Формально історія Російської імперії починає свій відлік із Петра І, коли після остаточного поневолення України і загарбання балтійських територій він проголосив себе (22 жовтня 1721 року в Троїцькому соборі Петербургу) «імператором усєя Росії».
Але це вже було завершенням тривалого історичного процесу формування абсолютистської влади в Росії, а історіософські витоки російського імперіалізму знаходяться у «Посланнях ігумена Філофея великому князю Василю Івановичу», де він проголошує «Москву третім Римом».
З того часу і до сьогодні імперська ідея не лише не затухала, але невпинно розвивалася, її проблиски можна розгледіти і в слов’янофільських інспіраціях, і в більшовицькому тлумаченні світової революції, і в сьогоднішніх різноманітних конструкціях «євразійства» та «русского міра». Виокремимо три найважливіші елементи концепції Російської імперії: перший — це абсолютистська форма влади з її експансіоністською домінантою; другий — це релігійне (ціннісне) її виправдання особливою історичною місією «порятунку світу», що нібито має здійснити Московська імперія в світовій історії; і, третій — «релігійне чи ідеологічне насильство над окупованими народами». «Два убо Рима падоша, а третій стоїт, а четвертому не биті». Бо четвертий Рим у цій псевдо-есхатологічній концепції символізує кінець світової історії і остаточну перемогу антихриста.
«Імператор, — наголошує сучасний російський ідеолог Алєксандр Дугін, — фігура есхатологічна від самого початку, перешкоджаюча приходу антихриста. Є імперія — немає антихриста, немає імперії — є антихрист. Імперія — це не просто земна організація життя, це — священна місія, це частина фундаментального екклезіологічного періоду».
У такому способі мислення важливим доказовим моментом істинності месіанської тяглости, яка нібито нерозривно поєднує Москву з первісною християнською місією спасіння світу, є символічне володіння спадком Княжої України, — Київською митрополію, що перебувала в безпосередньому духовному єднанні із Константинопольським Патріархом. Починаючи з 1654 року, Московське царство поетапно окупувало Козачу Україну, а з 1686-го — поглинуло Київську митрополію.
Правда, порядки, запроваджувані на окупованих територіях, радикально різнилися від усієї попередньої козацької православної традиції, кажучи словами козачого полковника Івана Богуна: москалі принесли до нас звичай «всепоглинаючого рабства».
Власне, те саме, але відштовхуючись від протилежного, стверджує і «євразійська» шовіністична історіографія, наголошуючи, що Російська імперія інституційно виросла не з Київської держави, а з Золотої Орди.
Подальша трансформація Російської імперії у напрямку абсолютизації державної влади в поєднанні із вибірковим європейським модернізмом призвели до постання симбіотичної деспотії. Вершиною якої стали так звані релігійні реформи Петра І: радикальна секуляризація Церкви та підпорядкування управління нею світській владі (заміна патріаршого управління на синодальне), фактичне перетворення її в один із специфічних бюрократичних механізмів держави. В образі Московської імперії, якщо нам і далі осмислювати події в руслі запропонованих Філофеєм міфологем, почав смутно проглядатись не стільки Третій, як Четвертий Рим.
Для увиразнення цієї думки наведемо один із характерних прикладів управління «богопомазаним» імператором своєю «церквою». На одному із архієрейських соборів Петро І на остогидле йому виклянчування єпископами нового патріарха розлючено вигукнув: «Ви просите патріарха, ось вам духовний патріарх — і кинув у їхній бік згорток із Духовним Регламентом» (перетворення церкви із патріаршої у синодальну), — а «противомислячим цьому» — грізно глянув на них імператор і, «висмикнувши другою рукою із чохла короткий меч та увігнавши його в стіл», додав: «дарую булатний патріархат!».
