Дивовижне це явище — слово! Часто буває так: почуєш або прочитаєш чийсь вислів, і раптом відчуєш повагу або навіть душевну близькість до людини, з якою ти ніколи не спілкувався особисто і, напевно, ніколи не матимеш можливості побачити її «наживо» хоча б здалеку. А буває й навпаки: прочитаєш або почуєш щось, висловлене, здавалося б, шанованою тобою людиною, і з жалем та розчаруванням думаєш — ну навіщо ж він так принижує і інших, і самого себе? Ось це «навпаки» сталося, коли я ознайомився з деякими новими висловлюваннями Ганни Герман. Як політик пані Герман різко виділяється із загальної маси своїх колег по партії і перш за все — своєю освіченістю, прекрасним володінням українською мовою, лояльним ставленням до української культури і своєрідною західноукраїнською інтелігентністю. Коли деякі політики з Партії регіонів, затяті українофоби, дуже вже захоплюються і допускають неприпустимі одкровення, то Ганна Герман інколи поправляє або обсмикує своїх колег, цим самим підчищаючи імідж своєї партії; а оскільки вона — радник Президента з гуманітарних і соціально-політичних питань, то після її виступів деякі українські патріоти тішили себе думкою, що наш Президент (як і його найближчі соратники) в глибині душі теж є прихильником української культури й української мови.
І ось маємо нові висловлювання відомого політика. Радник Президента заявила в інтерв’ю «5 каналу», що проти мовного закону протестувала «лише еліта», а українське суспільство спокійно відреагувало на нього, і що суспільство не вийшло на масові протести, а це означає, що для людей «інші реалії важливіші, тож ми об’єднуватимемо Україну на інших цінностях. Можливо, це будуть робочі місця, можливо, це буде перспектива для дітей, соціальний захист. Можливо, ці цінності тепер для людей важливіші, тому ми з вами маємо бути реалістами — не вийшли люди протестувати».
У цих висловах дивує політична наївність (щира чи удавана?) Ганни Герман. Для того, щоб дізнатись, чому суспільство не вийшло протестувати, їй просто слід було частіше чути відверті висловлювання людей. Однак подібне явно неможливе — принаймні доти, доки вона обіймає високі пости при владі, — і тому мені хотілося б роз’яснити деякі речі, адже я теж є частинкою саме цього «мовчазного» українського суспільства. Тим паче, що у мене значно більше можливостей для ознайомлення з думкою інших простих членів суспільства, ніж у пані Герман, тому що я разом з ними довго чекаю своєї черги в поліклініці і в «Ощадбанку» під час сплати за комунальні послуги; спілкуюсь на ринку, в магазині і просто на вулиці.
Розпочну із себе: чому не взяв участі в протестах особисто я? Я володію російською мовою краще, ніж українською, оскільки в родині ми завжди спілкувалися російською і я закінчив російськомовну школу в Казахстані, а потім русифікований університет у Дніпропетровську, в якому пізніше працював і сам. Одружувався я з дівчиною російської національності з Рязанської області, майбутньою викладачкою російської мови, і в своїй сім’ї ми теж спілкувалися російською. Досі російська є моєю головною робочою мовою. Проте роль української мови і української культури (приміром, української пісні й літератури) у збереженні української ідентичності — навіть у чужих краях — у мене, як і в багатьох інших українців, ніколи не викликала сумніву. Українська мова — це завжди було і залишилося чимось святим. Приїхавши в Україну, я побачив, що колоніальний режим тут набагато суворіший і навіть жорстокіший, ніж в деяких інших союзних республіках. Як придушувалася українська мова і українська культура в системі вищої освіти, я бачив на власні очі і можу описати це будь-кому. Рідної культури і мови українців позбавили почасти силоміць, почасти обманом, а до справжньої високої російської культури більшість із них так і не прийшла (за дуже невеликим винятком). І паралельно цьому процесові деукраїнізації серед українців тривало швидке зростання аполітичності, руйнувався здоровий патріотизм, посилювалися цинізм, пристосуванство і лицемірство (вміння в різних місцях вдаватися до зовсім різних і часто протилежних за змістом висловлювань, а думати при цьому завжди лише про свою власну шкурну вигоду). Загалом, протиприродний відрив від рідної культури чинив згубний вплив на український народ; і якщо певна частина українців цілковито байдуже спостерігає за подальшим утиском української мови вже в незалежній Україні — то це результат більш ніж тривікової діяльності московських правителів і їхніх українських поплічників. Хронічні захворювання, як відомо, лікуються важко. Проте таких українців, байдужих до всього, окрім «ковбаси», нині стає дедалі менше попри те, що новий правлячий клас продовжує робити все можливе для подальшого зростання бездуховності, цинізму і пристосуванства серед українців.
