Коли в Міністерстві внутрішніх справ України нарешті серйозно замислились над проблемою збільшенням кількості самогубств серед працівників міліції, було вирішено спробувати скористатися послугами представників однієї з найгуманніших професій — психологів. Сергій БІЛКОВ працює старшим психологом у львівському батальйоні міліції швидкого реагування «Беркут» із 1 січня минулого року. Тобто, з часу, коли необхідність цієї посади була офіційно визнана на вищому міністерському рівні. За півтора роки роботи в батальйоні Сергієві жодного разу не доводилося ставати свідком акту самогубства. Проте в нього вистачає здорової самокритики не вважати це результатом своєї роботи. Напевно, тому, що психологу, який мусить вчити людей любити й розуміти себе та інших, важко трансформувати своє покликання в міліцейському середовищі, де любов і милосердя є досить абстрактними поняттями.
— Як часто доводиться зустрічатися з проявами негуманності в середовищі «беркутівців»?
— А чи можна вовкові прищепити великий гуманізм? Як його не муштруй, від м’яса він все одно не відмовиться. За логікою речей так і має бути. У державі є органи, котрі карають, діють жорстоко і непримиренно. Міліція якраз і виконує функцію багнета, який примушує дотримуватися законів. Я не ставлю собі на меті зробити «беркутівців» м’якшими та гуманнішими. Мій обов’язок — допомагати їм добре виконувати свою роботу. І, врешті-решт, хіба ловити злочинців не гуманно?
— Гуманно, коли це дійсно злочинці. Часто спрацьовує інше: «Спочатку по морді, а потім розберемось».
— Це природно. Ми всі любимо повторювати, що система МВС недосконала. Мовляв, там і корупція, і беззаконня — така держава. І хлопці там жорстокі, проте така мета — утримувати владу.
— Цікаве словосполучення: психолог у міліції. Що воно означає?
— У мене вельми багато обов’язків. Наприклад, коли новачка приймають на роботу до спецрозділу, власне психолог визначає, чи має ця людина достатньо інтелектуальних, моральних та психічних даних для такої професії (за можливості я намагаюся давати об’єктивну оцінку). Я систематично проводжу групові заняття, на яких мої підопічні вчаться позбавлятися внутрішньої напруги, корисно спілкуватися між собою, власними силами цивілізовано вирішувати свої особисті, сімейні та професійні проблеми тощо.
— Чи може така робота приносити задоволення?
— Може, але не завжди. Напевно тому, що майже не видно конкретних результатів. Складається таке враження, що коли б я нічого не робив, великої шкоди не було б. Ніде не існує нормативних актів, які б зобов’язували мене реалізувати свої творчі ідеї — усі мої нововведення грунтуються на ентузіазмі.
— Які проблеми частіше за все доводиться «опрацьовувати»?
— Головне, що хвилює «беркутівців» сьогодні та заважає їм відчувати себе комфортно — брак коштів. Замисліться: до якого ж стану зубожіння треба було дійти, щоб дружини самих працівників міліції вийшли на страйк? Від того, що живеться не солодко, виникла напружена психологічна атмосфера в колективі. Погодьмося, нецікаво хлопцям, які знають свої можливості і почуваються як справжні рейнджери з американських бойовиків, охороняти, наприклад, якісь господарські об’єкти. Хоча це — єдиний вихід заробити хоч якісь кошти.
— Звертаються — значить, довіряють?
— Хоча в нашому суспільстві поширений стереотип: якщо ти йдеш до психолога — в тебе проблеми з головою, мені дійсно довіряють. У такому колективі без довіри існувати неможливо, я повинен бути там «своїм». І керівництво, і рядові працівники підрозділу намагаються до мене прислухатися й звертати увагу на мої слова. Хтось це робить, розуміючи важливість моєї роботи, а комусь просто не хочеться зі мною зв’язуватись (мовляв, хто їх знає, цих психологів, розсердиться — і напише щось погане). Адже психолог може зробити висновок про професійну непридатність працівника міліції. Умовою, за якої він може порекомендувати вилучити у міліціонера зброю, є так звана неадекватна поведінка. Наприклад, коли людина, яку образили словами, аби помститися, застосовує грубу силу, що згодом переходить у професійну хворобу — надмірну агресивність.
