Щоб дізнатися про петриківський розпис усе до найменших подробиць, потрібно поїхати туди, де зародилася митецька течія, звідки вона поширилася. А ще — поговорити з тими людьми, хто вміє малювати квіткові візерунки пензлем та пальцями(!) ще з раннього дитинства. Нині єдине місце, де можна це зробити, — селище Петриківка, що на Дніпропетровщині, де й готують майстрів петриківського розпису. Саме тут, на батьківщині петриківського розпису, і побував «День» напередодні ювілею.
ДІТЕЙ ВЧАТЬ МАЛЮВАТИ ПАЛЬЦЯМИ
На подвір’ї Петриківської школи дитячої художньої творчості нас зустрічали місцеві жителі — з короваєм на вишитому рушнику та народними піснями. Місцеві мешканці, з п’яти тисяч яких малюванням займаються три, з гордістю відзначають, що до ювілею школі присвоїли ім’я талановитої землячки — Тетяни Пети. Саме ця майстриня однією з перших в Україні почала відроджувати традиції петриківського розпису. Проте на запитання, коли ж саме зародилася техніка та хто був її зачинателем, петриківці розводять руками і кажуть, що до неї можна зарахувати й ті малюнки, якими українські господині кілька століть тому розмальовували стіни хат, печі, глечики, тарілки, ложки та інші предмети побуту.
Звісно, вихованці місцевої школи не розписують стін будинків, а основним робочим матеріалом мають білий папір. На ньому вони роблять перші проби пензля. Окрім розпису, якому дітей учать протягом п’яти років, у школі викладають живопис, малюнок, історію мистецтва та композицію. Відвідують художню школу тричі на тиждень, але діти із великим задоволенням ідуть сюди навіть у вихідний.
— Я завжди прошу маму привести мене до школи у суботу якнайраніше, щоб устигнути зробити усі завдання, які дають учителі, — розповіла 9-річна Ліза Кривогуб. — Завжди обираю світлі та яскраві кольори. Найбільше я люблю малювати квіти, хоч і не все виходить так, як хочеться.
Здивувало, що дітей учать малювати не тільки пензлями (до речі, щіточки до них роблять із котячої шерсті), а й пальцями. Саме так малювали наші предки, дотримуючись принципу — мінімум засобів і максимум виразності, пояснюють у художній школі. Так набагато зручніше малювати калину, виноград, жоржини тощо: просто вмочуєш палець у фарбу і залишаєш відбиток на папері. За цим заняттям «День» і застав вихованців школи: діти саме малювали листівки до шкільного ювілею.
Ще одна особливість навчання у школі — свобода вибору в творчості: вчителі не нав’язують дітям, що саме їм малювати. Директор школи Марія Пікуш переконана, що тільки так народжується майстер: коли вчитель лишень вчить дитину правильно тримати руку і дає поради. Єдине, у чому обмежують свободу дітей, — вибір фарб для малювання. За словами пані Пікуш, непрофесіоналам важко відрізнити якісні фарби від підробки, тому учителі самі купують необхідні матеріали і роздають їх усім дітям безкоштовно. Вибираючи фарби для петриківського розпису, враховують ще й їхню кольорову насиченість та яскравість — вони мають максимально відповідати натуральним відтінкам, що існують у природі. До речі, кілька століть тому замість фарб використовували сік буряка, моркви та інших овочів і фруктів. Але жителі Петриківки охоче віддають дітей до школи не тільки через це. Тут їхні діти проводять вільний час, а також готуються до майбутньої професії: для більшості петриківців ця проблема вирішується сама по собі.
А Я МАЙСТРА ВПІЗНАЮ ЗА УЗОРОМ
Петриківка славиться ще й єдиним в Україні товариством народних майстрів «Петриківка». Раніше, за часів Союзу, вони розмальовували вази та посуд у місцевому цеху петриківського розпису. Після розпаду Союзу цех закрився, але бажання творити взяло гору — у 1991 році майстри створили таку спілку.
— Нині у нас працює понад 40 провідних майстрів, серед них — 20 членів Національної спілки художників України та п’ятеро заслужених діячів народної творчості України. Їхні твори з успіхом виставлялися в Польщі, Канаді, Франції, Голландії, Німеччині, США, Японії та Китаї, — розповів директор Центру Андрій Пікуш. — Але унікальність нашого творчого колективу в тому, що це перше підприємство України, яке утримується коштами самих умільців. А ще кожний майстер працює за власними задумами. Тому й не дивно, що вироби у нас замовляють органи державної влади, закордонні туристи, часто Президент дарує наші творіння іноземним гостям як національні сувеніри.
Святая святих Петриківки — майстерня Центру. На окремих столах представлені твори кожного з митців, але «близнюків» серед них немає — навіть у колекції одного автора. Якщо це набір дерев’яних сільничок, то кожна з них має свій візерунок, а якщо скриньки для жіночих прикрас — всі різняться розмірами та кольором. Із порожніми руками звідси не виходить жоден відвідувач — купують і ложки, і глечики, і браслети, і міні-дзиги, і підкови на щастя...
Але майстри працюють не лише заради промислу, а й для збереження давніх традицій та для душі. Так, народний майстер Михайло Рибак — єдиний в області, хто художньо обробляє дерево: не розмальовує вироби спеціальними фарбами, а вирізьблює на них узори. Найбільше він пишається тим, що йому вдалося відродити давно забутий звичай — різьбити з дерева пряничниці — спеціальні дощечки для випікання печива, зовні схожі на дошки для нарізання овочів, з вирізьбленою посередині фігурною ямкою для тіста.
— Інформацію про це шукав і в науковій літературі, і серед старожилів. Як з’ясувалося, раніше пряничниці були у кожній оселі, скрізь — зі своїм узором. Тому коли хлопці та дівчата ходили колядувати або щедрувати і в подарунок отримували такі пряники, батьки легко дізнавалися, у кого з односельців побували їхні діти. А щоб спекти такий пряник, господині замішували спеціальне дуже туге тісто, змазували дощечку олією, клали на неї шмат тіста і випікали у печі, — поділився творчими секретами пан Михайло.
Розповідати про майстрів-петриківців можна багато. Але краще раз побачити все на власне очі й пройнятися духом Петриківки настільки сильно, щоб приїхати сюди знову...