Погроза була зловісною і дохідливою — або терор і служіння Богові в катакомбах, або прислуговування російській імперській державі в позолочених ризах у розкішних соборах. Російське духовенство вибрало друге, із усім наступним бекграундом деградації церковної структури. Сьогодні складно достеменно стверджувати про релігійність Петра І, але в своїх антицерковних діях він швидше уподібнювався не так на «помазаника божого», як на його радикальних опонентів — Леніна, Троцького і Сталіна. Недаремно старовіри однозначно сприймали сходження на трон російського імператора як пришестя антихриста, і завжди позначали його трьома цифрами «666».
До речі, які б «побожні» не були усі наступні російські царі, ні один із них, навіть чисто теоретично, не поставив питання про можливість повернення церкві патріаршого статусу.
ІМПЕРІЯ «ЧЕРВОНОГО ДРАКОНА» І ЙОГО «ЦЕРКВА»
Жовтневий переворот 1917 р. з узурпацією влади в Росії радикальною богоборчою комуністичною організацією дозволило, з одного боку, Російській православній церкві самостійно відновити патріарше управління, а з іншого, поставило її перед необхідністю адекватної відповіді на розгортання в країні масового терору. І, необхідно віддати належне, Церква в тих умовах знайшла в собі сили дати гідну відповідь: спочатку новообраний патріарх Тихон анафематствував комуністичну владу і всіх її співробітників (19 січня 1918р.) , а згодом Помісний Собор (22 січня) узаконив анафему: «Схаменіться безумці, припиніть ваші криваві розправи — йдеться в посланні патріарха. — Адже те, що ви творите, не тільки жорстока справа: це — воістину справа сатанинська, за яку ви підпадете під вогонь пекельний в житті прийдешньому — потойбічному і страшному прокляттю нащадків у житті теперішньому — земному.
...Заклинаємо і всіх вас, вірних чад Православної церкви Христової, не вступати з такими виродками роду людського в будь-яке спілкування: «Ізиміть злого від вас самих» (1 Кор. 5, 13)».
Упродовж двох десятиліть богоборча комуністична влада послідовно винищувала будь-яку релігійність в суспільстві. За цей час було вбито сотні православних єпископів, десятки тисяч священиків та сотні тисяч православних мирян, зруйновано тисячі храмів, у тому числі сотні, що належали до культурно-історичної спадщини східнослов’янських народів.
Окрім фізичного знищення священнослужителів, спецслужбами запроваджувалися заходи, що сприяли внутрішньому розкладанню священнослужителів та дробленню церковних організацій. Ними був інспірований так званий «обновленський рух». Реформи, пропоновані ними, були направлені не на очищення, а на руйнування Церкви, на докорінну зміну природи Церкви. Пропонувалося трансформувати основні євангельські ідеї в дусі їхньої відповідності революційній ідеології. За їхнім задумом, Христос і апостоли мали перетворюватися в таких собі первісних революціонерів, що засуджували існуючий тоді соціальний лад і боролися за трудящий люд. Деякі радикальні активісти обновленства навіть пропонували замість хрестів на храмах вивішувати п’ятикутні зірки і т.д. і т.п.
Для маскування антихристиянської сутності ідей обновленського руху до нього тимчасово відряджено кращу чекістську агентуру, зокрема відомого богослова і митрополита Сергія Страгородського.
Правда, швидко збагнувши, що православні радше підуть в катакомбну церкву, ніж в обновленську єресь, чекісти перекинули Сергія Страгородського на інший, більш перспективний таємний фронт поборювання християнства: встановлення тотального контролю над залишками традиційних православних громад. Після смерті патріарха Тихона радянським спецслужбам вдалося незаконно призначити митрополита Сергія Страгородського місцеблюстителем патріаршого престолу. На цього «перевертня» чекісти поклали виконання найодіозніших завдань, зокрема у 1927 році він підписав Послання про визнання Московською патріархією безбожної радянської влади і засудження будь-якої опозиції проти неї. З того часу і донині, усіх православних послідовників конкордаду з богоборцями називають «сергіянцями», за іменем їхнього очільника і слуги антихриста Сергія Страгородського.
