 тисяч. Усі фінансові справи я взяв у свої руки, й ні одна копійка не пішла мимо. З цим мізером ми робили чудеса. Робiтникам давав помірну платню, але регулярно з ними розраховувався. Вже потім, коли стала проблема покриття даху і бань, один киянин запропонував свою допомогу — дав мені грошей на половину необхідного металу. А докривали тiльки у цьому році — дякуючи виборам, кілька тисяч дав один із кандидатів, а 50 тисяч — пан Омельченко, коли тут був. Спасибі їм усім — на ці гроші повністю покрили храм. Так чи інакше, але храм i досі поглинає всі наші гроші; так, у мене досі немає єпархіального авто.
— Бані такі гарні, так бездоганно зроблено рихтування — набагато краще, ніж це можна побачити в Києві. Покриті золотом?
— Ні, це нержавіюча сталь, покрита титаном — ті самі матеріали, з яких роблять штучні зуби.
— Ходять чутки, що новий Черкаський храм — найбільший в Україні? Це дійсно так?
— Він найбільший на весь колишній Союз, не враховуючи тільки храму Христа Спасителя в Москві. Наш храм також найвищий храм у Російській православній церкві і, дозволю собі сказати, найкрасивіший. Якби мені такі гроші, як ті, що пішли на храм Христа Спасителя, я побудував би сто таких храмів. А щодо розмірів, то якщо в інші великі храми поміщається найбільше 5 тисяч віруючих, у мій храм входить 12 тисяч.
— Хто буде розписувати храм?
— Тут проблем у мене не буде, зокрема тому, що я сам іконописець і всі композиції і розписи розробляю сам, а художник є тільки виконавцем. Із багатьох охочих я вибрав одного — Миколу Звоника, того, який розписував збудований мною новий храм у Борисполі.
— Чи траплялися в процесі будівництва якісь непередбачені складнощі чи випадки?
— Промислом Божим не трапилося найменшої виробничої травми, все йшло добре. Бо хоч не зразу, а склалася набожна і дисциплінована будівнича бригада. Коли клали, штукатурили — ніхто на риштуваннях навіть цигарки не закурив, поганого слова не сказав, не кажучи вже про крадіжки.
— Що плануєте робити з парком? Таким гарним і одночасно таким занедбаним. Чи приваблює вас також паркова архітектура?
— Вже є всі розробки щодо парку, немає поки тільки грошей. Планується розчистка, нові посадки, алеї тощо. Нехай сюди приходять як віруючі, так і невіруючі — милуються храмом, парком. Збираємося також частково відновити навколо храму поховання того кладовища, на місці якого за радянської влади цей парк було закладено.
А загалом про будівництво скажу — людина свого нічого не має, нічого не робить від себе. Якщо будується, наприклад, храм, то його будує не людина, а Той, для Кого храм призначений. Існують у будівництві речі, про які я ранiше не мав жодного уявлення. Наприклад, — як зробити, щоб тримався і не завалився на землю церковний купол розміром 6 на 12 метрів? Без віри, без натхнення і без любові до своєї справи нічого не зробиш.
ДУМКИ ПРО УКРАЇНСЬКЕ ПРАВОСЛАВ’Я
— Шановний Владико, що ви думаєте про сучасний стан українського православ’я?
— Я, може, єдиний єпископ нашої церкви (УПЦ Московського патріархату), який має у цьому питанні свою лінію і відкрито висловлює свої думки. Дорога українського православ’я терниста, тяжка, але я оптиміст. Впевнений, що у нас буде, як будемо живі й здорові, єдина автокефальна Українська православна церква. Що нам найбільше перешкоджає? Думаю, звичайні амбіції. Також те, що той Третій Рим вельми міцно сидить у людей в душах і в головах. Адже, починаючи з 1686 року, православ’я на нашій святій землі є імператорським, царським. Вибити його звідти вельми трудно. Між тим, за духовний стан віруючих відповідають не вони самі, а ми, духовенство. Перспектива є, є й віра й надія. Але коли ми досягнемо мети — важко сказати.
