Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Чому статуя Матері-Берегині зелена? Київ узагалі — місто зелене!

Одноденна подорож оновленими місцями рідного міста
26 жовтня, 2001 - 00:00

Наше місто дуже змінилося на краще. З’явилося багато нових улюблених місць: Михайлівська площа із собором, відремонтована Софійська площа з великою пішохідною зоною. Прекрасні скульптури Паніковському, Проні Прокопівні та Голохвастову, артисту Яковченку. З ними межують милі, майже домашні скверики.

Темпи оновлення продовжують наростати. За останній рік було проведено дві великi реконструкції та встановлено 11(!) пам’ятних знаків.

Коли закінчилася лихоманка у зв’язку з ювілейною датою Незалежності та минули торжества, захотілося уважніше подивитися на те, що залишилося. Адже нам тепер із цим жити.

Спочатку я детально з’ясовував прізвища скульпторів, архітекторів, дізнавався про дати відкриття. Але потім вирішив відмовитися від цієї інформації. Адже переважно середньостатистичний житель рідко цікавиться авторами. Я вирішив просто з’ясувати думку про новини у їхніх головних «споживачів» — жителів міста.

Я також як корінний киянин буду оцінювати нові споруди. Виключно зі свого, тобто дилетантського погляду (до того ж помноженого на схильність до іронії). Чому я беру на себе нахабство судити про складні архітектурні ансамблі, не знаючи містобудівних премудростей? (Проте, як і інші герої цієї статті.) Пояснюю на такому прикладі.

Ми оцінюємо взуття чи костюм, нічого не знаючи про викрійки. Просто тому, що маємо намір їх носити. Тільки з архітектурою справа серйозніша. Якщо черевики, що натирають, можна викинути, то потворний будинок буде вічно муляти очі.

Мені й захотілося дізнатися думку городян. Свою я їм не нав’язував. Можливо, з різноголосся думок вибудується деяка подібність об’єктивності.

Подорож Києвом я починаю, звісно, з Монумента Незалежності.

Опівдні. Монумент на честь десятиріччя Незалежності я вже бачив. Але розгляну уважніше ще раз.

Гігантська споруда! Колона, що підпирає небо. На неї видерлася величезна істота зеленого кольору. Хтось пояснював, що зазвичай бронза зеленіє. І не чекаючи цього прикрого моменту, до сплаву додали якусь добавку, щоб статуя одразу стала цього дивного кольору. Гірше, мовляв, не буде. Причому Матір-Берегиня (за іншою версією — Христина) ледве проглядається на фоні золотоносної колони. Бачимо тільки щось велетенське. Як Кінг- Конг на хмарочосі.

А готель, навпаки, у порівнянні з колоною — став карликовим. Як зазначив сам головний архітектор міста — «тепер вiн виглядає хрущовкою». (його немов навмисне саме у цей момент перейменували з «Москви» в «Україну»). І він пообіцяв добудувати готель. Але як бути з іншими будинками на Майдані. Вони багато в чому втратили величність. Їх також будуть добудовувати?

Запитаю в людей.

Інтелігентний юнак у світлому плащі: «Жінка на колоні особисто у мене чуттєвості не викликає. Чергова псевдонародна стилізація. Естетика ВДНГ. Щось надлюдське...»

Повільна пані бальзаківського віку: «Я до цієї берегині ніяк не ставлюся. Може, колона ще нічого, а ось статую точно прибрати треба... До речі, увечері тут цікавіше — все мигтить, переливається».

Групка студентів: «Нам більше подобався старий варіант. А ця тітка — не гріє!»

Менеджер із солідною сивиною: «А я скульптуру взагалі не бачу. Особливо, коли близько підходжу. Вона така величезна, що її нібито і немає. І звідси, знизу, її майже не видно... А з того боку теплиці поробили. Була ж нормальна площа? Не знаю, не знаю...»

Поскаржилася одна сімейна пара. «Розумієте, — я не можу нормально сфотографувати дружину, — приречено констатував чоловік, — на фоні Монумента. Щоб двох захопити: дружину та Батьківщину. Або як її там кличуть?.. Весь час відходжу, відходжу... Але у об’єктив вони обидві не потрапляють. Якщо перейти на інший бік — дружина зовсім маленькою вийде».