Незважаючи на, здавалося б, розумне рішення влади навести нарешті лад у мовному законодавстві і вирвати з рук недолугих політиканів їхній основний козир, все ж таки новий закон про мови дуже поганий. І неможливо позбутися враження, що однією з цілей його ухвалення був новий жорсткий поділ і підбурювання електорату, задля отримання політичними силами, що спекулюють на мовних проблемах, своїх гарантованих відсотків під час виборів. Так вважає багато українців.
Як каже приказка, сатана ховається в деталях. Саме деякі деталі в «мовном законі» дають змогу витіснити українську мову на другорядні ролі в українському суспільстві і державі, перетворивши її на «весільного генерала», і продовжити руссификацию України та її фрагментацію — що рано чи пізно неминуче призведе до втрати низки територій чи взагалі до втрати державної незалежності. Та розуміючи це, я, однак, не поспішав брати участі в масових протестах. Причин для цього кілька. По-перше, багато громадян з цим законом просто не ознайомлені і послуговуються інформацією наших ЗМІ, які (передусім телебачення) до нього, з відомих причин, цілком прихильні. І багато хто вважає, що надання якогось офіційного статусу мові, яка є рідною для однієї третини повноправних громадян країни, — це цілком здорове рішення. Тому роз’яснення якомога більшій кількості людей (особливо на півдні та сході) шкідливості закону про мови в нинішній редакції — це теж є корисною протестною роботою.
По-друге, перші ж протести стали звичайною й, до того ж, дуже низькопробною передвиборною рекламою для деяких політичних лідерів опозиції, які вже встигли скомпрометувати себе бездарністю, безпринципністю й бездіяльністю. Після того як я зрозумів це, в мене, як і в багатьох інших, одразу зникло найменше бажання брати участь у масових акціях протесту. Голодування ж пересічних громадян неефективні, на них просто не звертають уваги, незважаючи на підтримку деяких ЗМІ. Набагато дієвіше було б, якби голодування оголосив, скажімо, так званий Комітет опору диктатурі, а разом із ним ще десятки два-три відомих політичних, громадських і культурних діячів, яких знають не лише в нашій країні, а й за кордоном. Упевнений, що ситуація могла б дуже швидко змінитися докорінно. Проте всі вищезгадані особи вже давно відвикли від недоїдання й узагалі від поганого харчування, й тому саму ідею свого голодування сприймуть вельми болісно. Для будь-якого масового й організованого протесту потрібні авторитетні лідери. У нас же старі лідери вже не авторитетні достатньою мірою, а нові — ще не авторитетні.
По-третє. Переважна більшість українців стійко бореться за виживання, й становище у багатьох сім’ях критичне; втрата роботи, навіть малооплачуваної, стане для них катастрофою. Після приходу до влади ПР істотних поліпшень тут не сталося, й тому люди йдуть на роботу, а не на мітинги. Окрім цього, завдяки законам, ухваленим уже за президента Януковича, найняті робітники у нас стали практично безправними, й тому поступово знову стають безсловесними істотами, що бояться висловити власну думку. Самі ж підприємці, у свою чергу, практично беззахисні перед владою. Про державних службовців, а також шкільну й вишівську інтелігенцію можна сказати те саме. Унаслідок цього база для відкритих і масових протестних акцій гранично звужена. У той же час, в Україні помітне зростання прихованого (!) соціального й політичного розчарування та невдоволення, що може призвести до вибуху.
По-четверте. Партія Регіонів сміливо береться за проведення реформ у дуже різних сферах, і в цьому слід віддати їй належне. Проте ще жоден реформаторський захід нова влада не провела як слід. Серед вдалих і потрібних пропозицій «професіонали з ПР» неодмінно вставлять так багато положень, пунктів і підпунктів не лише даремних, а й небезпечних для суспільства й держави, що просто дивуєшся; й виникає припущення, що серед наших реформаторів затесалися особи, «схильні до головотяпства та запаморочення від успіхів, а також шкідники й шпигуни», висловлюючись мовою радянської пропаганди, такою улюбленою у багатьох представників і минулої й нинішньої влади. Дещо під тиском громадськості вдається змінити на краще, а дещо так і залишається в силі. До цього всі вже нібито звикли. Те саме можна сказати й про ситуацію з мовним законом: багато невдоволених ним громадян сподіваються, що він обов’язково буде істотно доопрацюваний — чи то за участі нинішньої влади, чи вже після її заміни на нову. Тому надії на мудрий мовний закон багато хто об’єднує з наступними виборами, тим паче що кілька політичних сил відкрито виступили проти «мовного закону» в його нинішній редакції. Тому боротьба довкола мов (і чесна, й брудна) матиме своє вираження й на виборах.
Зважаючи на все вищесказане, Ганні Герман не варто тішитися тим, що суспільство промовчало й готове проміняти українську мову на міфічні «робочі місця», «перспективи для дітей» і «соціальний захист». Багато людей, зокрема й політики, дуже часто мовчання приймають за знак згоди й благополуччя, в чому згодом глибоко розкаюються, але вже, на жаль, нічого не можуть виправити.
