Дедалі менше українців вважають за краще зв'язувати себе шлюбними узами з іноземцями. За даними Міністерства юстиції, щорічно таких стає приблизно на 5% менше. Якщо, наприклад, 2000 року міжнародний шлюб взяли 864 громадянини України, то вже 2004 року — 740. Власне, на цьому офіційна інформація й закінчується. Як виявилося, державної структури, що вивчає проблеми шлюбної міграції та оцінює її справжні масштаби, у нас немає. Соціологи не пригадують випадків, коли б їм замовляли дослідження інтернаціональних шлюбів. А про кількість агентств, які спеціалізуються на «іноземних» знайомствах, можна судити, виключно грунтуючись на рекламі в інтернеті.
Проте шлюбна міграція була і є. Причому, за спостереженнями жіночої правозахисної організації «Ла Страда-Україна», її динаміка навряд чи змінюється. Звісно, в інтернаціональних шлюбах немає нічого поганого. Як люблять повторювати на консультаціях сімейні психологи, головне — щоб спільну мову знайшли. Питання в іншому: шлюбний «експорт» в Україні не контролюється, а до того ж у нас сам факт союзу з іноземцем сприймається дещо специфічно.
Як розповідає директор міжнародного центру «Розрада», психолог Валентина Бондаровська, незважаючи на помітний економічний прогрес порівняно, скажімо, з початком 90-х, українські жінки продовжують сприймати західних женихів, як такий собі виграшний лотерейний квиток, який довічно забезпечує безбідне й щасливе життя. Більшою мірою це стосується периферії, однак, за її словами, й у великих містах шлюбний відтік не такий уже й маленький. «Напевно, дається взнаки закладена в нашій ментальності любов до чудес», — говорить психолог.
Водночас, ця установка хибна. Захоплена ідеєю вирватися, жінка, як правило, не вникає в тонкощі законодавства іншої країни. Останнє ж майже завжди на боці «свого». Найчастіше, розповідає менеджер із соціальних програм «Ла Страда — Україна» Тетяна Мітюра, доводиться вирішувати проблемні питання з дітьми, адже західні закони намагаються забезпечити повну рівноправність чоловіків і жінок. Єдиний шлях залишити дитину з матір'ю — це суд. Але українські жінки його нерідко програють — немає ні юридичного «гарту», ні часто адекватного знання мови. Матеріальне благополуччя після розлучення також сумнівне. Якщо шлюбний контракт не укладався, щонайбільше вдається відсудити половину спільно нажитого майна. До того ж, у багатьох країнах саме розлучення коштує недешево. Отже, треба ще встановити: кому воно буде вигіднішим. У США, наприклад, іноземка, яка вийшла заміж за американця, протягом двох років не має посвідчення на проживання (тільки тимчасове). Якщо шлюб розривається, жінка автоматично вимушена покинути країну. А можна ще залишитися винною — бували й такі випадки. Поїхавши жити до Іспанії, дівчина зрозуміла: її чоловік насправді має мало спільного з тим галантним джентльменом, який залицявся до неї в Україні. Вона вирішила розлучитися. Але при цьому, щоправда, не врахувала того, що її іспанець безробітний. У результаті суд зобов'язав українку виплачувати йому аліменти.
На жаль, є історії ще сумніші. За неофіційними даними, кожна шоста українка, що виїхала за кордон, виявляється об'єктом торгівлі. Найчастіше, звісно, на секс- індустрію доводиться працювати трудовим мігрантам, які їдуть заробляти як посудомийки, танцівниці або няні. Однак траплялося, що слов'янських дружин використовували як сурогатних матерів (без їхнього відома), примушували виконувати функції домробітниці або також «здавали» в секс-бізнес. «Найцікавіше, що, знаючи про можливу небезпеку, наречена дуже рідко намагається перевірити свого потенційного чоловіка — ближче з ним поспілкуватися на нейтральній території, продумати можливі шляхи для відступу. Хоча багато організацій, зокрема «Ла-Страда», приділяють чимало часу просвітницькій роботі», — нарікає Т. Мітюра.
Таку завзятість частково можна пояснити. Шлюбна міграція в Україні стала вигідним бізнесом, причому для всіх його учасників. По- перше, працюють агентства. «По суті, — говорить Валентина Бондаровська, — вони звітують виключно перед податковими інспекціями. Адже, на відміну від цивілізованих країн, в Україні немає громадського контролю за їхньою діяльністю. Так само не видають шлюбним агентствам спеціальної ліцензії». У США, наприклад, у подібних конторах зобов'язані навіть повідомляти клієнтів їхньою рідною мовою, що вони мають право вимагати у «половини» інформацію про судимості (були чи ні), хвороби, колишніх чоловіків і дружин. У нас же, як стверджують експерти, «мінуси» женихів вважають за краще приховувати — агентства працюють від операції. Іноді чоловіки платять за кожний отриманий ними лист. А отже треба, щоб їх було якомога більше.
По-друге, в українських жінках за кордоном зацікавлені. Залишимо сумні та кримінальні історії. Як стверджують психологи, слов'янки набагато більш орієнтовані на сім'ю, ніж, скажімо, німкені або американки. Останні, до того ж, менш жіночні й більш емансиповані. Звісно, «грає» й той факт, що в чужій країні жінка буде згідливішою й менш вибагливою, особливо, якщо вона вихідець з країни, економічно менш розвиненої.
По-третє, «імпортні» чоловіки нам потрібні. Візьмемо тільки об'єктивні чинники: в Україні в середньому на кожну тисячу жінок припадає всього 867 чоловіків. Тривалість життя «сильної» статі на 12 років менша, й за статистикою вони втричі частіше гинуть у молодому віці. До того ж, у провінції (саме там найбільше бажаючих вийти заміж за іноземця) чоловіки, не таємниця, нерідко зловживають спиртним — сільський показник алкоголізму перевищує міський у 2- 3 рази. Словом, недивно, що поява на горизонті галантного й багатого сприймається жінкою як подарунок долі.
І нарешті, женихів-іноземців нерідко використовують як засіб пересування. За словами В. Бондаровської, українські дівчата розробляють детальний план «захоплення» — влаштовують фіктивний шлюб, чітко прораховують тривалість шлюбу (до того моменту, коли можна буде отримати посвідчення на проживання). «Тягар сумнівів, який непокоїть заповзятливу «слабку» підлогу, виявляється набагато легшим, ніж тягар проблем, з якими доводиться стикатися на батьківщині», — констатує психолог. За її словами, були навіть кричущі випадки. Дівчина вийшла заміж за француза, який згодом вигнав її на вулицю. Повернутися в Україну вдалося просто дивом. Однак уже через три місяці вона спокійно купувала квиток на літак до Сіднея...
Отож, мотиви є. І, схоже, будуть і найближчим часом. Головне, вважають експерти, — це врегулювати шлюбну міграцію, а ще інформувати, інформувати й іще раз інформувати жінок. Наприклад, у вітчизняному Сімейному кодексі нічого не сказано про те, яке громадянство отримає дитина, народжена в «міжнародному» шлюбі. На відміну від фірм, які займаються працевлаштуванням за кордоном, шлюбні агентства ніхто не перевіряє. А в провінції практично немає інформації про можливі труднощі в інтернаціональному шлюбі. «Бувають дуже щасливі міжнародні шлюби, — говорить Т Мітюра, — але від помилок страхуватися треба завжди. Тим паче, що в цьому разі вони можуть обернутися без перебільшення трагедією».
