У сьогоднішній Україні доволі часто посилаються на приклад Ірландії. Це роблять песимісти, підкреслюючи: політична незалежність зовсім не гарантує збереження національної мови. Це роблять і оптимісти, наголошуючи: навіть великі проблеми з мовою не перешкоджають у кінцевому підсумкові існуванню виразної національної ідентичності і заможному життю у власній державі.
Ірландська мова пережила добу свого розквіту в ранньому середньовіччі. Тоді нею писали прекрасні вірші, а Ірландія була чи не найосвіченішим краєм Європи. Але потім прийшли англійці, й ірландці програли їм у впертій і кривавій багатовіковій боротьбі. Завойовники принесли свій закон і свою мову. Як наслідок, ірландською наприкінці ХVІІІ століття говорили вже менше половини мешканців острова (утім, дві інші сусідні кельтські мови, корнуельська й менська, тоді ж зникли з живого вжитку взагалі).
Нищівного удару ірландській було завдано в першій половині ХІХ століття. Спершу католицька церква, щоб не віддавати душі вірних протестантам, теж перейшла на англійську — а саме церква була для ірландців осердям національної ідентичності. Менш ніж за сорок років голодомори, які зменшили населення Ірландії удвічі, остаточно знищили чимало традиційних сільських громад, де ірландська ще побутувала природно, і водночас змусили мільйони людей шукати порятунку в Америці, де всі теж розмовляли англійською...
Дев’яносто років тому ірландці після запеклої (і кривавої) боротьби здобули незалежність від Лондона. Але на більшій частині їхнього острова (шість графств на півночі так і лишилися у складі Сполученого Королівства) виникла ще одна англомовна держава. Ірландська у вільній Ірландії здобула статус другої державної. Однак, попри героїчні зусилля ентузіастів, вивести її з музейного стану так і не вдалося. За результатами останнього перепису, сьогодні нею володіє 40% громадян Ірландської Республіки (це майже удвічі більше, ніж чверть століття тому). Але кількість тих, хто реально говорить ірландською щодня, і далі скорочується під впливом глобалізаційних чинників. Сьогодні таких — якийсь відсоток населення. Це мешканці деяких далеких сіл на західному узбережжі Ірландії та прилеглих до нього островах (туди возять туристів — подивитися на живих кельтів). І це — нечисленні ентузіасти у великих містах, де англомовна більшість їх просто не розуміє (адже ірландська й англійська належать до різних мовних груп!)
Про життя родини таких ентузіастів — роман сучасного ірландського письменника Гюго Гамільтона «Люди з веснянками», який було перекладено головними європейськими мовами і який щойно вийшов українською в перекладі Євгенії Кононенко у львівському видавництві «Піраміда». Назву роману в оригіналі — The Speckled People — можна перекласти і як «краплені люди». Чи як «мічені люди». Люди, змушені нести свою інакшість усупереч часом байдужому, а часом і відверто ворожому мовному оточенню.
Роман написано англійською — тією мовою, якою писали Оскар Вайлд, Джеймс Джойс, Вільям Батлер Єйтс — ірландці, що ввійшли до канону світової літератури. Більше того, він автобіографічний. Він — про бунт хлопчика, якого батько виховував у суворому ірландському мовному пуризмі, але який урешті-решт зробив вибір на користь «мови-вбивці».
Ситуація автора була, напевно, екстремальною і як на тодішні ірландські мірки. Його батько був відданим ірландським патріотом, який забороняв дітям навіть слухати радіо англійською. Він ладен був зламати носа малому синові, який порушив одну з численних мовних заборон, і був переконаний, що чинити по-інакшому означає дозволити сильнішим мовам, «мовам-убивцям», перемагати слабші.
Його численним дітям (тато вважав, що ірландців має бути якомога більше) було дозволено спілкуватися вдома й на вулиці ірландською або німецькою, мовою їхньої мами. Батько одружився з німкенею, бо любив німецьку літературу, німецьку музику, німецькі винаходи в техніці. Очевидно, любив ще й тому, що німці воювали проти ненависних англійців у двох світових війнах.
