Торік багато ЗМІ, серед них і «День» (в матеріалі «Наші відображення») писали про те, що в Донецькій області учні побили вчителя. Зараз в інтернеті гуляє ролик, у якому знято, як нібито учень показує стриптиз перед нібито вчителькою. «Нібито» — тому що так написано на російському сайті 5-tv.ru і поки що журналісти з цим не «розібралися», як обіцяли. Про це «Дню» написав учитель-методист вищої категорії (українська мова та література) СЗШ №285 м. Києва Олег Вербовий: «...перед учителькою та усім класом якийсь патлатий «шпиндик» класу дев’ятого-одинадцятого влаштував стриптиз під музику, роздягнувшись догола... Мене вразило побачене, бо у школі викладаю вже 15 років».
Зрозуміле обурення вчителя, зрозуміле співчуття до своєї колеги, яка не «змогла припинити цього шоу», зрозуміле бажання покарати дитину. Але чи не занадто? «Раніше подібного «таланта» чекала дитяча колонія та пляма на все подальше життя (можливо, й добре — щоб іншим не хотілося...). Тоді й злочинів менш було...». І кому від того стало легше, що в когось була пляма на все життя? Хіба що системі, яка завдяки колоніям і «плямам» тримала в кулаці суспільство. Кому корись від того, що дитині через якийсь її демарш зламаємо життя? Адже характерна для сучасного суспільства покірність, патерналістські настрої, безініціативність, цинізм, немилосердя — це наслідок якраз такого системного виховання, коли вчитель був завжди правий, а найкращою рисою учня була слухняність. Виховувати на страху, на боязні чогось (що іншим буде «нєповадно») — саме так виховуються роботи.
«Сімдесят років під більшовиками призвели до того, що в країні сформувалося плем’я, навчене лише вислуховувати накази та їх виконувати», — вважає російський соціолог О. Богун. Слава Богу, нинішні діти вже не такі і з дитячого садочка вчать права, записані в Конвенції ООН про права дитини (ще вчать...).
Кожна дитина, навіть найбільший хуліган, навіть той, на кого вже махнули рукою (особливо такий), хоче бути почутою і зрозумілою. Інша справа, що дорослим це далеко не завжди вдається (хтось образив, завдав травми, зрадив — і дитина замкнулася). Демонстративна поведінка дитини, підлітка — це бажання привернути увагу, це виклик, це протест проти ставлення до себе. Це — в першу чергу. Не воювати ж з дітьми! Московський психотерапевт Віктор Каган пише, що якщо до серця такого «колючого» хлопця достукатися, то кращого й відданішого друга не знайти.
Психологи давно наголошують на тому, що вчителям потрібно переходити від стосунків, коли вчитель поводиться як такий, що все знає, а учень має слухати і виконувати, до стосунків партнерських. «Якщо раніше вчителі та взагалі дорослі могли якось диктувати дітям, що робити, то нинішнє покоління вже настільки інше, що просто за командою вони діяти не можуть, як і не хочуть підкорюватися свавіллю дорослих. Такий стиль спілкування з сучасними дітьми вже не працює. Нам потрібно змінювати освітньо-виховні підходи — потрібно домовлятися. Та педагогічна система, яка нині є в наших школах, не виправдовує себе, тому що в педагогічному середовищі продовжує існувати підхід до дітей не як до рівних, а як до тих, хто трохи нижче. Діти це дуже відчувають, тому що в них загострене відчуття справедливості. Діти вимагають до себе такого ставлення, яке передбачає повагу до їхнього досвіду», — вважає психолог Катерина Овчарек.
Ще раз — про наші відображення. «Нечего на зеркало пенять, коли рожа кривая...». Хоч би як було образливо вчительці, але вона має задатися питанням: що вона зробила, що учень так повівся щодо неї, що їй потрібно змінити в собі, в своїй поведінці, у спілкуванні з дітьми? Адже всі педагоги знають, виховання — це процес взаємний.
