Україна відзначила 60-ту річницю Перемоги традиційно: ветерани Червоної армії отримали подарунки й нагороди, вислухали привітання перших осіб держави, пройшлися Хрещатиком, випили сто грамів фронтових...
Особливістю цьогорічного відзначення чергової річниці завершення Другої світової війни, або ж, як прийнято в Україні, свята Перемоги стало прагнення керівництва держави, зокрема Президента України Віктора Ющенка реалізувати ідею «примирення ветеранів Великої Вітчизняної війни та колишніх вояків Української повстанської армії».
Треба віддати належне Президенту та уряду: вони дещо зробили, щоб «національне примирення» стало об’єктивним фактом. Водночас треба визнати: примирення не відбулося. Антагоністичні сторони: бійці Червоної армії та комбатанти УПА не піддалися умовлянням влади. Що більше, дискусії щодо ідеї примирення збурили суспільство: інколи здавалося, що прірва між різними ветеранами однієї війни не зменшилася, а поглибилася. Чому так сталося? Чому на перший погляд благородна ідея національного примирення не спрацювала?
Головний урок, який суспільство, а передусім влада як ініціатор ідеї примирення, мають винести із дискусії ветеранів, на мою думку, полягає в тому, що навіть найблагороднішу ідею не можна реалізувати без глибокого та всебічного вивчення проблеми, яку необхідно розв’язати.
Треба відверто визнати: нинішня влада, як, врешті, й попередній режим, не спромоглася розібратися в суті питання. Єдиний аргумент, який використовувався на користь ідеї примирення, сформулював Президент Ющенко. Він слушно наголошував на необхідності залишити в минулому ті протиріччя, які сьогодні роз’єднують націю. Головне, постійно підкреслював Президент, — консолідувати суспільство, адже ідея сильної й заможної держави близька усім без винятку громадянам України. Ось і всі аргументи.
Тим часом існуючі протиріччя між ветеранами, а відтак у суспільстві, складні й багатогранні. Без їхнього з’ясування та врахування у політичній практиці неможливо розв’язати проблему.
Так, «офіційною датою» примирення влада визначила 9 Травня — свято Перемоги. Чому? Адже відомо, що ветерани ОУН та бійці УПА не вважають цей день святом, а дотримуються думки, що домінує в Європі та США, де основні урочисті заходи відбуваються з нагоди завершення Другої світової війни, і не дев’ятого, а восьмого травня, коли власне був підписаний акт про капітуляцію Німеччини. Якщо влада поважає погляди ветеранів ЧА, то принаймні зобов’язана дослухатися до протилежної думки.
У цьому зв’язку виникає інше запитання. А чи звучала думка протилежної сторони? Напередодні 9 Травня Віктор Ющенко, прем’єр-міністр Юлія Тимошенко та голова Верховної Ради Володимир Литвин мали численні зустрічі з ветеранами війни. Проте під час цих офіційних і неофіційних імпрез не було жодного вояка УПА. Влада не знайшла часу, щоб організувати бодай одну зустріч з тими, хто має відмінний погляд на Другу світову війну, аніж ветерани ЧА. То кого з ким прагнули примирити? Делікатність ситуації полягає ще й у тому, що комбатанти УПА в основному проживають на Західній Україні, яка майже одностайно підтримала на останніх виборах Віктора Ющенка та нинішню владу. Вони, без сумніву, мали моральне право напередодні 9 травня зустрітися із вищим керівництвом держави.
Під час публічних дискусій ветерани УПА не раз наголошували, що примирення неможливе без офіційного, тобто на державному рівні, визнання боротьби ОУН і УПА. Натомість влада уникала коментарів саме з цього приводу. А це принциповий момент, коли йдеться про «примирення», адже без відновлення історичної справедливості суспільне порозуміння неможливе.
Вважаю, що справедливо поставити й таке запитання: а чи потрібне примирення за будь- яку ціну?
Більшість ветеранів Червоної армії недвозначно висловлювалися проти примирення, мотивуючи це тим, що, мовляв, повстанці «стріляли нам у спину», а «УПА співпрацювала з фашистами». Практично усі ветеранські організації категорично не сприйняли ідеї «спільної ходи» Хрещатиком. Ветеранами ВВВ декілька разів робилися зміни у планах уряду щодо відзначення дев’ятого травня. Бажання влади внести новий, «помаранчевий» струмінь у традиційні заходи, сприймалося ветеранами неохоче.
Не поспішають із «примиренням» комбатанти УПА. У відкритому листі до Президента України Віктора Ющенка, оприлюдненому напередодні дев’ятого травня, члени Всеукраїнського братства ОУН і УПА запитують: «Скажіть, будь ласка, з ким ми маємо примирюватись? Із ветеранами Радянської Армії, з якими ми не воювали? Адже УПА була створена для боротьби з німецькими окупантами. Чи з НКВДистами, цілі дивізії яких охороняли табори, коли Радянська Армія спливала кров’ю під Сталінградом? Чи з тими, хто закопував напівживих по 500 чоловік у Дем’янових Лазах, хто січкарнею різав пальці своїм жертвам у Галичі, з тими, хто в провокативних спецгрупах НКВД глумився над місцевим населенням, щоб викликати гнів народу проти УПА, а тепер має статус учасника бойових дій?»
Аргументи сторін можна не сприймати, але їх не можна ігнорувати, оскільки вони висловлюється тими, хто, за ідеєю, мав би подати одне одному руку.
У ім’я справедливості треба сказати, що цьогорічні дискусії стосовно Другої світової війни значно розширили світогляд українців. Багато з них завдяки засобам масової інформації мали можливість вперше дізнатися не лише про маловідомі сторінки однієї з найбільших трагедій людства, а й подивитися на війну власне українськими очима. Цього не було в минулі роки. Це, без сумніву, значний поступ на шляху становлення національної державності.
Так сталося, що Україна стала Батьківщиною людей, які в роки війни мали принципово відмінні погляди на саму війну та її наслідки. І сьогодні ці люди по різні боки барикади. Треба визнати, що для більшості з них «війна» ще триває. Можливо, держава й не повинна встрявати у цю «війну». Її завдання — віддати належне один і другим. Це й буде справжнє «примирення».