Але мама була з німецької католицької родини, далекої від захоплення Гітлером. Ба більше, її дядько мусив залишити за драматичних обставин посаду мера маленького містечка десь над Рейном через відмову співпрацювати з новою владою, а для самої мами травмою на все життя стало те, як її з арійською методичністю ѓвалтував нацистський функціонер (захисту від нього сумнівній з погляду лояльності рейху й фюрера дівчині-католичці шукати було ніде). Тому для мами було справжнім потрясінням довідатися, що її майбутній чоловік ще 1946 року надрукував в ірландськомовній газеті статтю про євреїв, дарма що в ній ішлося лише про те, що ірландські євреї мають говорити ірландською і співати ірландських пісень. Торкання цієї табуйованої теми (мама надто добре пам’ятала, як євреї зникли з вуличок її містечка) мало не зруйнувало їхній шлюб...
Але англомовні однолітки із сусідніх будинків не переймалися такими подробицями і дражнили дітей, які розмовляли в Дубліні ірландською або німецькою, «нацистами». І нагнітали навколо них атмосферу цькування й ненависті, яка одного разу мало не закінчилася фізичною розправою.
Батько не зважав на ці випробування. При цьому він не був «людиною кулака». Він був радше прожектером і мрійником, усі бізнесові починання якого зазнавали краху. Ірландці відмовлялися купувати привезені ним із Німеччини на продаж різьблені дубові розп’яття й різдвяні подарунки. Відмовлялися тому, бо чоловік уперто не бажав відгукуватися на своє англійське прізвище Гамільтон, вимагаючи, щоб його називали по-ірландському — о’Гурмолтай. А ще одне його захоплення бджолами мало для нього і його родини трагічні наслідки.
Батькова боротьба за ірландську Ірландію не була насильницькою (якщо не враховувати травм і стресів, яких зазнавала його власна родина). Він писав статті до газети, яку видавали ірландською, вимагав заміни табличок з англомовними назвами вулиць на двомовні, де б напис ірландською був згори. Їздив із родиною до маленької Коннемари на західному узбережжі, щоб усі могли наснажитися там звучанням живої ірландської (для нього подорож-проща почалася з падіння у відро з нечистотами в нужнику — сільські оселі були позбавлені сучасних вигод).
Урешті-решт, він програв свою боротьбу. Змирився з тим, що син говорить «мовою-убивцею». І навіть «завів» удома телевізор — це знаряддя англізації (певно, він був би втішений, якби знав, що сьогодні в Ірландії вже є канал, де новини й «мильні опери» лунають щирою ірландською, — за оцінками, його дивляться приблизно 40 тисяч із неповних чотирьох мільйонів громадян Ірландської Республіки).
Текст Гюго Гамільтона має чіткі часові мітки: це — голодні повоєнні десятиліття, побудова Берлінського муру (1960 рік, авторові — сім), півстоліття Великоднього повстання в Дубліні (1966), радянські танки у Празі (1968), розстріл демонстрації в Лондондеррі (1972, автор уже зробив свій вибір на користь англомовності, на корись того, щоб «бути як усі»). Однак, попри автобіографічність та історизм, текст є добре написаним романом, де розповідь іноді сягає вершин драматизму. Вражає безжальна сцена, де хлопець мститься за втрачене в боротьбі за ірландськість дитинство бездомному псові, якого топить (чи намагається втопити), зіштовхнувши з пірсу в затоку (а потім від розпачу й сорому розбиває до крові собі руку). Потім цей (чи не цей?) пес з’являється, щоб урятувати героя від неминучої розправи однолітків, «хлопців кулака», які врешті-решт намагаються «розстріляти» ненависного «нациста».
Два варіанти смерті письменник написав і для власного батька. За одним, він гине від укусів розтривожених і розлючених бджіл — свого останнього «ірландського» захоплення. За другим — умирає від серцевого нападу під час відрядження до любої Німеччини. Тільки тут, наприкінці роману, з’ясовується, що невдаха-батько був сумлінним і тямущим інженером, працівником управління електрики, який усе життя проводив струм у ті далекі закутки Західної Ірландії, де ще говорять ірландською. І читач має сам вирішити, чи встиг автор поговорити з батьком і «подружитися з ним» ще за життя, як того хотів, чи роман був уже посмертною спробою такої розмови. Спробою автора вже після батькової смерті разом із мамою таки знайти ту Ірландію, яка «існує лише в твоїй уяві»...
