Наші ЗМІ, за деяким винятком, як і раніше не балують своєю увагою тих більш-менш відомих українців, які на це цілком заслуговують.
Складається враження, що більшість наших ЗМІ абсолютно навмисно рекламує і просуває в Україні російських виробників як культурної, так і малокультурної продукції та спеціально відсуває в тінь вітчизняних «виробників». І з цього приводу слід було б уже давно заявити про своє невдоволення й навіть обурення нашим політичним й економічним верхам. Дедалі більше російських і проросійських ЗМІ заповнюють наші екрани та ефір, і нарешті час запитати наших керівників, які зі своїх обіцянок стосовно українських ЗМІ в Росії виконала російська влада. Якщо поступки Росії в інформаційно-культурному просторі, що почалися з другого президентського терміну президента Кучми, триватимуть тими ж темпами, то з часом будь-які вибори в Україні — навіть президентські — можуть стати просто підтвердженням вибору, раніше зробленого власниками Кремля.
На жаль, велика частина української інтелігенції з цим змирилася й прихильно слухає просторікування деяких дуже спритних російських і проросійських «лібералів» про свободу слова, преси або перевагу прав особистості над правами нації. Моя порада — спробуйте організувати у Франції або Німеччині публікацію статті або показ телепередачі, що ображає національну гідність і національні святині французів або німців! І ви побачите, що вийде з цієї «ліберальної» акції; хоча німці після Другої світової війни звиклися стримувати свої патріотичні почуття.
Приблизно такі думки з’явилися в мене після того, як я прочитав цікаве інтерв’ю в «Дні» з Василем Шклярем. Письменник сказав тоді, що досі не прочитав на свій роман «Залишенець» жодної рецензії.
Цей факт замовчування мене здивував, і я подумав: а може, гучний роман і не вартий рецензії? Адже подібні розчарування я вже переживав.
І ось, проходячи повз книжковий магазин у центрі Дніпропетровська, я раптом згадав про Василя Шкляра та його роман. Зайти чи не зайти до книгарні? Зі свого досвіду я вже знав, що навіть якщо десь похвально відізвалися про який-небудь твір українського літератора, це ще зовсім не означає, що цей твір можна буде придбати в книжковому магазині — середній наклад у дві або три тисячі робить українську літературу малоприбутковою для видавництв і недоступною для широкого загалу читачів.
Я все-таки зайшов усередину. Увічливий продавець запитав, що мене цікавить. «Новий роман Василя Шкляра», — відповів я, абсолютно впевнений у тому, що почую стандартну відповідь: «Такої книжки в нас немає». Але молодий чоловік зник за стелажем і повернувся з томом у руках.
І ось я вийшов з магазина, тримаючи книжку. Був теплий сонячний день, і я вирішив прочитати декілька перших сторінок негайно — щоб отримати перше враження. Сівши на кам’яну лавку на площі, майже поряд із книжковим магазином, я одразу подивився на наклад: додаткове видання в десять тисяч примірників. Непогано! І я почав читати.
Прочитавши з непідробною цікавістю перший десяток сторінок, я пригадав, що мені вже час їхати додому, сів у маршрутку й одразу знову розкрив книжку. Читав я її захоплено майже до першої години ночі. За декілька днів я прочитав її всю, відклавши на цей час будь-яке інше читання й майже повністю занурившись в інший час, у долю інших людей.
Цікаво, інтригуюче побудований сюжет, живі персонажі, котрі добре запам’ятовуються, цікава манера оповідання — це головні ознаки майстерності письменника, й усе це я знайшов у романі. Незважаючи на романтичні й містичні елементи, він зберігає прив’язку до реального життя та до певної культурно-історичної епохи, він достовірний і містить правду життя, що так не подобається деяким нашим сучасникам, які виросли й виховані на принципах так званого соціалістичного реалізму, тобто на принципах відвертої або прикритої художньої брехні та доброчесного святенництва.
Персонажі Василя Шкляра розмовляють майже так само, як і в житті. Майже... І це добре, що майже, — бо коли деякі письменники надміру захоплюються й для своїх персонажів точно копіюють мову соціальних прототипів, то немає жодної користі від такої життєвої правди, зведеної до безперервного лихослів’я. Такою правдою автори просто прикривають своє художнє безсилля.
