За офіційною статистикою, за неповні три тижні 2009 року в Карпатах травмувалися понад 100 туристів, двоє з яких загинули. Щодня у горах калічаться від трьох до 11 осіб. Щоб уникати подібного, Івано-Франківська ОДА заборонила самодіяльним тургрупам підніматися на Говерлу в зимовий період — аж до 15 квітня. Робити це взимку дозволено лише професійним туристам та альпіністам. Поки що ця заборона діє тільки на папері, а туристи продовжують ходити в гори.
Скільки людей травмується на усіх лижних спусках, точно невідомо. Бо, як зазначають рятувальники, угоду про співпрацю з рятувальними загонами підписали лише на горах Тростян і Високий Верх. Та це не завжди є вирішальним для порятунку любителів екстриму. Як розповів «Дню» Василь Кобилюк, командир Верховинського пункту Державної спеціалізованої аварійно-рятувальної служби пошуку і рятування туристів (ДСАРТ) в Івано-Франківській області, у більшості випадків причиною біди стає недбалість самих туристів. На траси виходять навіть маленькі діти п’яти—шести років, а також і люди за 60. Більшість із них не має належної підготовки.
«Лижники і просто туристи не дотримуються правил безпеки і поводження під час спусків на лижах чи підйомах на гори. Усім ураз захотілося відчути себе екстремалами. Усі думають, що піднятися на зимову Говерлу чи Піп Іван — це норма, що зробити це дуже легко. На людей не діють жодні застереження. Недосвідчені туристи йдуть на ті маршрути, які під силу лише альпіністам. А без відповідного спорядження, одягу і, головне, — досвіду ми постійно маємо трагічні випадки», — каже Василь Кобилюк.
Як зазначає пан Василь, на Івано-Франківщині лише на Буковелі гірськолижні траси в хорошому стані. Решта ж, за його словами, є недосконалими: надто вузькі, неогороджені, а деякі підйомники встановлювали ще в 1970-х роках. Наскільки це може бути небезпечно, продемонструвало минулорічне Різдво. Саме 7 січня 2008 року 150 туристів понад шість годин провели на десяти-дванадцятиметровій висоті у кріслах на підйомнику на туристичній базі «Захар Беркут», що у Сколівському районі на Львівщині. На щастя, тоді не було морозу. Як виявилося, зламалася провідна станція канатно-крісельної дороги.
А найбільшою трагедією цього року стала загибель 2 січня двох туристів із Рівного. За словами рятувальника, молоді люди зірвалися зі скелі: «Люди відпочивали у Верховині й вирішили піти на Говерлу. Ані вмовляння власників садиби, де вони відпочивали, ані застереження батьків не зупинили їх. Для сходження вони обрали літній маршрут, який проходить біля обриву, чого робити категорично не можна. Очевидно, вони не втрималися й зірвалися. Про непідготовленість до таких сходжень може свідчити хоча б одяг, який абсолютно не підходив для зимових походів. Для прикладу, аби у взуття не потрапляв сніг, вони пообмотували штани скотчем. Що тут говорити про решту», — зазначає пан Василь.
Тож вижити в зимових горах можна лише за хорошої підготовки, як морально-фізичної, так і матеріальної (одягу, спорядження). Недосвідчена людина в разі виникнення якихось непередбачуваних обставин має шанси протриматись не більше кількох годин, досвідчена — може розраховувати на кілька днів. Чотири роки тому поблизу гори Петрос вдалося врятувати туриста, якого шукали аж два дні. На щастя, він мав відповідне спорядження і зміг переночувати в горах навіть при температурі мінус 26 градусів. Але такі випадки радше виняток із правил.
Наразі ж процесу підйому туристів у гори ніхто не контролює. «У пункті пропуску заповідника, через який проходять туристи, не тільки їх не зупиняють, а ще й беруть по 10 грн. Проблеми пройти пункт пропуску взагалі немає. А там би мали не дивитися на гроші, а не пропускати. Але наше законодавство недосконале, фактично, заборонити перебування на будь-яких об’єктах, окрім системних, не можна. Тому, вирушаючи в гори, людина сама має думати про себе і своє життя. Потрібно усвідомлювати, що гори — це небезпека. Якщо ж таки зважуєтеся на подорож, то винаймайте професійних гідів або займайтеся альпінізмом заздалегідь і вже тоді вирушайте в гори. Адже такі мандрівки далеко не кожному під силу», — додає Василь Кобилюк.
КОМЕНТАР
Любомир ЛУЩИНСЬКИЙ, Lviv Exrteme Club, бував на Кавказі, піднімався на Ельбрус:
— У серйозні мандрівки потрібно йти тільки з досвідченими інструкторами. Ті мають знати все, і серед іншого — як знайти вихід із будь-якого становища. Як правило, ці інструктори не візьмуть з собою новачка, якщо попередньо не зустрічалися з ним у легших мандрівках. Мова йде навіть не про випробовування, а про виживання. Зламати кінцівку на верхотурі — це майже загибель, а зробити тут таке простіше простого. В моїй практиці, на щастя, трагічних випадків не траплялося, але достатньо пройтися влітку по хребту — наявні там траурні віночки самі говорять за себе. Достатньо уявити собі картину, коли весь світлий день рухаєшся на повну силу, тобто переходи по 50 хвилин та перерва 10 хвилин. При зупинках майже наскрізь мокрий одяг замерзає і по закінченні дня в цьому всьому потрібно зариватися в сніг, у намет. Одразу виникає запитання: потрібно мені це чи ні? І запитання швидше навіть моральне, ніж фізичне. У таких походах легко визначити свою межу життєздатності, іншими словами — на що ти здатен, у побуті це визначити, на жаль, неможливо. Якщо правильно до всього підійти, то можна отримати задоволення від побаченого, і ця краса настільки заворожує, що, побачивши її один раз, зрозумієш, що таке любов з першого погляду.
ВIД АВТОРА
Спробувати зимового екстриму наприкінці січня захотіла й сама. Не раз бувала в горах, тому й подумала: а що там, хіба я не зможу? На щастя, вистачило здорового глузду проконсультуватися з бувалими в зимових походах. Більш-менш придатне спорядження, як кажуть, збирала зі світу по нитці. Хтось дав теплий спальник, хтось рюкзак. Взуття, термобілизну, бахіли і решту одягу купувала сама. І, як виявилося, все це мені знадобилося. Щоправда, якби 20-кілограмовий рюкзак лежав деінде, а не на плечах, іти було б значно легше. Та насправді найстрашніше в зимових Карпатах не фізична виснаженість, а моральна неготовність. Якщо ти не можеш примусити себе зробити ще кілька кроків, коли здається, що сил більше немає, якщо просто хочеться сісти й заплакати (а таке бажання виникає в усіх), — то краще у похід не йти. Адже при добрячому морозі при кожній зупинці одяг покривається льодом за лічені хвилини. Не буду описувати всіх перипетій, які трапились у цьому поході, але з нього я винесла ще одне правило: найкоротша дорога — та, яку знаєш. Збираючись у похід, пам’ятайте, що там не буде теплого ліжка наприкінці дня, а ховатись від морозу та вітру доведеться в наметі, який до ранку вкриється кригою. І найголовніше — пам’ятайте, що життя у вас одне, а втратити його в зимових горах через власну необачність не така важка справа.