«Вищезгадана ситуація також, на жаль, вчить цю дитину. Чого? Відповім. Вона вчить того, що і в державі, як і в цій школі, можна собі дозволити подібну поведінку в різних проявах, бо за відсутністю нормально та чесно діючих законів все одно не будеш за це покараний (прикладів тому тьма, та ще й вони афішуються, рекламуються в безлічі передачах, фільмах — як тут самому не спробувати...), — продовжує вчитель Олег Вербовий. — Так само, як і безправний вчитель тебе не зможе покарати із заткнутим демократичними гаслами ротом типу «це вираження особистості», «знайди шлях до серця дитини», так і держава в майбутньому не покарає. «Знайди шлях до серця дитини»... Дошукалися шляхів!».
Все правильно — знайди шлях до серця дитини. Сухомлинський як казав? «Серце віддаю дітям», — оце й правильний шлях. І все-таки не «ситуація вчить дитину, що в школі вона може собі дозволити поведінку в різних проявах», — діти вже навчені. Їх вже навчили дорослі (батьки, сусіди та всі, на кого вони дивляться) хамства, безвідповідальності, цинізму, байдужості. Ми, дорослі — причина поведінки дітей, а не навпаки. І на нас лежить відповідальність, чому діти поводять себе так і так. І якщо карати дітей, а дорослі залишатимуться завжди правими, то до чого це призведе? Зло породжує зло, ненависть породжує ненависть...
Можливо, нашим учителям краще побільше спілкуватися з психологами, бо зовсім неприємно читати, як пише Олег Валерійович Вербовий, що «мовчання та неможливість правильно реагувати на подібне — дозвіл подібним ситуаціям розвиватися й дали, тільки в більших масштабах. Скоро подібні «шпиндики» почнуть насильно залучати до свого «стриптизу» й учителів. А може, це все діється свідомо?.. Свідомо виховуються саме такі виродки. Свідомо створюються якнайкращі умови для їхнього розвитку. Мовляв, «вільний розвиток особистості»...
Далі вчитель наводить коментарі людей (очевидно, ровесників «стриптизера»): Вот дети пошли!!:); упал от ржача... согласен с тобой полностью....))); Порадовало!! Молодец парень! Без комплексов)); У нас тоже нечто похожее было, но там наши бабы над мужиком-преподом так стесались; Не знаю, я бы его в дурдом отправил... Я представляю, как эта училка достала, раз детки такое учудили...но в любом случае я бы его наказала. Нахал!; Блин, вообще кайф — я этого пацана обожаю!».
І це теж пишуть чиїсь діти...
КОМЕНТАР
Оксана ОНИЩЕНКО, педагог, переможниця конкурсу «Вчитель року»:
— Хамство — це проблема суспільства, а діти її віддзеркалюють. На жаль, наші діти на прикладі дорослих бачать, що хамство — це норма життя. Але кожен з нас із дитинства пам’ятає , що є вчителі, яким можна таке утнути, а є такі, на яких ні язик не повернеться щось сказати погане, ні тим більше рука не підніметься. Це вчителі, яких поважають. Ми не знаємо, що сталося у цьому випадку, як цей вчитель працював з дітьми — ситуацію вирвано з контексту. Це — робота психологів. Я, звичайно, не виправдовую дитину, але з нею треба працювати. Вона має усвідомити, що це — ненормально. Думаю, що це був якийсь його протест...
Вчителі, які нині заперечують нові реалії педагогіки, не відійшли від радянських стереотипів. Ми не можемо недемократично ставитися до дітей, бо сьогодні — інше життя. Нам потрібні не слухняні роботи, а діти-особистості. Треба говорити про професіоналізм вчителів і їхній фаховий рівень. Жорстокість проблеми би не вирішила, бо жорстокість — це та купюра, яку вихованці прибережуть для цього ж вчителя. Суворими методами ми можемо налякати дитину, але вплинути — ніяк. Так вчитель будує між собою і дитиною стіну: основне для нього, щоб дитина прийшла на урок, тихо відсиділа і пішла. А те, чим живе дитина, що її болить — йому байдуже... Ті педагоги, які виступають за суворі методи виховання, таким чином прикривають свій страх перед новим, перед сучасним суспільством і дітьми, які вимагають іншого. Якби хлопець зробив так на моєму уроці, то я б точно не «наїжджала», а поставили би дитину на місце гострим словом чи жартом — аби розрядити ситуацію. А потім вже я б поговорила з дитиною, в чому справа. Але зробила б це без директора чи батьків.