У книжці чітко виокремлено основну тему — любов до Батьківщини, до України. Природно, для опису воєнного часу автор виділяє серед персонажів «наших» і «чужих». Наші — це ті, хто любить Україну й готовий для неї піти на смерть і навіть віддати життя. Чужі — це прийшлі, що бажають знову позбавити українців свободи. Але в цьому поділу немає примітивної дихотомії, якою рясніла література «соцреалізму». Між «нашими» й «чужими» метушаться, страждають через невідомість і невпевненість, намагаються знайти свою правду (і свою вигоду) багато-багато інших. Та й «наші» — аж ніяк не пухнасті й білі, бо нема чого робити пухнастеньким у тривалій кривавій сутичці, в якій вирішується доля мільйонів людей і цілого народу. «Наші» прагнуть відплати для безжалісних ворогів — відплати подеколи такої ж жорстокої, як і злочини ворогів. І багато «наших» переходять із часом до «чужих».
Серед «наших» є й слабкі люди, й боязкі, й підлі зрадники, проте багато й тих, хто щиро повірив або повірить пізніше більшовикам і купиться на їхні обіцянки амністії, землі та щасливого життя в радянській Україні, на українські школи в селах, на самодіяльні й професійні постановки українських п’єс. Пізніше легковірних чекав розстріл або арешт, голодомор, потім колгоспи, що знову перетворили їх на напівкріпаків, ще трохи пізніше — криваві репресії тридцятих років. Лише після цього «чужі» припинили прикидатися, хитрувати й вдаватися до дрібних поступок.
Роман змушує замислитися і про причину тієї поразки української України, і про її нинішні проблеми.
Розмірковуючи, доходиш висновку, що Україна частіше зазнавала поразок, ніж здобувала перемоги через два чинники. Перший — це чинник п’ятої колони, чинник як іноземної агентури, так і своїх (свідомих!) зрадників Батьківщини. Ця п’ята колона була завжди досить сильною в Україні.
Але ще небезпечнішою є шоста колона — ті, хто піддається на найрізноманітніші хитрування явних або таємних ворогів: лестощі, домовленості, гарні обіцянки, дрібні подачки, українські пісеньки... Коли настає час «Ч» — час атаки ворога, то за чисельною п’ятою колоною в Україні вишиковується ще чисельніша шоста колона, складена з довірливих, наївних, простодушних, тих, хто довіряє відчуттям і дріб’язковому миттєвому розрахунку, а не точним довгостроковим прогнозам розумних людей або просто здоровому тваринному інстинкту, що велить не віддавати своєї території нікому.
І зараз у нас знаходяться «демократи», котрі бажають надати російським «братам» повну свободу пропаганди й агітації. У результаті інколи відкритими погрозами своїх кремлівських вождів, інколи солодкомовними вустами російських лібералів або «лжелібералів» — а насправді підсадних качок — шовіністична Росія переслідує свою головну мету: спочатку збити Україну з європейського курсу, а потім знову сісти на неї верхи. Скільки вже ми можемо бути такими наївними й довірливими?
Якби Росії знову вдалося надіти на Україну ошийник, це стало б для українців остаточною гуманітарною та національною катастрофою. Надто вже розлютилися чисельні й впливові, й простонародні російські шовіністи через небажання багатьох українців знову дати себе обдурити. Одеський «патріарх» оголосив Львів «нашою Чечнею», а московські «патріархи» без найменших докорів сумління за першої ж нагоди оголосять своєю другою Чечнею всю Україну.
Дружити з Росією можна лише захищаючи до останнього метра або долара українські національні інтереси — саме національні, а не інтереси окремих політиків, олігархів або специфічних груп населення на кшталт «Родины» та «Русского единства». Попередня й нинішня українська влада дуже розбалувала Кремль, і там тепер обурюються та влаштовують істерики в таких випадках, у яких не насмілилися б поводитися так само навіть перед маленькою Словаччиною, Естонією або Монголією.
Думаю, що роман Василя Шкляра викликав подібні думки не в мене одного, й цим він також цінний. Він змушує інтенсивно думати про сьогодення.
Чи має роман недоліки? Говорять, що недоліки та достоїнства міняються місцями залежно від смаку, а про смаки можна сперечатися до безкінечності. І все-таки, мені здається, що недоліки є.
Дуже активно використовується діалектна або нині забута українська лексика, якої я не зміг знайти навіть у тритомному тлумачному словнику української мови. Про те, що «сальва» — це залп, а «кольба» — це приклад рушниці, я здогадався лише тому, що в німецькій мові ці слова звучать майже так само й мають те саме значення. На жаль, я не зустрів у посиланнях й деякі інші слова, здогадатися про сенс яких із контексту було неможливо; а хороший літературний твір може й мусить розширювати знання власної мови.
