Історична пам’ять — це фундамент національної ідентичності. Сьогодні, безперечно, можна говорити про кризу історичної свідомості в Україні, позаяк дедалі міцніше й не без сприяння нового політикуму утверджується думка про те, що Східна та Західна Україна мають різні історії. Отже, схід є схід, захід є захід, і не зійтись їм, буцімто, ніколи... Ці підводні течії й ідеологічні дороговкази вже помітні в нових документах і розпорядженнях, які озвучує Міністерство освіти і науки України під керівництвом Д. Табачника. Зокрема, розпорядження «щодо належної організації виконання Плану заходів з підготовки та відзначення 65-річчя пам’ятних дат Великої Вітчизняної війни», «Методичні рекомендації щодо проведення уроку Пам’яті, присвяченого 65-й річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні» (від 16.04.2010), «План додаткових заходів з підготовки та відзначення 65-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 років (наказ від 08.04.2010 №290), відповідно до якого здійснюється системна підготовка до святкування Дня Перемоги», розроблений МОН. Отже, в концепцію історії України повертаються такі поняття, як «Велика Вітчизняна війна», від якого ми нібито вже трохи відійшли, розуміючи ідеологічне підґрунтя цього поняття. Проте здається, що сьогодні взагалі настав час говорити про нову концепцію викладання історії України в середній та вищій школах.
Ще торік один з фундаторів вітчизняної історичної школи професор Н. Яковенко висловила своє бачення з цього приводу: «Відтак маємо насамперед визначитися з тим, чого ми очікуємо завтра від шкільної історичної освіти, а точніше від тих маленьких людей, які нині протирають формені штанці на шкільній лаві. Якщо не тільки набити дитячу голову іменами та датами, а й навчити пізнавати світ «через історію», себто показати можливі способи поведінки у складних обставинах, то слід прищепити вміння самотужки розрізняти «правильне» і «неправильне». Що є першим, що другим — проблема одвічна, але система орієнтирів нині спрямована на гуманістичні цінності — право індивіда на життя, свободу й незалежне судження (в сьогоднішній, розшматованій політиками Україні останнє дорого важить). Сучасний світ, як відомо, будується на засадах демократії, а дієва демократія передбачає, що громадяни свідомо обиратимуть власну позицію й не менш свідомо визнають за опонентом право на те саме. Це означає, що дитину належить змалку призвичаїти до думки, що переконання бувають різними і опоненти «нашої» точки зору теж керуються гідними поваги спонуками — як і ми самі. Підручникова історія може надати для цього безмежну кількість унаочнень, бо ж в усі часи і скрізь суміщалися різні моделі поведінки й типи лояльностей... Висвітлюючи такі речі, ми, по-перше, оповідатимемо правду, яку діти можуть зверифікувати із ситуацією довкола себе, а по-друге, привчимо їх до думки, що в боротьбі за певну цінність завжди зіштовхується кілька різних позицій, і кожна з них вимагає розуміння, ба більше — вміння спростувати її не кулаком, а доказами». Отже, здається, що сьогодні назріла потреба знову повернутися до цієї проблеми та осмислити нові виклики нашого «неісторичного» часу.
Якщо бачення національної історії починає розходитися в різних сегментах держави, виникають складні соціокультурні та соціально-політичні конфлікти. Яскравим прикладом такої ситуації, на жаль, є Україна. Це свідчить про те, що вказана проблема потребує негайного втручання — насамперед через написання шкільних підручників української історії нового зразка, які висвітлювали б історію адекватно та об’єктивно, базуючись на джерелах.
Ще 2007 року, 19—21 листопада відбулася Робоча рада з моніторингу підручників історії України для середніх навчальних закладів. У роботі наради взяла участь група істориків з 11 осіб на чолі з професором НаУКМА Н. Яковенко. Нараду відкрив академік І. Юхновський — керівник Українського інституту пам’яті. Проаналізувавши шкільні підручники, а саме 60 різних примірників, моніторингова група висловила свої зауваження, аргументовано критикуючи недоліки історичної концепції шкільної освіти, пояснюючи, чому саме до такого висновку вони дійшли.