Що треба робити, питаєте ви? На мою думку, потрібна активна участь держави в урегулюванні проблеми — ми самі з собою нічого не зробимо. Як відомо, у Візантійській імперії всі церковні проблеми вирішувалися не патріархами, а імператорами. Імператор сказав — все! Це православна традиція. І у нас має бути тверда лінія державної політики; зараз же ми — гнила, нікому не потрібна «демократія». Так звана демократія, а в дійсності — просто анархія, за якої неможливо осягнути нічого доброго.
Якби ви тільки знали, як важко буває зустрічатися з українцями діаспори, відповідати на їхні запитання — вони про нашу складну церковну кон’юнктуру не хочуть і слухати. Для них це просто неважливі речі на фоні тієї великої потреби у єдиній церкві, яку мають країна, народ. І вони праві — у вільній державі має бути вільна церква і вороття назад немає. Проте за яким статусом живе зараз УПЦ МП? Ми навіть не маємо права самостійно спілкуватися із церквами світового православ’я: «Ще рано», — говорять нам. А я думаю, так уже, може, й запізно. Треба більш активно — всіма доступними нам канонічними засобами — рушати з місця справу об’єднання українського православ’я. А все йде навпаки — схоже, що ніхто не зацікавлений у тому, щоб у світовому православ’ї з’явилася нова велика автокефальна церква — Українська.
Думаю також, що у такі тяжкі для православ’я часи, як зараз, у Верховній Раді конче потрібний представник від Православної церкви у сані не нижчому за єпископський. Хтось поміркований, освічений і без персональних амбіцій — болільник за українську церкву православну. Депутат такого рівня міг би зробити багато чого на користь як Україні, так і церкві.
ПРО СЕБЕ
Не знаю, який з мене вийшов чернець, але я хотів бути ченцем з дитинства. Однак не зумів сховатися від світу і зараз, попри мою волю, якось так випливаю на поверхню. Для монаха це не корисно. То краще будемо говорити про храми, а не про мене. Будувати їх мене змушують бездуховність і спустошеність людських душ, які я побачив, коли — після 23 років відсутності — повернувся на рідну Україну.
У моєму церковному житті було чимало поневірянь. Так, мене відсторонили від роботи у духовних закладах Троїцько-Сергіївської лаври, де я працював на той час — викладачем, науковим співпрацівником, головним охоронцем Церковно-археологічного музею Лаври. Викладав церковне мистецтво. Там я й навчався, там пройшло 17 років мого життя. А в один прекрасний день мене просто не допустили до викладання. Ректором загорської духовної Академії був тоді блаженнійший Володимир (Сабодан), який викликав мене і сказав: «Ти звільняєшся!» Збирався звертатися до Навчального комітету, до патріарха, та мене відговорили — міг би потрапити до списку дисидентів.
А справа була в тому, що мені багаторазово пропонували співпрацю із «органами», а я відмовлявся і говорив, що народжений для служіння Богові і Церкві й не можу кривити душею. Це було б постійною мукою — я не міг би ні казати правду, ні щось видумувати. Мені пропонували також служіння у Японії, Канаді, Аргентині. Та умова була та сама — співпраця з «органами». Я не поїхав, відмовився.
Щодо чуток про мою нібито нечернечу поведінку, то це не так. Вся біда «органів» була саме в тому, що до мене не можна було причепитися, мене не можна було купити. Адже головні «гачки» для нав’язування співпраці у них були такі — бажання грошей, видних посад або аморальне життя. І тільки дякуючи Богу і владиці Філарету Мінському, який сказав: «Або він тут, або я також уходжу!», мене свого часу залишили стипендіатом при загорській Академії.
Зрештою, Божою волею, я опинився в Україні парафіяльним священиком, під митрополитом Філаретом. Він три рази пропонував мені єпископство, посаду керівника справами митрополії; я три рази відмовився. Чому, питаєте? Бо ніколи не прагнув до вищого сану. Через ці відмови митрополит Філарет на мене образився, хоча на той час у нас були гарні стосунки. Працював я священиком у Черкасах, потім два роки працював у Городищі Чорнобильської зони, відремонтував там церкву. Після цього Бориспіль — дуже важлива віха у моєму житті, бо там я збудував свій перший великий храм.