Відчувається, що автор, працюючи над романом, уже думав і про фільм. Деякі епізоди виписано ідеально кінематографічно — наче сценарій. І це добре — якщо дотриматися міри. Одна сцена здалася мені занадто вже патетичною — це коли Ходя, уражений трьома кулями, перш ніж померти все-таки встиг сказати: «Пльобась, отяман», тобто «пробач, отаман». Це нагадує гоголівського «Тараса Бульбу» з його патріотичними передсмертними промовами запорожців.
Можна було б зменшити в розмірах деякі більшовицькі документи, опубліковані в книзі.
Проте якщо навіть Василь Шкляр більше й не працюватиме над своїм романом, усе одно «Залишенець» — це етапний твір української літератури. Він, з одного боку, показує, наскільки цікавими для мистецтва й слабо розробленими є численні сторінки нашої історії, а з другого боку, неабияк підвищує планку якості для української літератури й показує на практиці — хорошу літературу українською мовою готові читати дуже багато людей.
Відрадно, що копітка робота в архівах, скрупульозне збирання матеріалу мають дедалі більше прихильників серед українських літераторів. Робота в історичному жанрі — це дуже важка, але, водночас, потрібна для національної культури й, усе-таки, вдячна праця.
Можна також радіти, що в умовах байдужості ЗМІ наші діячі мистецтва та літератури знаходять власні нестандартні способи звернути на себе увагу, навіть на межі ризику. На жаль, у ринкових умовах це одна з необхідних передумов успіху.
Хотілося б, щоб приклад Василя Шкляра наслідували.
Проте «Залишенець» викликав у мене ще одну думку — чому, все-таки, українські літературознавці не квапляться проявити свої професійні вміння? Адже абсолютно зрозуміло, що повноцінну рецензію на роман я, людина, котра не вивчала українську літературу навіть у школі й не є професіональним літературознавцем, дати не зможу, навіть маючи бажання.
«Скромничають» українські літературознавці з багатьох причин.
По-перше, за «совка» на вільне написання журнальної або газетної рецензії наважувалося дуже небагато літературознавчих зубрів, які мали мандат від влади й зналися на «стандартах соцреалізму» на черговому етапі будівництва комунізму. Їхні думки сприймалися як цілевказівна директива для подальшого трактування. Проте в такій делікатній справі можна було й помилитися, чогось не відзначити, щось випустити; або просто могло змінитися велике начальство і в черговий раз змінити стандарти соцреалізму — з публічним засудженням нездогадливих підданих. Тому з такою ненадійною справою, як публічна рецензія, багато «премудрих» літературознавців прагнуло не зв’язуватися.
Наша вища школа здебільшого пише рецензії на наукові статті й часто на такій основі: сьогодні я напишу рецензію тобі, а через півроку — ти мені.
По-друге, через недостатню розкрученість новітньої української літератури й примітивізацію читацьких запитів багато солідних видань не бажають віддавати місце на своїх сторінках для літературних рецензій — це не виправдовується матеріально.
І по-третє, хоча міністерське й університетське начальство буквально силує філологів, вимагаючи від них наукові публікації, газетна публікація такою не є, вона не додає авторам-літературознавцям «балів» під час урахування робочого навантаження й оцінювання кваліфікації. Водночас, Міністерство освіти цілком могло б виділити декілька авторитетних газет і неспеціальних журналів, публікація в яких, за належного її оформлення, також вважалася б науковою роботою. Наприклад, деякі статті Оксани Пахльовської, опубліковані в «Дні» й за формою, й за змістом є чистісінької води науковими публікаціями.
У вісімдесяті роки в Дніпропетровському університеті запровадили для філологів положення, згідно з яким художні, науково-популярні, розважальні та інші публікації (окрім реклами й оголошень) хоча й не вважали науковими роботами, але долучали до робочої звітності як свідоцтво професійного рівня філолога.
Це положення діяло більш як п’ять років й оживило публіцистичні устремління університетських філологів.
Ідеал — це коли після появи хорошого твору з’являється не одна, а декілька рецензій, і, можливо, виникає дискусія — й не лише в пресі, а й на телебаченні. Це збільшує цікавість і до автора та його твору, і до (національної) літератури загалом.
Але для України це, на жаль, — справа майбутнього.
