Здавалося б, ясніше ясного. На жаль, правова вакханалія зі статусом для «кубинців» триває й до сьогодні. Сотні людей похилого віку, нерідко хворі, оббивають пороги військкоматів, судів, інших установ. Київський військкомат «проганяє» через сито військової комісії цих замучених людей, щоразу «не заходячи достатніх підстав». У чому ж річ? Ми, учасники тих подій, дивились у вічі смертельній небезпеці планетарної ядерної катастрофи. Завдяки нам вдалося відвернути тоді ядерну війну. Ми вистояли морську блокаду. Смертельна небезпека чатувала нас на кожному кроці. Ще в океані над нами безперервно літали й нерідко обстрілювали літаки, військові кораблі противника з двох сторін, на мінімальній відстані конвоювали наш транспорт, перетинали курс. Нічні обстріли, диверсії, пожежі, психологічні стреси були нашими постійними супутниками вже на острові. Ми завбачливо привезли туди все, із в’язанками дров включно. На жаль, не передбачили лише одного: не привезли туди в достатній кількості архіваріусів, протоколістів, обліковців, котрі б для прийдешніх поколінь військових комісаріатів подбали про достатню кількість довідок.
Ось приклад того самого правового свавілля стосовно мене. У довідці, виданій Центральним архівом, зафіксовано термін мого перебування на Кубі. У ній разом зі мною записано ще троє моїх побратимів. Один із них, на жаль, пішов із життя. Двом іншим, що йшли у списку першими, статус учасників бойових дій було присвоєно, хоча вони були вільнонайманими й пробули там удвічі менший за мене строк. Мені ж, людині зі зброєю, простому солдату, що виніс на плечах найтяжчі злигодні того періоду в наданні статусу воїна-інтернаціоналіста було відмовлено. Військова комісія київського військкомату від 30.09.98 року «визнала документи недостатніми». Отакої!.. Один і той же документ для одних достатній, для інших — ні!.. Частина «кубинців» звертається до суду і часто виграє процеси. То кому ж потрібна оця зайва, виснажлива і принизлива тяганина.
Державна рада Куби нагородила більшість із нас «Медаллю воїна-інтернаціоналіста 1-ї категорії». За мужність і рішучість стояти на смерть на захисті Республіки мене і групу моїх співвітчизників міністр оборони куби нагородив Почесною грамотою. Два роки тому до 35-річчя операції «Анадир» мені була вручена медаль.
Надсекретність цієї операції не має аналогів у світовій військовій практиці. Перед відправкою в нас було відібрано все, що мало характер документів. Перевдягнені у цивільну форму ми офіційно були названі фахівцями сільського господарства. Там ми були поза законом. Залишилися поза ним ми й сьогодні. На цей раз уже вдома, в рідній і незалежній Україні. То ж природно постає питання: коли ж і хто виконає нарешті згадану Постанову уряду від 8.02.94 року? Виконає повністю і беззастережно?
№236 09.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
Здавалося б, ясніше ясного. На жаль, правова вакханалія зі статусом для «кубинців» триває й до сьогодні. Сотні людей похилого віку, нерідко хворі, оббивають пороги військкоматів, судів, інших установ. Київський військкомат «проганяє» через сито військової комісії цих замучених людей, щоразу «не заходячи достатніх підстав». У чому ж річ? Ми, учасники тих подій, дивились у вічі смертельній небезпеці планетарної ядерної катастрофи. Завдяки нам вдалося відвернути тоді ядерну війну. Ми вистояли морську блокаду. Смертельна небезпека чатувала нас на кожному кроці. Ще в океані над нами безперервно літали й нерідко обстрілювали літаки, військові кораблі противника з двох сторін, на мінімальній відстані конвоювали наш транспорт, перетинали курс. Нічні обстріли, диверсії, пожежі, психологічні стреси були нашими постійними супутниками вже на острові. Ми завбачливо привезли туди все, із в’язанками дров включно. На жаль, не передбачили лише одного: не привезли туди в достатній кількості архіваріусів, протоколістів, обліковців, котрі б для прийдешніх поколінь військових комісаріатів подбали про достатню кількість довідок.
Ось приклад того самого правового свавілля стосовно мене. У довідці, виданій Центральним архівом, зафіксовано термін мого перебування на Кубі. У ній разом зі мною записано ще троє моїх побратимів. Один із них, на жаль, пішов із життя. Двом іншим, що йшли у списку першими, статус учасників бойових дій було присвоєно, хоча вони були вільнонайманими й пробули там удвічі менший за мене строк. Мені ж, людині зі зброєю, простому солдату, що виніс на плечах найтяжчі злигодні того періоду в наданні статусу воїна-інтернаціоналіста було відмовлено. Військова комісія київського військкомату від 30.09.98 року «визнала документи недостатніми». Отакої!.. Один і той же документ для одних достатній, для інших — ні!.. Частина «кубинців» звертається до суду і часто виграє процеси. То кому ж потрібна оця зайва, виснажлива і принизлива тяганина.
Державна рада Куби нагородила більшість із нас «Медаллю воїна-інтернаціоналіста 1-ї категорії». За мужність і рішучість стояти на смерть на захисті Республіки мене і групу моїх співвітчизників міністр оборони куби нагородив Почесною грамотою. Два роки тому до 35-річчя операції «Анадир» мені була вручена медаль.
Надсекретність цієї операції не має аналогів у світовій військовій практиці. Перед відправкою в нас було відібрано все, що мало характер документів. Перевдягнені у цивільну форму ми офіційно були названі фахівцями сільського господарства. Там ми були поза законом. Залишилися поза ним ми й сьогодні. На цей раз уже вдома, в рідній і незалежній Україні. То ж природно постає питання: коли ж і хто виконає нарешті згадану Постанову уряду від 8.02.94 року? Виконає повністю і беззастережно?
№236 09.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
