Почнемо з самого початку. Ніхто не очікував, що «Дніпро» вийде у фінал Ліги Європи-2014/15. Але команда вийшла — і викликала перший шквал вдячних відгуків і коментарів. Бо це був беззаперечний успіх. Абсолютний успіх. І це покладало на команду величезну відповідальність як перед вболівальниками та футбольною спільнотою, так і загалом перед українським суспільством, яке відчуло оцей магічний ефект єднання і надію на перемогу. Саме тому у день матчу до екранів телевізорів прикипіли навіть ті, хто, чесно кажучи, не одразу може зорієнтуватися: наші в синій формі чи в червоній (так, це я про себе). Був важливий не сам матч, як ця спільна підтримка, вболівання та відчуття єднання заради перемоги. Це відчуття у різних формах і виявах притаманне українцям постійно — від футбольної гри до Майдану і АТО. Це те відчуття, яке дає нам надію на краще, додає оптимізм та відчуття, що ти серед своїх.
Звичайно, були і ті, хто не розумів таких емоцій довкола футбольного матчу. «У нас війна, а вам все футбол!» — писали у соцмережах. Але тут же, у сусідньому дописі, хтось постить фото, де бійці на сході щільно обсіли телевізор, винесений на вулицю і поставлений на звичайний стілець, і дивляться матч. А ось у стрічці новин ще одне фото — два прапори, увіткнуті в «обідок» окопу — прапор України і прапор ФК «Дніпро». Підпис до фото — «Десь в окопах Донеччини».
ГРАВЦІ «ДНІПРА» НЕ РОЗЧАРУВАЛИ СВОЇХ УБОЛІВАЛЬНИКІВ, А УБОЛІВАЛЬНИКИ — СВОЄЇ КОМАНДИ / ФОТО РЕЙТЕР
У рідному місті команди — Дніпропетровську — на площі Героїв Майдану зібралося близько десяти тисяч мешканців та гостей міста, серед яких було близько сотні бійців АТО. Футбольний матч транслювався на великому екрані площею в 150 квадратних метрів, який було розміщено на стіні торгового центру «Пасаж». В інших містах вболівали, може, не так масштабно, але не менш завзято.
«Дніпро», не розчаруйте!» — писали люди у соціальних мережах. Історичний матч у Варшаві завершився перемогою «Севільї» з рахунком 3:2. Але гравці «Дніпра» не розчарували. Як і не розчарували гравців уболівальники. Одні показали повагу до сподівань і надій українців і виклалися на повну, інші продемонстрували вдячність і повагу до зусиль та якісної гри футболістів. І це, мені здається, чи не найважливіше у цьому матчі.
«Зрозуміло, що коли команда виграє, вона отримує значно більше усмішок, удячностей і захоплення, дивідендів, ніж коли вона програє. Але в даному випадку я би звернув увагу на два явища масової свідомості. Перше — це те, що більша частина суспільства дуже потребує оцього відчуття єднання, — ми це переживаємо і відчуваємо — і використовуємо яскраві нагоди для того, щоб ще раз це пережити. Тому немає нічого дивного, що вся Україна вболівала за дніпропетровську команду», — пояснює соціальний психолог Вадим Васютинський у розмові з «Днем».
Увесь наступний після гри день моя стрічка новин у соціальній мережі «Фейсбук» була заповнена словами вдячності команді дніпропетровців. Там не було і слова обурення, розчарування чи образи на гравців. Ніхто не закидав їм поганої гри, недостатньої самовіддачі чи ще чогось. Дякували Мирону Маркевичу. Дякували футболістам. Була гордість, вдячність і слова підтримки. Про це писав і Президент України Петро Порошенко, і музикант Святослав Вакарчук, і телеведуча Марічка Падалко, і тисячі інших користувачів соцмереж. І це — дуже красномовна деталь. Ми вміємо бути вдячними і цінувати зусилля тих, хто виклався на всі сто задля перемоги, а не саму перемогу. Відчуваєте різницю?
«Це дуже відрадна тенденція, яка нас відрізняє від російської свідомості. Російська свідомість — тоталітарна, вона абсолютизує всі свої цінності. Тому для них друге місце на чемпіонаті світу з хокею у Канаді чи на «Євробаченні» — це вже поразка. А для нас друге місце — це великий успіх. Ми вміємо цінувати і бути вдячними. Ми не абсолютизуємо таких явищ як спорт. В спорті завжди хтось виграє, а хто програє. І з цього не треба робити трагедію. І в цьому випадку ми продемонстрували своє таке колективне ментальне здоров’я. Що, звичайно, тішить, — розповідає Вадим Васютинський. — Команда виклалась на повну, нам не було за неї соромно. «Севілья» виявилася трохи сильнішою, але «Дніпро» також справляв враження сучасної команди, яка грала якісний європейський футбол. Там не було агресії, коли спорт надто політизують, а було здорове завзяття».
Чому ця реакція на футбольний матч є важливою для нашого суспільства? Ми переживаємо кризу, несемо втрати, часто маємо чимало підстав для розпачу і розчарувань. Але коли ми дякуємо «Дніпру» за гру, за якісну роботу, за те, що гідно витримали покладену на них відповідальність, ми демонструємо своє вміння цінувати зусилля і не сприймати проміжні поразки як остаточні і незмінні. Погодьтеся, у часи війни — це дуже цінне вміння. І Вадим Васютинський пояснює, чому.
«Якщо суспільство перебуває у стані динамічного розвитку, то оптимальна позиція для нас всіх: треба щось робити, треба рухатися вперед, треба вдосконалюватися. І коли щось робиш, то, звичайно, треба дбати про успіх, намагатися досягти максимального результату. Але водночас треба розуміти, що життя — це не суцільний тріумф, завжди можуть бути поразки, відступи, невдачі, це абсолютно нормальна складова нашого життя. Якщо ми абсолютизуємо успіх, то це прирікає і людину, і групу людей, до якої вона належить, і суспільство в цілому на дуже важке переживання невдачі. Бо коли суспільство зорієнтоване тільки на максимальний абсолютний успіх, а весь час такий успіх не може бути, більше того, часто він просто неможливий, тоді невдача сприймається як трагедія, як крах. І тоді виходить так: ми намагаємось розвиватися, зіштовхуємося з першою невдачею, відчуваємо розчарування, руки опускаються і... розвиток зупиняється. Тому таке співвідношення успіху і невдачі — набагато краще для позитивного розвитку, ніж коли ми прагнемо завжди і в усьому максимального тріумфу, — говорить соціальний психолог. — Коли суспільство перебуває в стані затяжної кризи, глибокої кризи, у стані переживання небезпеки, утрат, розпачу, то будь-який успіх певною мірою додає сили і надію, тому для нас перемога «Дніпра» була б ще більшим тріумфом, але навіть те, що ми після цієї досить відносної невдачі, а радше успіху, уміємо адекватно оцінити і бути вдячними, а не кричимо, що «все пропало!», — це свідчить про великий потенціал для наших подальших успіхів. Ми не розчаровуємося, не зупиняємося. Ця радість і вдячність примножується, додають сил і сподівань — і ми рухаємося далі».
То що, вперед?