Як я відпочиваю? Для цього майже немає часу, зокрема, за останні 8 років я ні разу не був у відпустці. А за все моє життя не побував у санаторії, якщо не вважати того разу, коли мені в Трускавці зробили операцію. Коли працював у Москві, їздив заради здоров’я на море — «дикуном», бо на більше не вистачало грошей. У нечисленні вільні відтинки часу беру пензель, відводжу душу — посиджу за мольбертом. Люблю поезію, буває, що незваними приходять до голови свої вірші — мовби хто вкладає їх у тебе. Але думаю, що мої вірші не дуже гарні. З дитинства, ще з часів церковного хору у рідному селі, люблю музику. (Коли я вперше зайшла до приймальної Черкаського архієпископа, йому саме представляли молодика — претендента на якусь посаду в сільському храмі. Владика Софроній сказав: «А ну, заспівай «Паки, паки Господу помолимося!». Хлопець спокійно, впевнено заспівав. Владика похвалив і … проспівав на октаву нижче. — К.Г. )
КОРОТКА ДОВІДКА
Дмитро Дмитрук народився 1940 року в селі Мнишин на Рівненщині. Батько, Сава Дмитрук, все післявоєнне життя прожив з тавром «зрадника», бо під час окупації був старостою села. Попри це, владика Софроній пишається ним, ніколи не цурався свого походження, а в дитячі та юнацькі роки відстоював честь батька кулаками. Бо знав його як порядну людину, яка, ризикуючи життям, допомагала радянським військовополоненим; один із них пізніше розшукав свого рятівника.
Родина батька була вельми набожною і належала до заможних — на кожного члена сім’ї припадало по три гектари землі, була пара коней, молотарка. Родина — старі й малі — працювала з ранку до вечора. 1950 року все набуте було конфісковане.
Читати Дмитро навчився у три роки, а в п’ять років почав ходити до школи. Змалечку служив у церкві вівтарником ти читцем, співав на клиросі у мнишенській церкві, де його дід Селівестр був старостою.
Після закінчення школи Дмитро кілька разів пробував вступити до семінарії, але не брали. Відслужив в армії, де працював у «бригаді віруючих» на будівництві. Після численних перипетій поступив, зрештою до Духовної семінарії Троїцько-Сергієвої лаври (Загорськ). Закінчив семінарію за першим розрядом і був прийнятий до Академії. Навчаючись там, закінчив п’ятирічну іконописну школу, вивчав церковну архітектуру, археологію, живопис, історію, написав кандидатську дисертацію. Закінчив Академію із званням кандидата богослов’я. (Російська церква має гарний досвід підбирати кадри на Україні. — К.Г.). Після завершення освіти Дмитро — тоді вже чернець, а далі — ігумен Софроній став науковим працівником, а потім головним охоронцем Церковно-археологічного музею Лаври. Зробив наукове відкриття — розшукав невідомі науці характеристики древніх антимінсів.
А через дев’ять років — повна опала і «висилка» в Україну. Там ігумена Софронія переводили з місця на інше, і всюди він ремонтує, відновлює, зводить храми. У Борисполі винайшов особливо міцний розчин для кам’яної кладки — на звичайній молочній сироватці. Зараз на Черкащині стараннями глави єпархії закладено й будується майже 150 храмів. Сьогодні архієпископ Софроній — знаний спеціаліст у церковному будівництві, має «Диплом почесного академіка» Національної спілки архітекторів України; до нього звідусіль їдуть на консультації.
Але це не все. Вже протягом багатьох років у Черкаській єпархії ведуться історичні розвідки — в архівах, по селах збираються дані про репресованих церковнослужителів на терені Черкащини. 1997 року Синод УПЦ МП канонізував 104 новомученики — священиків і ченців, засуджених та висланих до таборів, де вони загинули. Видано також книгу про мучеників богоборчої влади. Ці роботи продовжуються й сьогодні. Владика Софроній вважає, що можна було б робити на своїй ниві значно більше, якби не розкол 1992 року.
