Панові Дмитру Карп’яку не дає спокою, що досі у Дніпропетровську, Бердичеві, Донецьку, Ромнах, Луганську, Києві, в інших містах і селах Великої України бовваніють пам’ятники Іллічу. Відчуваючи підтримку авторки з Маріуполя Галини Александрової, пан Дмитро гаряче запитує читачів «Дня»: «Чи ми справді, принаймні в головах наших, рухаємось кудись?» («День», № 82 від 16.05.2003).
Відповідь тут може бути однозначною. Тим більше, що на запитання сам же Дмитро і відповідає. З його ж слів виходить, що у Львівській області, де він проживає, з мармуровими, гранітними Іллічами давно покінчено. Демонтували їх ще у 90- х. Тобто — рухаємось. А тому що, як каже автор, робилося все це «не вельми екзотично, за участю молотів і кранів, під веселі вигуки публіки», не слід дивуватись. Поспішали. Як і не варто дивуватись тому, що хтось потанцював на погрудді Ілліча, якого зняли з постаменту і поклали в кузов автомобіля, а інший — плюнув у лице кам’яній споруді. Це ж не жива істота — камінь усе стерпить.
Стерпить... Але подібні дії викликають серйозні роздуми. Тим більш неприпустимо, коли хтось плює в обличчя літній людині чи зриває з лацкана піджака державні нагороди, відверто піднімає руку, коли вона — ця старенька чи старенький — ідуть в День Перемоги виконати свій християнський обов’язок і покласти квіти на могили своїх побратимів. Коли бачиш таке, хочеться вигукнути: «Чи дійсно щось там рухається в наших головах?!»
Таких прикрих, аморальних випадків Д. Карп’як начебто не помічає. Хизується іншим: «Багато було в нашому краї ініціатив». І не тільки, мовляв, з демонтажем пам’ятників «совдепії». Дійсно, у період передвиборних кампаній ініціатив у краї було достатньо. Кандидати в депутати не скупились на обіцянки і прожекти. Одні заявляли: «Облаштуємо кордони, збудуємо митниці, перестанемо годувати Росію і будемо жити не гірше європейців». Інші були не менш переконливими: «В України найкращі серед країн СНД стартові можливості. Віддайте голоси за нас, і ми все зробимо, щоб через два-три роки у своєму економічному розвитку Україна вийшла на рівень Франції!»
Ініціатив, обіцянок, заяв було достатньо. А от погодитись з Карп’яком у тому, що ініціатива галичан дратувала старих можновладців, важко. Згадаймо регіональну конференцію, що проходила в оперному театрі. Перший голова Львівської обласної ради В’ячеслав Чорновіл запропонував на ній об’єднати зусилля Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської областей і на базі одного із підприємств Івано-Франківська налагодити випуск сільськогосподарського трактора. Хто ж заперечував? Ніхто. Цю ідею підтримав сам голова Верховної Ради України Іван Плющ. Як ніхто не виступив і проти пропозиції виготовлення двигуна для автобуса «ЛАЗ» одним із машинобудівних заводів Харкова.
Інша річ — яка ефективність усіх цих ініціатив, обіцянок? Митниці, скажімо, побудували. А де надходження до бюджету? А до Франції в економічному розвитку Україна не тільки не наблизилась, а віддалилась. І сам генератор ідей В’ячеслав Чорновіл, скоріше, зрозумів, що, як кажуть, «не по Сеньке шапку» приміряв для себе, очоливши Львівську обласну раду, подався займатись політикою в стольне місто.
Може, тоді у послідовників В’ячеслава Максимовича справи пішли краще? Не помітно. Дійсно, раніше рахунок львівських автобусів йшов на тисячі, а зараз випускають їх лише сотні. Про львівські автонавантажувачі, кінескопи, телевізори покупці встигли навіть забути.
Може, тоді львівські фермери заявили про себе на всю державу? У свій час вони також були ініціаторами. Але і про їхні великі надбання щось не чути. У магазинах частіше пропонують молочні і ковбасні вироби, завезені в основному з Тернопільської чи навіть Київської областей. І, звичайно ж, із Польщі.
Воно і не дивно. Від’їдьте на 20 — 80 кілометрів від Львова — і ви побачите на місці колишніх ферм колективних господарств руїни. Нових же — не видно. Так де ж візьмуться молоко і м’ясо? Земля в деяких районах теж використовується далеко не найкращим чином. Дивуєшся, що значні угіддя, які ще недавно засівались, заростають бур’янами.
Недавно запитую одного селянина:
— Скільки землі має ваша сім’я в користуванні?
— Один гектар, — відповідає.
— Чому не берете більше, поряд — гуляє?