Терор проти усіх віруючих в СССР посилювався аж до 2 світової війни, коли німці стали активно підтримувати відродження традиційних православних громад на окупованих територіях. Щоб ідеологічно протидіяти цьому процесу, комуністи задумали створити повністю контрольовану ними Православну Церкву, яка б одночасно виконувала два завдання: блокувала опозиційний православний рух і стала надійним інструментом боротьби проти християнства.
8 вересня 1943 року Йосип Сталін особисто санкціонував створення нової «Московськой Патріархії Русской православной цєркві». Щоб вона відрізнялася від попередньої не лише за змістом, але навіть за назвою — слово «російська» замінили на «русская». Усе відбулося майже за апокаліптичним пророцтвом про Червоного Дракона — диявола, його звіра — тоталітарну імперію, лжепророка — генералісімуса і велику вавілонську блудницю — псевдоцеркву.
Авторитетний першоієрарх зарубіжної РПЦ митрополит Філарет (Вознесенський) писав свого часу про Московську Патріархію, що «ця лжецерква двічі підпадала під анафему. Святіший патріарх Тихон і Всеросійський церковний Собор анафематствували комуністів і всіх їхніх співробітників. Ця грізна анафема, наголошує митрополит, до цих пір не знята і зберігає свою силу, тому що зняти її може тільки такий самий всеросійський церковний Собор як канонічна вища церковна влада. І сталася страхітлива подія у 1927 році, коли очолюючий церкву митр. Сергій своєю ганебною відступницькою декларацією підпорядкував російську церкву більшовикам і оголосив про співпрацю з ними. І збулося в самому точному сенсі висловлювання перед-сповідної молитви: «під власну анафему падоша!».
Отже, відштовхуючись від попередньо сказаного, можна переконливо стверджувати, що «Русская православная цєрква» є релігійною православною спільнотою, що впала у гріх сергіянської єресі й досі перебуває під анафемою. Спасіння для неї в цілому можливе лише через соборне покаяння, коли усі — від патріарха до останнього прихожанина — визнають і покаються в гріху співпраці з безбожниками.
Індивідуальне звільнення від анафеми, — чи то єпископа, чи священика, чи православного віруючого можливе лише через публічне розривання з цією «лжецерквою» і повернення до традиційної православної громади.
Тому отримання Томоса про автокефалію від Вселенського Патріарха і, відповідно, постання Української Помісної церкви з релігійного погляду є виходом значної частини православного люду з облуди сергіянської єресі й повернення їх в лоно Вселенської Православної церкви.
ФСБешні ТЕХНОЛОГІЇ ПРОТИ ВІДРОДЖЕННЯ ХРИСТИЯНСЬКОЇ ВІРИ
Крах комуністичної ідеї і розвал СССР, здавалося, назавжди полишив у минулому антигуманні експерименти над людиною і суспільством. Наївні зраділи, гадаючи, що попереду їх чекає лише світ, повний добра. Але темні сили не зникають зовсім, вони, як за своєрідним законом збереження енергії (негативної), лише змінюють форму. Бо «коли дух нечистий вийде з чоловіка, то блукає по місцях безводних, шукаючи спочинку, та не знаходить./Тоді розмірковує: Повернусь у дім свій, звідки я вийшов. Приходить і знаходить його порожнім, заметеним та прибраним./Тоді він йде, бере з собою сім інших духів, гірших від себе, і вони входять і оселюються там, і останнє того чоловіка буде гірше, ніж перше».