Головною ознакою того, що переписувати шкільну історію конче необхідно, було те, що сучасний підручник сприймається як історична неправда, що й виявляється у відповідному ставленні школяра до навчального процесу та своєї історії. Також було зазначено, що сучасний підручник не відповідає державним стандартам, сучасному стану історичної науки і, особливо, потребам суспільства. Відповідно члени групи відзначили вісім істотних недоліків шкільного підручника української історії, серед яких: міфологізоване походження українського народу, тобто представлення буття нації як безперервного процесу ще з прадавніх часів, де червоною ниткою тягнеться державотворча лінія з часів Київської Русі до 1991 року, хоч саме поняття нації виникло набагато пізніше; домінування політичної та мілітарної історії, тобто зосередження уваги на чинниках влади, ігнорування внутрішнього життя держави, життя людини; етноцентричність; песимістичний образ історії, який породжує комплекс меншовартості нації, сприймання себе як жертви історії, що безперечно екстраполюється на майбутнє; замовчування темних сторінок історії держави, які має кожна держава і які також мають бути висвітлені; анахронізація історії, викривлене використання та взаємозаміщення багатьох понять, історичних категорій, наприклад, «нація» та «етнос»; залежність від радянської історіографії, дотримання лінії радянської школи.
Моніторингова група зазначила, що насамперед важливо зрозуміти, чого ми сьогодні очікуємо від історичної освіти, від тієї молоді, яка сидить за партами. Важливо не лише подати їм імена й дати, а й навчити розуміти і пізнавати світ через історію. Тут, мабуть, доцільно навести одну цитату Н. Яковенко: «Історія, яку пропонує сьогоднішній підручник, — це історія «барабана і сурми», тобто повстань, боротьби та героїчних чинів, злегка розбавлених вставками про культурні досягнення. Українське минуле й справді не безхмарне, але підручник тим і відрізняється від наукової праці, що він спрямований не тільки на пізнання минулого, а й на прищеплення учневі почуття гордості за свою країну. Тим часом шкільна лектура простує шляхом масованого вливання негативної інформації....». Отже, моніторингова комісія зазначає, що шкільна історія має свою чітку визначену мету — виховувати свідомого і патріотично налаштованого громадянина...
Певна річ, така ситуація у шкільній освіті спричинилася до гострих дискусій та критики. З цього приводу ми вирішили, що настав час для нового інтерв’ю із завідувачем кафедри історії НаУКМА професором Наталею Яковенко.
— Наталіє Миколаївно, яке ваше бачення концепції нових підручників із історії України? Що в стратегічному плані потрібно змінити?
— Я б виділила два пункти. Перший — це переміщення уваги з державної влади на суспільство і людину. Потрібна антропологізація підручника. І другий пункт — це подання історії України не на етноцентричних засадах, як це ми спостерігаємо сьогодні, а як історії, що включає в себе національні меншини, які віддавна жили й живуть на нашій території, адже Україна є строкатою в етнічному плані. Тож підручник для школи має бути підручником «для всіх».
— Які виникають дискусійні моменти та труднощі на цьому шляху?
— Найдискусійнішими є моменти навколо тих питань історії, які сьогоднішній підручник подає як героїчні події, а ми пропонуємо уникати героїзації таких подій. Ми відштовхуємося від засади, що в оповідному тексті підручника не має бути пропагандистських речей. Оповідний текст має бути в міру стилістично нейтральним, в міру об’єктивним та неупередженим. Ми також виступаємо за те, щоб мати іншу побудову підручника. Сторінки ділитимуться на дві колонки. З лівого боку — короткий авторський оповідний текст без специфічних дидактичних та емоційних оцінок, з правого — джерела, які підтверджують авторський текст, зокрема уривки зі спогадів, уривки з документів, фотознімки та ілюстрації.
— Яким має бути підручник, щоб він був легким для сприйняття і виховував в учнів якості справжнього громадянина своєї держави?
— Звичайно, шкільний підручник має містити в собі певну виховну мету. Йдеться про старші класи, коли вже можна апелювати до критичного мислення учнів і віддати текст на розсуд самого школяра. Потрібно подавати все так, ніби підсувати учневі певні речі, щоб виховувати в ньому потрібну систему цінностей, але без нав’язливого пропагандизму. Я завжди кажу, що підручник повинні писати двоє: хтось від школи — учитель, який добре володіє пером, та академічний історик, оскільки перший вміє говорити з учнями і розуміє рівень вікового сприйняття, а другий знає історію так, як не може цього знати вчитель.