Юнак зі стрижкою, як у бурсака. «Розміри цієї колони не відповідають реальному рівню нашої Незалежності. Я думаю, що її щонайменше утричі треба зменшити. Так чесніше».

Чотирнадцятилітня дівчинка з кісками та ластовинням: «Мені подобається, що вона така велика. Навколо неї можна на роликах кататися. Вона така ж велика, як Мати-Батьківщина на Дніпрі». — «То тобі й Мати-Батьківщина подобається?» — здивувався я. — «Так! Там також добре їздити на роликах».

Замислений парубок у шкіряній куртці: «Головне, що мене дивує, — чому вона зелена. Ну, не золотого, то хоч би сталевого кольору. Хоч взагалі-то Київ — місто зелене. (Ми обидва засміялися). Може, керувалися цією ідеєю?»

Немолодий чоловік у вузеньких, модних окулярах: «А мені все подобається. Як колишній металург можу сказати, тут все правильно сплановане». Він показав на колону, а потім тикнув у бік «теплиць» на іншому боці.

Я також колишній металург, але такої впевненості у мене немає.

Запитую про бронзового козака Мамая, котрий примостився разом із своїм конем навпроти консерваторії.

Мила брюнетка. До того ж — філософ-мистецтвознавець: «Дуже стилізовано. І якось грубо. Його краще перенести на дитячий майданчик» — «Це що ж, дітей лякати чи що?» — поцікавився я. — «Діти його навряд чи злякаються. А так ми лякаємо дорослих».

Пані у далекозорих окулярах: «Дайте, я уважніше роздивлюся. Ага. Ну, сам козак не дуже. А ось конячка мені подобається».

(До речі, минулої суботи затримали двох студентів КПІ, які відірвали у козака п’ятнадцятикілограмову бронзову флягу. Хоч би коня не вкрали?)

До мене знову причепився металург: «Тут все нормально, — переконано сказав він. — Перспектива є! Зверху все розраховано, де козака поставити, де колону».

«А мені здається, — підключився немолодий чоловік у береті, — що похапцем зроблено цього козака. І колону також! Всі кудись поспішаємо. А навіщо?».

Я залишив сперечатися двох чоловіків і піднявся Інститутською відвідати нещодавно відкритий пам’ятник співаку Анатолію Солов’яненку.

Пам’ятник чудовий! У його зчеплених руках — свіжі квіти.

Дві привабливі дами темпераментно заговорили про пам’ятник: «Знаєте, з ним поряд тепло. Він живий! І затишний! Правда!.. Особливо після тієї колони, що на Майдані...»

Їду на оновлений вокзал. Кажуть, там уже ліфти пустили. Подивлюся.

Граніт на підлозі дзеркально блищить. Усередині прозорої блакитної труби, безшумно, немов гігантський жук, повзає ліфт. Я відчув себе героєм фантастичного фільму.

На стіні висять довідкові комп’ютери. Один тип ніяк не міг добути з них розклад, зате пару раз викликав кольорове зображення вокзалу в розрізі. Вражає!

Я пірнув у сріблястий ліфт та з благоговінням натиснув кнопочку. Абсолютне відчуття, що ти астронавт у зоряному містечку. Потім я вирушив униз. Несподівано я з переляком виявив, що провалююся в підлогу. Ліфт тягнув мене у пекло!

Виявилося, що це зовсім не пекло. А ультрамодерний туалет! І ще якісь служби, котрі знаходяться нижче підлоги. З’ясувалося, що замість кнопки «1», я натиснув «-1». Телепень неосвічений!

Коли я вже у думках знаходився у XXIII столітті, ледве не перечепився через сплячу на полірованій підлозі сільську бабусю. Навколо неї знаходилися десятки вузликів і кошиків. Дикий народ! Алюмінієві пусті крісла у двох кроках.

Половина народу, що вештається вокзалом, — нікуди не від’їжджаючі кияни. Оглядають чудеса техніки та архітектури. Мене, проте, також розпирало від гордості.