Повернення до влади в Росії чекістів у феесбешній формі з двоголовим орлом ознаменувалося багатьма дивними, як на необізнаний погляд, знаменнями і перевтіленнями. Наприклад, лідер ліберальної фракції в РПЦ митрополит Кіріл (Гундяєв) раптом «ні сіло, ні впало» перетворився із переконаного прихильника гомосексуальних стосунків у запеклого традиціоналіста-патріота і почав натхненно популяризувати «русский мир». Очевидно, що пропозиції давніх поплічників із КДБ були куди конкретнішими і звабливішими ніж ліберальні блискітки. Тим більше, що ніхто не заважав, а навіть поблажливо спонукав за стінами монастирів жити за нетрадиційними стандартами, — для безжального вурдалаки «жертва на гачку» завжди ліпша, ніж гола домовленість. А тих, хто говорив правду про Кіріла, засудили до тривалих тюремних строків. Виявилося, що контроль над лжецерквою як інструментом масової маніпуляції населенням був набагато важливіший за якусь показну шовіністичну солідарність.
Довго не гаючись, сергіянці, долаючи незначний церковний опір, домоглися обрання Кіріла патріархом РПЦ.
Здатність до перевтілень та створення ілюзійної реальності є однією із фундаментальних якостей інфернальних сил. На зорі української незалежності, коли почалося масове відродження українського православ’я, феесбешні спеціалісти, щоб затуманити голови неофітам, вдалися до однієї простої, але, як виявилося, ефективної підміни понять. Через ЗМІ та підконтрольних «священнослужителів» почали поширювати чутки, що відхід від Московської патріархії є розколом, що ті, хто відокремився, неканонічні, не матимуть благодаті і т.д і т.п.
Правильні слова говорили найбільші грішники за всю історію християнства, говорили, перевертаючи реальний стан речей догори дригом: коли неканонічну, безблагодатну лжецеркву називали істинною, а повернення до істинної православної віри — розколом. Усе відбувалося, як за євангельським застереженням...
УТВЕРДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПОМІСНОЇ ЦЕРКВИ ДЕТЕРМІНУЄ ФУНДАМЕНТАЛЬНІ ГЕОПОЛІТИЧНІ ЗМІНИ В ЄВРАЗІЇ
Свого часу Збіґнєв Бжезінський стверджував, що без України Російська імперія неможлива, вона зі скрипом — рипом, але повільно трансформується в середньостатистичну національну державу. Це безсумнівно вірне аналітичне твердження, до нього лише варто додати, що в процесі трансформації в національну державу від РФ обов’язково відпадуть Північний Кавказ, Тува і, можливо, Татарстан. Звісно, що це супроводжуватиметься поверненням Придністров’я до Молдови, Абхазії і Південної Осетії до Грузії, Криму до України.
Але для того, щоб запустити історичний процес завершення докорінної трансформації Євразії, нам необхідно виграти нинішню війну з Росією. І не лише в буквальному воєнному розумінні, хоча це теж важливо, а передусім в ідеологічному. Необхідно зруйнувати усі засади можливого відродження Російської імперії. Після розпаду СССР два з трьох фундаментальних елементів існування імперії були серйозно підірвані: по-перше, відбулося радикальне звуження території з втратою великої кількості населення, що суттєво обмежило ресурс експансійних спроможностей РФ; по-друге, запроваджені зміни, навіть у авторитарному вигляді, суттєво блокують можливість вибудовування одномірної ідеологічної (релігійної) платформи в РФ, — хоча популяризація «русского мира» дозволяє обмежено відвойовувати якісь позиції.
Залишилась третя ціннісна засада існування імперії: виправдання її особливою релігійно-історичною місією «порятунку світу». Тому утвердження Української Помісної Церкви назавжди делегітимує релігійно-ціннісну засаду відродження імперії, позбавляє її моральних підстав існування у свідомості слов’янського населення (зокрема й русскіх) як захисниці їхніх інтересів.
Якщо переінтерпретувати Дугіна, то це звучуть приблизно так: «Є Українська Помісна церква — немає імперії, немає Української Помісної церкви — чекай відродження Четвертого Риму і приходу нового русского Сталіна.