— Узяв би, та чим її підняти? Лопатою багато не скопаєш.
Ось вам ціна ініціатив. Пам’ятники демонтували, назви вулиць поміняли, колгоспи розпустили, а як допомогти обробити землю одинаку-селянину — не подумали. Як і не подумали, яким чином управляти господарством, щоб люди не їхали по світах за шматком хліба, а тут мали можливість його заробити.
Це питання, як мені здається, не дуже хвилює автора листа «А можна із власної ініціативи...» Він за те, щоб раз і назавжди покінчити з минулим. Але недарма мудрі люди говорять: «Поспішиш — людей насмішиш». Згадується ще одна мудрість: «Ламати — не будувати». Господар спочатку подумає, прорахує все до копійки, і тільки потім береться за справу. Без економічного розрахунку можна ж, як кажуть, залишитися при своїх інтересах.
І у нас з розбудовою нової держави щось подібне виходить. Війни не було, землетрусу — теж, а на місці колгоспних ферм — руїни. На багатьох заводських прохідних — замки. Десятки тисяч людей залишились без засобів для існування.
Тут би схаменутись. Аж ні. Про це якщо і говорять, то стримано. А для нових пам’ятників і монументів запалу не займати. Галичина — знову перша. Хто ж виступить проти дійсно пам’ятників мистецтва? Будуйте. Прикрашайте землю. Хоч можна прислухатись і до тих, хто пропонує поки що з монументальним будівництвом не поспішати. Якщо є якась копійка, — говорять вони, — спрямуйте її туди, де вона найбільш потрібна — на розвиток, медицину, допомогу літнім людям, дітям-сиротам, тим, хто шукає шматок хліба в сміттєвих контейнерах. Багато хто з цим погоджується. Але не можна не бачити, що, як і раніше, між деякими посадовцями йде змагання, хто перший відрапортує: «У кожному населеному пункті нашого району встановлений пам’ятник Тарасу Шевченку!» От і виходить, що замість «ленініани» будуємо «шевченкіану».
Недавно зустрів знайомого. Запитує:
— Бачив пам’ятник В’ячеславу Чорноволу біля обласної ради?
— Давненько не був у тому районі, не бачив.
— Я ж коли побачив, то аж у піт кинуло. Подумав: з чиєї це волі тут пам’ятник Володимиру Іллічу встановили? Потім придивився — рука нового пам’ятника показує не на Схід, а на Захід. А так — повна ідентичність між новим пам’ятником і старими.
— Про це, — говорю, — вже писали газети.
Дійсно, фахівці пропонують цікаві думки. Так прислухайтесь. Проведіть конкурси проектів. Винесіть їх на загальний розгляд, обговорення. Відмовтесь від будівництва однотипних пам’ятників- копій. Тільки справжній твір мистецтва може прикрасити вулицю чи площу, змусить людей думати і дискутувати, спрямовувати зусилля на великі справи. Але хто ж у наш час прислуховується до здорового глузду?
От і пану Д. Карп’яку хочеться скоріше покінчити з комуністичним минулим. А хто взагалі про нього в наш час згадує? Хто пам’ятає? А якщо і говорять, то хіба що під час свят. У літніх людей тільки й радості в житті залишилось, що зібратись, поспілкуватись. Не виключаю, що хтось тут і скаже, що при Брежнєві їм жилося краще.
То, може, потрібно в першу чергу ставити економічні та соціальні питання, говорити, що слiд зробити, щоб покінчити з бюрократизмом, черствістю, бандитизмом, як і про те, щоб наші люди не десь, а у себе дома мали змогу проявити свої здібності, у рідних містах і селах працювати. Щоб наші керівники держави говорили більше не про захист тих співгромадян, які працюють у Чехії, Іспанії чи Росії, а про створення умов для нормальної праці своїх громадян у себе дома. Про пам’ятники ж можна поговорити потім. Вони нікому не заважають розбудовувати незалежну державу.
Настав час усвідомити, що від історії, яку пережила держава, не втечеш. Подобається вона тобі чи ні, від неї нікуди не подінешся. Її не перепишеш, не викинеш із пам’яті. Вона на все життя. Тому ставитись до неї потрібно толерантно. І вже зовсім не по-людськи, не по-християнськи, якщо хтось дозволяє собі підняти руку на старшого, немічного тільки за те, що той має інші погляди на життя, вклоняється не тим могилам. Кулак — не свідчення сили, а тим більше не свідчення високої культури, моралі.
Ось це повинно турбувати. Тут широке поле діяльності. Нам є куди докласти сил, застосувати знання і здібності, свій досвід. Уже час припинити боротьбу з вітряками.
