Далі йшлося про те, чи можливе в нашій мові слово «приватність» і чи передає воно саме те поняття. Такого слова в нас не було, але, якщо розтлумачити його в потрібному нам сенсі й увести до обігу, то воно приживеться. Так і вирішили.
А оце недавно трапився мені бюлетень Харківської правозахисної групи «Свобода висловлювань і приватність». Отже, це слово де-факто благословилося на світ!
Безкарність такої словотворчості надихає мене на черговий чин. Чом би не запропонувати слово «українськість»?! Його немає в ужитку, але воно так і проситься.
Книга «О краю мій...» Олени Теліги, що вийшла друком у видавництві, яке носить ім’я поетеси, містить біографічний нарис Надії Миронець, і в ньому є цікавий момент. Авторка замислюється, звідки пішла «українськість» (вживу-таки це слово) Михайла Теліги — чоловіка Олени, кубанського козака за походженням, яка передалася й прищепилася його дружині.
Аналогічне питання виникало і в мене, коли я в 90 ті розшукував сліди свогодядька — Леоніда Романюка, який 1920 року з Армією УНР перейшов Збруч і вже ніколи не повернувся до рідного Поділля. Він учився, працював i за фахом, і на ниві української культури, був обраним до Сейму Карпатської України, зрештою, 1984 знайшов вічний спочинок у штаті Нью-Джерсі. Усе життя він і його побратими присвятили Україні. Звідки це в колишніх гімназистів? А герої Крут?
Власне, мені можуть заперечити, що йдеться про синонім поняття «патріот». Почасти так, але практика слововжитку й комуністичної пропаганди спотворила й девальвувала чимало слів. Так «інтелігент» у її контексті набув відтінку — «гнилий», ворожо налаштований до «трудового люду». А сам той люд, якщо він був беручким і працьовитим, оголошувався куркулями із відповідними оргвисновками щодо них. Ну а «патріот» — це той, хто закриває грудьми амбразури дотів і поширює на весь світ пошесть комунізму? То, може, ліпше «націоналіст»? Але це слово так заквецяли брудом, що краще його не вживати!
Часто цитують Тараса Шевченка: «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля». З огляду на контекст і рік написання — 1845 — йшлося про образ незалежної України в цілому. В той час, як рядки від 1860 «Поставлю хату і кімнату, садок-райочок насаджу» — типове «privacy». Наближалася п’ятдесятка, прагнулося родинного затишку, та не судилося. Поталанило в цьому згодом Володимирові Винниченку, але на чужих теренах. Свою маєтність він так і назвав «Затишок».
Загалом же тенденція, апофеоз нищення особистого, приватного геніально передано рядками: «Мой адрес не дом и не улица, мой адрес — Советский Союз». Саме в той спосіб калічили нашу генерацію, тому ми стали нічиїми, ніякими. На що й скаржилася Олена Маркосян («День», 30.09.2000).
Українськість вичавили, вицькували із більшості з нас. А якщо хтось продовжував виявляти прихильність до рідного краю, рідної мови, то вдавалися до різних видів тиску.
Часом українськість (у підтексті) ототожнюють із українською мовою і вишиванками її носіїв. Втім, це не тільки не достатня, але й не необхідна умова. Мені доводилося перестрівати українських златоустів-базік, які були (і є!) насправді пройдисвітами. А вишиванку полюбляв носити й кат нашого народу — П.Постишев. Серед більшовицьких бонз і мова (здебільшого мат) була ознакою близькості до народу, його поривань. Може, саме це й додало тим асам зневаги, відчуження стосовно неї?
Загалом, мені видається, що якості українськості й етнічно українського походження, тим більше, в подобі зовнішніх ознак, породжують нетотожні множини людності. А оскільки зараз ідеться про формування української політичної нації, то варто замислитися, як саме її громадянам прищеплювати (виховувати в них) українськість? Але то — окрема тема.
Десь зникло побожно- трепетне ставлення до української мови, властиве українським інтелігентам минувшини, обернулося на козирі в політичній метушні. Колись академік Агатангел Кримський (до речі, не 100%-етнічний українець), який володів десятками мов, казав, що душевний щем викликає в нього саме українська, бо вона — рідна, відлунює рідним краєм, враженнями дитинства.
Або нагадаю слова Петра Гулака-Артемовського (1790—1865), що їх навів у своїй статті про українське слово Микола Жулинський: «Думка про те, що, напевно, недалекий той час, коли назавжди зникнуть не лише сліди малоросійських звичаїв і старовини, а й сама мова зілллється з величезною рікою могутньої й панівної російської мови, не залишивши по собі жодних слідів свого існування, породжує в мені такий відчай, що є миті, коли мені хочеться відмовитися від своїх намірів і сховатися у мирному затишку простого селянина, щоб зловити останні звуки рідної мови, що вмирає з кожним днем».
А нещодавно я надибав слова Андрія Ніковського — літературознавця, міністра закордонних справ УНР, засудженого згодом у процесі СВУ й поглинутого ГУЛагом: «...мова П.Тичини взагалі, а також і всі неологізми глибоко народні, бувши і в той же час соковитим витвором культурного смаку».
У принципі, я поділяю заувагу Олени Маркосян щодо засилля в наших мас- медіа «народності», на брак сучасної різножанрової літератури українською мовою. Усе це так. Наша питома культура, збережена селянством, мала б проходити через тиглі митців-майстрів, щоб заграти усіма барвами, стати принадливою для урбанізованих сучасників тут і за кордонами.
Наведені вище імена митців (додайте сюди український авангард у малярстві) нагадують, що так і було в добу, яку росіяни називають «Серебряный век», а нам, певно, слід говорити про «Українське відродження». Бо якщо наступний етап охрестили «розстріляним відродженням», то йому мало б передувати воно само.
Деякі імена названо, їх доробок у науковому (а чи побутовому?) обігові, а скількись (може, дуже багато) кануло в Лету. Гадаю, ця доба — початок ХХ ст. — варта детальнішого висвітлення й вивчення. Головне, щоб відродилася традиція, грунтуючись на своєму, видавати сучасну за духом (і формою) мовно- мистецьку продукцію. Що ми далекі від цих ідеалів, показали, зокрема, недавні репортажі з Сіднею.
Так, наші журналісти робили їх більш вправно, аніж з Атланти. Хоч диким видавалося часом елементарне незнання виду спорту, який коментувався! Але в нашому контексті важливе інше. Обмовки. Їх не уникнути, коли говориш експромтом, а інакше про спорт — не можна. Але чомусь усі вони свідчили про російськомовне підгрунтя коментаторів! Так і випинали форми, слова не властиві (не можливі) в нашій мові. Якби таке лише в спортивних передачах!
Я нічого не маю супроти російської (та інших) мов і культур. Сумно лише, що нема кому репрезентувати нашi. Де ж носії українськості? А як їх уже немає, то що чекає на нашу культуру в новому тисячолітті? А коли це набридне (а дехто вже ремствує), то відкинуть і форму.