— Серед закидів до шкільних підручників є й те, що вони виховують у молодого покоління сприйняття себе як нації-жертви...
— Таке подання історії потенційно підштовхує до меншовартості, до оцінки своєї нації як жертви в минулому, що транслюється на майбутнє. Це спільний зліпок бачення, який дитина виносить зі школи. Ми вважаємо, що сучасний підручник побудований на так званій песимістичній історії. Коли цей напрямок створився — це було зрозуміло і нормально. Сьогодні ж наша нація потребує оптимістичної історії, тобто історії, побудованої на позитивному досвіді. Позитивний досвід можна знайти в усьому. Життя наповнене позитивним досвідом. Я вже не кажу про те, що оці плачі, яким переповнена історія, акцент на колоніальному гнобленні просто не відповідають історичній дійсності! Українці цілком давали собі раду в різні періоди історії, що засвідчує кмітливість та витривалість нашого народу. І це потрібно включити в контекст порівняльної історії, адже ми не дуже й відрізнялися від інших націй, які з таких самих причин можна було б теж назвати неуспішними. Але хоч би як там було вони не втрачають своєї культурної цінності, успішності та креативності.
— Отже, якщо наступні покоління отримають таке позитивне бачення історії, то може багато чого змінитись?
— Саме так, бо на перше місце виходять суспільство і людина, а влада і держава — на друге. Не людина існує для держави, а держава для людини. І якщо певні соціальні еліти або певні соціальні групи вирішують, якою бути державі, то вони мають вирішувати це і тепер, а не держава має нав’язувати їм свої уявлення і правила гри. Учень повинен призвичаюватися до думки, що він не повинен чекати милості від Верховної Ради і Президента, а має взяти свою долю у власні руки. Також ідеться про виховання громадянської активності й почуття відповідальності за свою долю і за себе.
— Які ваші подальші плани в розв’язанні цієї непростої ситуації?
— Про плани говорити важко, зважаючи на сьогоднішню специфічну ситуацію з Міністерством освіти і науки України. Але форма співпраці в теорії має бути такою: плануємо видрукувати брошуру з програмами і проектом концепції накладом 8000 примірників, а також викласти її на сайті Інституту історичної пам’яті. Розіслати ці брошури за підписом директора Інституту національної пам’яті — колишнього міністра освіти і науки України І. Вакарчука по всіх університетах країни на історичні факультети, по всіх академічних інститутах історичного профілю, обласних відділеннях підвищення кваліфікації вчителів та громадських організаціях, які до цього причетні, з пропозицією відреагувати.
Спочатку спробуємо «розворушити» дискусію. Далі передамо отримані відгуки на розгляд Міністерству освіти і науки України для ухвалення. Якщо нову концепцію схвалять, то далі ми хотіли б оголосити через Міністерство конкурс охочих для написання текстів. Сучасні підручники просто неможливо читати, адже вони містять громіздкі й незграбні речення. Маємо вживання в підручниках для 5—6 класу соціологічних понять, які дитина не може розуміти. Також маємо оперування нудотними абстракціями. Відібравши таких людей, потрібно провести для них кілька майстер-класів і таким чином братися за роботу.
— Якою є ваша думка з приводу заяв міністра Д. Табачника щодо повернення до українських підручників історії терміна «Велика Вітчизняна війна»?