Товстий мужик повідомляв у трубку ультрасучасного автомату свої враження про вокзал, в основному повторюючи одне слово: «Клас!».

Я запитав, чи не може він ще щось додати для преси. Товстун напружено задумався та прорік: «Супер!»

Я вийшов із будівлі — оцінити її зовнішній вигляд. Прозоре синє скло зачаровувало. Милувала око й нова, срібно-червона церквиця навпроти.

Дівчина та юнак поряд займалися тим же: милувалися. Ігор і Таня — студенти фінансово-правового коледжу: «Ми просто у захопленні від вокзалу! Це ж обличчя міста. Приємно, коли воно вмите та красиве. А то раніше соромно було. Тепер, коли ми ходимо через нього — настрій підвищується. Їй-богу!»

Їду в метро на станцію «Оболонь». Там недалеко (на розі вулиць Малиновського та Героїв Дніпра) встановлено свіжий пам’ятник дружбі між Києвом та Сантьяго-де-Чилі.

На трьох нікельованих колонах розмістилися коронований орел, у якого грайливо тикає копитом олень.

Мені ця зоологічна ідилія прийшлася до душі. Граціозна дрібничка. Хоч і трохи загадкова.

Жінка з ямочками на щоках та дитиною: «Сам пам’ятник хороший. Але, чесно кажучи, спочатку було незрозуміло, до чого там, зверху, ці тварини. Поки по телевізору не пояснили, що олень — символ України, а орел — Чилі. Тварини симпатичні, але їх надто високо встановлено. Хоч з іншого боку правильно — можуть вкрасти». ( Випадок iз козаком — наочне тому підтвердження).

Дівчина в пурпурових брюках: «Просто клас! Птаха та лося спорудили на честь нашої вулиці у Сантьяго та їхньої — Оболонської» — «Що-що?!» — здивувався я. «Тобто навпаки!... Вибачте, я поспішаю. Головне, що красиво».

Прямую до останнього пункту своєї подорожі — другого (перший — на Майдані) пам’ятника архистратигу Михаїлу, заступнику міста. Він біля метро Мінська. Архистратига, мабуть, встановлено тут для ексклюзивного протегування жителям Оболоні.

Оболонський архистратиг нагадує хрещатицького. Тільки у нього немає щита, а лівою рукою він чи то вітає, чи то благословляє перехожих.

Зупиняю фарбовану миловидну блондинку: «Як вам подобається новий пам’ятник?» — «А я чогось не звертала на нього уваги», — здивовано відповіла вона. — «Зверніть».

Жінка обходить пам’ятник та уважно дивиться йому в обличчя: «А що — нічого! Мужній! Плечі, правда, вузькуваті. Зате обличчя хоробре. У принципі, як чоловік він мені подобається.» — «Тобто на побачення пішли б із таким?» — уточнив я. — «Звичайно. Тим більше це не важко зробити — він тут завжди».

Круглощокий екс-моряк Сергій. «У принципі — Михаїл непоганий. Я був у 35 країнах. Бачив і європейські й африканські держави. Є країни, де взагалі нічого пристойного немає. Є, де будують на десятиріччя. А є, де зроблено на століття. Так ось цей архистратиг не на століття. Йому не вистачає грунтовності. Хоча з ним все ж веселіше».

Екс-моряк, мабуть, висловив і моє ставлення до багатьох споруд сучасних архітекторів: не на століття, але весело.

Щоб бiльше розвеселитися, я увечері знову поїхав на Майдан. Подивитися на Матір-Берегиню у темний час, як радила поважна пані.

Майдан перетворився на стартовий майданчик для космічних випробувань. Колона — ракета. Однак космічні асоціації, що так милували око на вокзалі, тут чомусь великого оптимізму не викликали.

Зелена скульптура скидалася на інопланетянку. Від колони грайливо розходилися різнокольорові ліхтарики. Блимали по черзі: червоний, жовтий, зелений. Як світлофор. Раптово захотілося, щоб ракета-колона реактивно заревла та, викидаючи у повітря клуби диму, помчалася у неозорі простори Всесвіту... Ну, це так. Це лише моя особиста фантазія.

Костянтин РИЛЬОВ, «День»
Газета: 
Рубрика: