«Не можна здавати моральні висоти»
Шановна редакціє! Хочу приєднати свій голос до всіх, хто підтримує донецьких студентів. Донбас — то мій рідний край. Я народився в місті Макіївка, там і школу закінчив 1957 року. Багато минуло часу. Зараз мешкаю в Новосибірську. Доктор наук, професор університету. За Україною сумую і дуже за нею вболіваю, щодня дивлюсь новини в інтернеті. Переглядаючи новини на сайті intv-inter.net, не втримався, щоб не написати свій коментар до подій у Донецьку. Надсилаю вам копію тієї сторінки з моїм коментарем і відгуками інших читачів (мій нік «Свирид»). Стус для мене — то високий ідеал боротьби за людську гідність взагалі і за гідність українців, зокрема. Я пишаюся тим, що він українець. Кожна нація могла б пишатися таким сином. Дуже гірко усвідомлювати, що такий низький рівень культури душі у донецьких керманичів, у донецької професури. Та все ж хочеться сподіватися, що більшість моїх земляків не такі. Чув передачу по радіо за участю пані Лариси Івшиної та сина Василя Стуса — Дмитра, в якій висловлювалася думка, що нібито це питання може загострити розділення людей, тому не треба наполягати. Не погоджуюся. Не можна здавати моральні висоти, якщо хочемо кудись вести людей. Люди в більшості своїй прагнуть високого. Зверніть увагу на те, як змінюється ставлення людей після того, як їм розставити так, як треба, акценти. У тих коментарях на сайті, які я посилаю, Тетяна з Санкт-Петербурга спочатку писала зневажливо про Василя Стуса, а потім вибачилась — каже, нічого не знала. Буду радий, якщо приєднаєте мій голос до загального голосу української інтелігенції. Прізвище у мене російське, але я українець. По матері Свириденко. Дома батьки розмовляли українською мовою.
Ким для нас є Василь Стус?
Кожний народ, який прагне до волі й хоче, щоб він завжди був на цій землі, у критичні періоди свого буття народжує синів і дочок, які жертовно стають на його захист і беззастережно віддають цій справі весь свій талант, а інколи і саме життя.
Таким критичним періодом нашої історії було минуле століття, коли обезкровлена Україна була закинута в російський імперський котел, де народ мав бути перетворений в «новую историческую общность — советский народ», що насправді мало означати, що він стане перегноєм, будівельним матеріалом для більш сильнішого агресивного етносу. «Ще кілька літ — і увірветься в’язь», — пророчо, з болем і розпачем повідомляв нам, пересічним громадянам, про національну смерть Василь Стус.
Коли у позаминулому столітті наш народ також був на межі життя і смерті, Бог послав нам Тараса Шевченка, і його Геній допоміг повернутися нації до життя. В минулому столітті Господь послав нам ще одного з великих Синів для нашого спасіння — Василя Стуса.
Він народився на Вінниччині в простій українській родині на Різдво 1939 року. «Аби життя було спокійніше, я б робив біля землі», — говорив цей великий Українець, в жилах якого текла кров українських хліборобів. Але життя спокійним не було. Нищення етносу здійснювалося шляхом нищення його мови і Василь Стус йде боронити слово свого народу. Він закінчує Донецький педагогічний інститут (нині національний університет), згодом вступає в аспірантуру Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка АН УРСР. Як на пересічного обивателя, для нього шлях у «радянське дворянство» був відкритий. Та на цей час (1965 рік) радянська колоніальна система починає кидати за грати національно свідому українську інтелігенцію. Василь Стус своїм «оголеним нервом епохи» відчуває, що сьогодні просто боронити слово вже замало. 15 вересня 1965 року на перегляді й обговоренні фільму «Тіні забутих предків» він встає перед залом і закликає: «Хто проти відродження сталінізму — прошу встати!» І весь зал піднявся.
Це було нечуване зухвальство перед радянською системою, але час вже вимагав, хай від одиниць, але такого виду протесту. Через кілька днів він вже виключений із аспірантури і заробляє на прожиття кочегаром у котельні. А через декілька років його арештовують, судять за його вірші (дуже мало на земній кулі країн, де б судили за вірші), дають п’ять років таборів суворого режиму і три заслання. Він мужньо переносить концтабори Мордовії й заслання на крайній півночі та, повернувшись на початку 80-х в Україну, бачить, що тут зовсім обмаль людей, які протистоять цьому злочинному режиму. Отож він вступає в члени Української Гельсинської групи, яка обстоювала права людини. Його знову арештовують. «Родіна» на цей раз засуджує на десять років особливого режиму і п’ять років заслання. Його запроторюють у пермські концтабори. У таборах, котельнях, у невеликих проміжках між таборами він пише геніальні вірші. За свої літературні твори він висунутий на здобуття Нобелівської премії в галузі літератури за 1985 рік.
Російська колоніальна система ніяк не могла допустити, аби свідомий українець, геніальний український поет став Нобелівським лауреатом. Присвоєння цього звання мало відбутися в листопаді 1985-го, а 4 вересня 1985 року система вбиває його в карцері Пермського концтабору.
«Народе мій, до тебе я ще верну...», — казав далеко від Батьківщини Василь Стус, який повернувся в Україну вже мертвим. Залишились його літературні твори, в яких великий біль, біль за нас, «живих і ненароджених». А в нас, сущих, повинна бути велика шана і велика національна гордість, що Господь в критичний час послав нам цього великого мученика, який поліг за всіх нас.
А ще в нас, тих, хто залишився жити «на нашій славній Україні», на нашій уже своїй землі великий борг перед Василем Стусом. І це усвідомили, відчули студенти і випускники Донецького національного університету. Вони і подали клопотання про присвоєння своєму університету імені Василя Стуса. Здавалося б, з огляду на все, — ця справа вирішувалася без будь-яких перепон. Та, на жаль, на вісімнадцятому році незалежності «ми навіть власної не маєм хати, у нас відкрите все тюремним ключагарам», як писала славна Леся Українка. У нас роз’їжджає по Україні мер Москви і вільно виступає з антиукраїнськими заявами і закликами, представники російських шовіністичних кіл вільно встановлюють пам’ятник російській імператриці Катерині ІІ в Одесі (імператриці, за вказівкою якої зруйнована Запорозька Січ і запроваджено в Україні кріпацтво). Користуючись по-злодійськи миролюбною вдачею українців, зловживаючи демократичним ладом, який запровадили українці в своїй державі, усі антидержавницькі сили чинять опір в наданні українському університету в українському місті імені українського національного героя-мученика, геніального поета Василя Стуса.
Невже справді влада в Україні заклопотана лише перерозподілом заводів, портів, землі та корисних копалин і так і не зупинить нахабних чужинців, які хазяйнують у нашій хаті?
