Завжди будуть і богослови, які доводять, що «від Бога» навіть та влада, котра вбиває, і соціологи, які стверджують, що 90% громадян «за» смертну кару, а тому доцiльно її залишити. У богословські дебати про те, коли вбивство не є гріхом, втручатися теж не хочу. А щодо соціологів, хай проведуть закрите опитування: скільки громадян дадуть ствердну відповідь на питання, чи виконають вони смертний вирок комусь власноручно, якщо їхня участь не стане державною таємницею? Оце й буде приблизний рівень громадської підтримки смертної кари в Україні. Не прийняття кари абстрактно, не почуття помсти, якщо загинули близькі особи, — ні, саме готовності особисто захищати суспільство від злочинності таким рішучим шляхом.
Проблема полягає навіть не в напівсвідомій підміні понять пересічними громадянами, на думку яких посилаються. Проблема у ставленні держави до цих громадян. В Україні, на жаль, воно грунтується не на засадах верховенства права, а на прагненні маніпулювати громадянами. Поясню, чому.
Смертна кара — у її сучасній правовій формі — суперечить кільком статтям Конституції і навіть Карного кодексу. Скажімо, стаття 19 Конституції вказує, що «органи державної влади.., їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, якi передбачені Конституцією і законами України». Стаття 27: «кожна людина має невід'ємне право на життя. Обов'язок держави захищати життя людини». Стаття 57: «закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права та обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення в порядку, встановленому законом. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права та обов'язки громадян, не доведені до відома населення в порядку, встановленому законом, є нечинними». Стаття 63: «засуджений користується всіма правами людини і громадянина, якщо інше не визначено законом». В статті 64 зазначено, що право на життя не може обмежуватися в умовах воєнного і надзвичайного стану (хоча в Кримінальному кодексі смертна кара передбачається «у бойовій обстановці за співучастю» навіть для цивільних осіб у 16 – ти статтях. Що таке «бойова обстановка» — в жодному законі не вказано). Стаття 92: виключно законами України встановлюються: права і свободи людини і громадянина; гарантії цих прав і свобод; організація і діяльність органів виконавчої влади, організація державної статистики; судочинство. Стаття 129: основною засадою судочинства є законність.
Всі ці статті наведено з метою показати, що смертна кара є антиконституційною (і, принаймні, смертні вироки не підлягають виконанню), доки держава не врегулює порядок її виконання офіційно опублікованим законом. Якщо держава така уважна до «громадської думки», треба ухвалити окремий закон або розділ у Кримінально-виконавчому кодексі та оприлюднити відповідну статистику, для надання якій рангу державної таємниці нема жодних правових підстав. Інакше складається парадоксальна юридична ситуація: нікого не можна піддати кримінальному покаранню інакше, як відповідно до закону (стаття 3 КК) — а власне закону про це покарання нема! Замість нього — посилання на «революційну свідомість» мас. Тепер про сам цей закон. Метою покарання може бути, за теорією кримінального права, загальна і спеціальна превенція. Iнакше кажучи, у першому випадку карають для того, щоб «інші не хотіли коїти злочини»; у другому — щоб не дозволити конкретному злочинцю коїти їх знову. Чи думають інші злочинці про страту в момент скоєння злочинів? Очевидно, ні, бо тоді власне злочин навряд чи відбувся б. І певна частина потенційних злочинців справді «відмовляється» почати чи довершити злочин. Але яка? Якщо в Україні офіційно фіксується 4—5 тисяч вбивств щороку (а ще три тисячі гинуть від підробної горілки, яку хтось виготовляє), то «нейтралізація» 100—150 осіб дуже незначно впливає на рівень злочинності. Крім того, вдаючись до смертної кари щодо позбавлених волі осіб, держава «перевищує межі необхідної самооборони», визнаючи свою нездатність запобігти скоєнню злочинів з боку вже ув'язнених. Отже, якщо виявиться, що «громадська думка» справдi настроєна на збереження смертної кари, треба визнати, що українське суспільство наразі нездатне убезпечити себе законними засобами, тобто ухвалюючи нормальні закони замість таємних інструкцій і виконуючи добровільно взяті на себе міжнародно-правові зобов'язання.