№207 29.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
Коли в Міністерстві внутрішніх справ України нарешті серйозно замислились над проблемою збільшенням кількості самогубств серед працівників міліції, було вирішено спробувати скористатися послугами представників однієї з найгуманніших професій — психологів. Сергій БІЛКОВ працює старшим психологом у львівському батальйоні міліції швидкого реагування «Беркут» із 1 січня минулого року. Тобто, з часу, коли необхідність цієї посади була офіційно визнана на вищому міністерському рівні. За півтора роки роботи в батальйоні Сергієві жодного разу не доводилося ставати свідком акту самогубства. Проте в нього вистачає здорової самокритики не вважати це результатом своєї роботи. Напевно, тому, що психологу, який мусить вчити людей любити й розуміти себе та інших, важко трансформувати своє покликання в міліцейському середовищі, де любов і милосердя є досить абстрактними поняттями.
— Як часто доводиться зустрічатися з проявами негуманності в середовищі «беркутівців»?
— А чи можна вовкові прищепити великий гуманізм? Як його не муштруй, від м’яса він все одно не відмовиться. За логікою речей так і має бути. У державі є органи, котрі карають, діють жорстоко і непримиренно. Міліція якраз і виконує функцію багнета, який примушує дотримуватися законів. Я не ставлю собі на меті зробити «беркутівців» м’якшими та гуманнішими. Мій обов’язок — допомагати їм добре виконувати свою роботу. І, врешті-решт, хіба ловити злочинців не гуманно?
— Гуманно, коли це дійсно злочинці. Часто спрацьовує інше: «Спочатку по морді, а потім розберемось».
— Це природно. Ми всі любимо повторювати, що система МВС недосконала. Мовляв, там і корупція, і беззаконня — така держава. І хлопці там жорстокі, проте така мета — утримувати владу.
— Цікаве словосполучення: психолог у міліції. Що воно означає?
— У мене вельми багато обов’язків. Наприклад, коли новачка приймають на роботу до спецрозділу, власне психолог визначає, чи має ця людина достатньо інтелектуальних, моральних та психічних даних для такої професії (за можливості я намагаюся давати об’єктивну оцінку). Я систематично проводжу групові заняття, на яких мої підопічні вчаться позбавлятися внутрішньої напруги, корисно спілкуватися між собою, власними силами цивілізовано вирішувати свої особисті, сімейні та професійні проблеми тощо.
— Чи може така робота приносити задоволення?
— Може, але не завжди. Напевно тому, що майже не видно конкретних результатів. Складається таке враження, що коли б я нічого не робив, великої шкоди не було б. Ніде не існує нормативних актів, які б зобов’язували мене реалізувати свої творчі ідеї — усі мої нововведення грунтуються на ентузіазмі.
— Які проблеми частіше за все доводиться «опрацьовувати»?
— Головне, що хвилює «беркутівців» сьогодні та заважає їм відчувати себе комфортно — брак коштів. Замисліться: до якого ж стану зубожіння треба було дійти, щоб дружини самих працівників міліції вийшли на страйк? Від того, що живеться не солодко, виникла напружена психологічна атмосфера в колективі. Погодьмося, нецікаво хлопцям, які знають свої можливості і почуваються як справжні рейнджери з американських бойовиків, охороняти, наприклад, якісь господарські об’єкти. Хоча це — єдиний вихід заробити хоч якісь кошти.
— Звертаються — значить, довіряють?
— Хоча в нашому суспільстві поширений стереотип: якщо ти йдеш до психолога — в тебе проблеми з головою, мені дійсно довіряють. У такому колективі без довіри існувати неможливо, я повинен бути там «своїм». І керівництво, і рядові працівники підрозділу намагаються до мене прислухатися й звертати увагу на мої слова. Хтось це робить, розуміючи важливість моєї роботи, а комусь просто не хочеться зі мною зв’язуватись (мовляв, хто їх знає, цих психологів, розсердиться — і напише щось погане). Адже психолог може зробити висновок про професійну непридатність працівника міліції. Умовою, за якої він може порекомендувати вилучити у міліціонера зброю, є так звана неадекватна поведінка. Наприклад, коли людина, яку образили словами, аби помститися, застосовує грубу силу, що згодом переходить у професійну хворобу — надмірну агресивність.
№207 29.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