— Не тільки на мою особисту думку, а й за переконанням моїх колег-істориків, членів робочої групи з моніторингу шкільних підручників, які щойно видали друком проект нової концепції та програм викладання історії України, цю війну некоректно називати Великою Вітчизняною. По-перше, наша концепція категорично заперечує нав’язування підручниковим текстам емоційних чи ідеологічно навантажених оцінок минулого, а саме такий підтекст містить тлумачення війни в категоріях «Великої Вітчизняної». По-друге, стратегічною метою нашої концепції та прив’язаних до неї програм є, наскільки це можливо, прагнення до погодження загострених розбіжностей в «історичних пам’ятях» окремих регіонів України. Тим часом цю війну якщо й можна, заплющивши очі на ідеологічний аспект дефініції, назвати «вітчизняною», то лише для тієї частини України, що входила до Радянського Союзу. Натомість, звісно, вона такою не була ні для окупованого Червоною армією 1939 р. краю Волині й Галичини, ні для Буковини, ні для Закарпаття. Тож ми у своїх програмах пропонуємо дві назви — Друга світова війна і радянсько-німецька війна: Друга світова війна з 1 вересня 1939 року (для України — 17 вересня), а радянсько-німецька — з 22 червня 1941 року. Мені складно зараз сказати, якої позиції дотримуватиметься Міністерство освіти щодо проблеми називання війни, а відтак — і способу її подання в підручниках. Наш проект програми пропонує розглядати війну передусім як трагедію втягнутих до її виру людей. Я не відстежую всіх інтерв’ю пана міністра, тому не знаю, чи вже пролунало з його вуст категоричне наполягання на впровадженні терміна «Велика Вітчизняна», натомість про потребу висвітлювати війну як трагічну сторінку історії він висловлювався. Що ж до спільного російсько-українського святкування 65-ї річниці війни, то для мене морально неприйнятним видається не те, що ця акція спільна з росіянами (бо лихо й справді було спільним), а те, що замість відзначення пам’яті жертв війни святкуватиметься «день перемоги».
— 26—27 квітня в Астані відбувся Перший з’їзд вчителів та працівників системи освіти країн-учасників СНД, на якому відбувалося обговорення спільного підручника історії для країн-учасниць цього об’єднання. Яким є ваше бачення цієї проблеми?
— Ідея створення «спільних» підручників в її теперішньому розумінні має суто радянський родовід, коли всі республіки мусили ходити в ногу. Натомість якби йшлося про погоджений (чи, коли хочете, «редакційно притертий») підручник, то такий крок можна лише вітати, бо в ньому за самою логікою та практикою взаємного обговорення вдалося б пом’якшити найгостріші кути «історичних образ», на яких дотеперішній підручник акцентує особливу увагу з метою виховання патріотизму. Історики називають такий спосіб опису й висвітлення минулого «історією барабана і сурми»: вона прагне прищепити пієтет перед власним минулим не через засвоєння позитивного досвіду свого народу, а через посилення наголосу на кривдах, заподіяних сусідами, а отже мимохідь роздмухує ворожнечу. До речі, про створення «спільного» підручника чимало говорили свого часу і в країнах ЄС, але зрештою ці спроби не увінчалися успіхом — і то не тому, що минуле Європи перенасичене конфліктами, а тому, що кожна країна має свої больові точки, суттєві для власної історичної пам’яті, але неістотні для решти країн. Зокрема, буквально минулого літа розгорілася дискусія довкола чергового проекту спільного підручника, написаного істориками «Старої Європи», який викликав гостре несприйняття серед нових членів ЄС, особливо в доборі сюжетів болючого ХХ століття. Бо й справді, чи багато важить для Заходу те, що відбувалося в Центрально-Східній Європі 1939 року? Чи так катастрофічно, як тут, Захід зазнав так званих «обмінів населенням» після Другої світової війни? Чи рівнозначним для «Старої» та «Нової» Європи є досвід радянизації цілої низки країн «соціалістичного блоку»? Питання, як бачите, риторичні. Другорядне з перспективи Заходу важко увібгати в одну палітурку з тим, що має першорядне значення для нових країн ЄС. Сьогодні, наскільки я можу простежити за дискусіями, історики (на відміну від чиновників ЄС) схиляються до думки, що «спільний» підручник є чимсь нереальним. Інша річ, що підручники країн-сусідів можна притерти, узгодити. Таке узгодження досягається суто редакційними методами — поміркованою стилістикою оповіді про конфліктні сторінки минулого, використанням більш-менш однакової схеми послідовності викладу сюжетів тощо. Те саме в перспективі можливе й у країнах пострадянського простору, але поки що я не бачу для цього ані доброї волі, ані розуміння різниці між «спільним» та узгодженим підручником.