Безсумнівним є одне: автор глибоко любить не лише ніжну й вразливу, а водночас дуже сильну маму (лише на останніх сторінках з’ясовується, що вона не тільки опиралася нацистам, як могла, а й у страшний голодний час, не вагаючись, покинула вигідну роботу в американській адміністрації, коли з одного з «останніх добрих людей Німеччини» — старого лікаря-гінеколога — слідчі-американці намагалися зробити нациста). Автор любить і свого батька, який зруйнував йому дитинство, але який, побачивши по телевізору розстріл у Деррі, сказав, «що ніколи не тримав зброї у своїх руках, і ти так само не повинен. Сказав, що краще послуговуватись друкарською машинкою, бо якщо ти робиш помилки, то можеш виправити їх, нікого не вбиваючи». Автор закінчив уже від себе: «Я знав, що він хоче виправити всі помилки, які зробив».
Роман Гюго Гамільтона має широкий резонанс не лише в себе на батьківщині, а й у Франції та Італії. Він мав би всі шанси набути неабиякого розголосу і в Україні — серед людей, які дуже добре пам’ятають, що, просто говорячи своєю мовою в себе, на рідній землі, ти повинен весь час мати мужність відрізнятися від інших (люди здебільшого бояться бути інакшими, вони прагнуть бути як усі). Не знаю, як поставилися французи й італійці до невдахи-батька автора. Боюся, він викликав тільки роздратування безглуздою і дріб’язковою тиранією щодо власних дітей. По-справжньому його може зрозуміти й пожаліти тільки той, хто сам неодноразово потрапляв у ситуації, коли говорити своєю мовою означало здаватися смішним і несимпатичним, а не говорити — погодитися, що місце твоєї мови назавжди посяде «мова-вбивця».
Роман ставить запитання, на які немає однозначних відповідей. Очевидно єдине. Англомовна держава Ірландія відбулася тому, що, крім утраченої мови, в ірландців були ще віра й історія, — інші, ніж в англійців, протестантів і завойовників, «людей кулака». І навіть сьогодні, у добу загальної політкоректності, в англомовній Ірландії прийнято відверто не любити англійців. Пригадаймо одну з епізодичних героїнь Гамільтона, яка на ущипливе запитання про те, чи правда, що ірландці досі тримають свиней під ліжком, відповідає: це значно краще, ніж спати з ними в ліжку, як англійці. І, з огляду на їхню історію, ця нелюбов до колишніх поневолювачів є цілком зрозумілою і природною.
Як відомо, ми, українці, усупереч нашій справжній історії, любимо росіян — це засвідчують усі без винятку опитування. Ми (значна частина з нас) досі живемо в тій системі координат, де Мазепа був «зрадником», а радянські чекісти — «героями». Тому російськомовна держава Україна в принципі неможлива, хоч як намагаються реалізувати такий сценарій деякі «мудреці» з Банкової. Утративши мову, ця держава втратить і найвагоміший чинник, який легітимізує її існування в очах світу і власних громадян. «Донецькі» можуть сьогодні намагатися наблизити статус української до статусу ірландської у вільній Ірландії. Але якщо це їм удасться, їхні активи неминуче заберуть «путінські», люди ще дужчого кулака і справжні носії великої й сильної мови (яка, незважаючи на зміни на політичній карті, досі залишається в термінах Гюго Гамільтона «мовою-вбивцею» на теренах однієї шостої земної кулі — згадаймо хоча б про долю білоруської, кількість носіїв якої скоротилася за останнє десятиліття на третину).
Заради усвідомлення цього роман сучасного ірландського письменника варто було б уважно прочитати й нинішнім «елітам». Утім, я прекрасно розумію, що вони не читають розумних і людяних книжок. Тим більше в перекладі українською.
