Правда, дивно — танцювальний гурток для глухих дітей? Однак уже протягом трьох місяців півтора десяткa маленьких киян із вадами слуху відвідують спеціалізовані заняття з латиноамериканських танців у соціальному проекті «Театр рухів». Лікарі кажуть, що така активність поліпшує діяльність вестибулярного апаратa, розвиває пластику і допомагає швидше опановувати мовлення. На початку проекту, у вересні, сюди приходили близько двадцяти дітей, зараз їх трохи менше — дванадцять.
Дві години фізичних вправ і для здорового першокласника забагато. Втім, п'ятирічний Андрійко і восьмирічний Льоша витримують весь урок без проблем. «Втомився, я втомився», — повторює час від часу найменший хитрун, а коли вихователька його відпускає — хапається за принесений з дому іграшковий автомат і гасає з ним по залі.
Андрійкові у лютому виповниться шість років. Не те, щоб він дуже докладав зусиль, але й ледачим його назвати не можна. Поки мама сидить у залі, малому нема спокою — весь час відволікається. «Я навіть не знаю, чи в нього хоч щось виходить, — розповідає мама. — Отак подивишся — ніби танцює, відвернешся — бешкетує. І навпаки». Авжеж, виходить, схоплює усе на льоту — це й викладачка може підтвердити. Тільки шустрий дуже, інші за ним не встигають — от він і відволікається. «Ну ж бо, не пустуй! Кому кажу!» — знову мама до малого. Андрійко розуміє, що ним незадоволені, біжить до мами, обіймає її, втикаючись обличчям у плече. «Не хочеш танцювати, то ходімо звідси?» — мама до Андрійка. Той хитає головою, що так не згоден, і знову біжить у коло дітей — стрибати свою румбу.
Говорити із напівглухими дітьми не так вже й важко. По- перше, майже всі читають по губах — щоправда, тільки українською, а по-друге, — дещо все-таки чують. «Якщо ввімкнути музику голосніше, то все нормально, — розповідає викладачка Тетяна Бурбега. — До того ж ми з ними виробили додаткову систему знаків — для окремих рухів під час танцю. У нас майже повне взаєморозуміння». Щоб школярам і дошкільнятам було цікавіше, для них підбирали спеціальні, групові, танці — такі, щоб у кожного була своя важлива роль. «І румба, і руеда — не надто складні композиції, саме такі, щоб поступово розвивати координацію рухів, — розповідає викладач Олексій. — У нашому танці важливо, щоб діти слідкували за рухами одне одного, щоб діяли синхронно. Уже майже все виходить, як треба».
Перші сорок хвилин заняття — репетиція і повторення основних елементів танцю. Викладачі по черзі танцюють то з одним, то з іншим, руеда — танець парний. «А ти кажеш, у неї не виходить. Та ти глянь, як наша Настя рухається!» — заохочує вчитель. Ще п'ять хвилин — і основні елементи відпрацьовано, двічі повторено. Втомилися не всі, але наймолодшим треба перепочити — для них надмірні навантаження шкідливі.
Дітям роздають сік і дозволяють відпочити хвилин з десять. Зала наповнюється безладною дитячою біганиною і галасом. Діти є діти, що для них втома? Допили соки, поставили порожній посуд — і знову до танцю, тепер уже під музику. У різноманітних ритмічних па минає ще півгодини... Ніби щойно почали, а вже в двері зазирають по черзі батьки. Час вже додому або... до лікаря.
Власне, двох маленьких танцюристів сьогодні на занятті немає — у них складні операції. Ще кілька не встигають на заняття через інші важливі справи. «Театр рухів» — програма безкоштовна, і тому ще більш приваблива для батьків. Порахуйте самі: слуховий апарат, який пропонує дітям з вадами слуху держава, — один на три роки і не найкращої якості. Хороший пристрій коштує понад 5 тисяч гривень, а обладнання — чи не найменша стаття витрат родини із дитиною- інвалідом. І до школи треба підготувати, і поза школою. «Тільки по суботах встигаємо. В понеділок — логопед, у вівторок — сурдопереклад, в середу — плавання, і так кожен день», — розповідає одна з мам.
Мами дійсно вже готові платити за продовження танцювального курсу гроші. «Звичайно, було б добре продовжувати заняття, — говорить викладачка Тетяна Бурбега. — Але проект закінчується, закінчуються гроші, й напевно нам доведеться брати з батьків близько ста гривень на місяць — щоб утримувати приміщення і оплачувати роботу викладачів». Перспективи знайти безкоштовне приміщення, звичайно, є, але не надто обнадійливі. Батьки ж більше переймаються тим, як змінилися їхні малюки. Стали більш товариськими. Дехто справді почав краще говорити. Хтось по-справжньому захопився танцями і бачить в цьому своє майбутнє. Невже ж у мільярдному бюджеті Києва не знайдеться копійок для того, щоб і глухі діти чули музику?
