Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Чому в У країні не чути української мови?

18 січня, 2002 - 00:00

Та я б хотів закцентувати увагу не на ролі держави у вирішенні цього питання (хоч роль держави важко переоцінити), адже про це вже багато сказано і написано. Я хотів би зосередитися на ставленні до цієї складної проблеми суспільства і окремої людини.

Звичайно, можна без кінця шукати корені цієї біди у зовнішніх факторах, можна справедливо нарікати на державу, яка здебільшого бездіє, але треба, нарешті, бути відвертими із собою,— в Україні не будуть розмовляти українською мовою, доки люди не захочуть розмовляти нею, як не дико це звучить. А захочуть вони говорити рідною українською мовою, лише коли позбудуться віковічного «малоросійського синдрому», який міцно в’ївся в розум, в душу, пройняв усе єство багатьох співвітчизників від людей найстарших до наймолодших. Це завдяки цьому синдрому меншовартості, принизливого підсвідомого бажання прислужитися, догодити, і звучить російська мова з уст українців з діда-прадіда, часто неймовірно перекручена і засмічена. Це завдяки цьому синдрому цілий гурт людей, які розмовляють українською мовою, враз переходять на російську, як тільки до них приєднається один(!) «русскоязычный».

Ще півбіди, коли говорять російською, власне, росіяни, хоча знати мову країни, в якій живеш, є моральним обов’язком національної меншини будь-якої держави (хоча, щодо мови, то вони, швидше, «національна більшість»). Зрештою, як це не боляче, можна безнадійно махнути рукою на наскрізь русифікованих мешканців Сходу та Півдня України. Але коли корінний закарпатець із далекого села, потрапивши у місто, враз починає патякати не українською, навіть не рідним закарпатським діалектом, а російською, до того ж із страшенним акцентом, тоді стає страшно. Страшно за покоління, страшно за Україну та її майбутнє.

Я довго шукав відповідь на болісне запитання: чому все ж таки українці розмовляють російською, а не рідною українською мовою? І дійшов таких невтішних висновків. По-перше, тому, що багато хто з них українську мову рідною не вважає. По-друге, величезну роль відіграє домінуюча громадська думка: раз більшість говорить, то і я теж. Ця боязнь виділитися з-поміж російськомовного загалу, стати «білою вороною» (і це в своїй державі!) іноді змушує навіть свідомих українців іти на компроміс зі своїми переконаннями і «бути, як усі». По-третє, багато що залежить від вікової ознаки, але всі покоління незмінно об’єднує непереборне бажання говорити російською. Старші розмовляють російською, тому що вбили собі в голову, що їм «по-русски легче изъясняться», хоч насправді тут також дається взнаки той же «хохляцький синдром», згідно з яким будь-що чуже здається кращим за своє. Молодь говорить російською, тому що це «круто».

Ми часто справедливо критикуємо парламент, уряд, де багато хто не розмовляє державною мовою, і чомусь ніхто не звертає уваги, як процвітає російська мова в таких органах держави, як суди, правоохоронні органи, органи безпеки — практично всюди, хіба що, крім західного регіону, і то не завжди.

А чому ми не б’ємо на сполох через те, що насаджується молоді російська мова по радіо, на дискотеках і в клубах, різноманітних шоу-заходах, в барах, де, власне, і виховується сучасна молодь. А такий важливий чинник впливу на громадську думку, як засоби масової інформації? Наскрізь русифіковані місцеві радіостанції, значною мірою русифікований телепростір і практично тотально русифіковані преса і книговидання! У це важко повірити, але в Українській РСР, де, як вважається, імперія знищувала українську мову, виходило більше половини видань українською мовою, а в незалежній (!) Україні — якби третина видань була україномовна! Ми любимо нарікати на північного сусіда за «інформаційну експансію», яка справді має місце. Але ж абсолютна більшість російськомовних каналів, радіо, періодичних видань, що працює і видається в Україні, є українськими!

А якщо кинути погляд на наскрізь, тотально русифікований спорт? Майже усі (!) спортсмени не розмовляють українською мовою. А саме вони представляють Україну на міжнародній арені. Ми чи не єдина країна, національні збірні якої мовчать при виконанні державного гімну. Мовчать, бо не знають слів, як не знають і української мови.

А якщо подивитися на державні органи... Навіть ті чиновники і службовці, які розмовляють на роботі українською мовою, бо змушені (якою українською вони розмовляють, то вже інша розмова), після роботи одразу ж разом з піджаком і краваткою скидають із себе і українську мову, як надокучливий обов’язок, тяжкий тягар, який змушені нести під час роботи. Ще раз підкреслю: в Україні не будуть розмовляти українською мовою, доки люди не захочуть говорити нею завжди й усюди — на роботі, у транспорті, вдома, доки не полюблять її і не відчують своєю рідною, доки не будуть думати українською мовою. Адже недарма стверджують, що головний критерій, за яким встановлюється національність, — це мова, якою думає людина. Як може людина вважати себе українцем, якщо вона думає чужою мовою?

Багато хто стверджує, що русифікація — це тяжкий залишок тоталітарних часів, і люди ще не встигли перевчитися. Так, це в значній мірі наслідок тривалого панування Російської імперії і Радянського Союзу. Але ж після проголошення незалежності України минуло не рік, не два, а ДЕСЯТЬ РОКІВ! Зрештою, наша найбільша біда не в тому, що люди не володіють українською мовою. Багато хто з російськомовних громадян розмовляє літературною українською мовою чи не краще за нас. Біда в тому, що ВОНИ НЕ ХОЧУТЬ РОЗМОВЛЯТИ УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ. І, практично, немає жодного стимулу, жодної необхідності знати українську мову і користуватися нею. На роботу приймуть і без цього (іноді навіть на державну службу), навчатися можна й російською, мовляв, у нас демократична країна. Ще трохи такої «демократичності» — й українську мову можна буде почути хіба що у запису або з вуст діаспори.

У нас і досі, після 10 років незалежності України, є міста, де оглядаються на людину, що розмовляє українською. І при цьому висуваються вимоги піднести російську мову до рангу державної. Це єдина висота, яку вона ще не підкорила, єдине, чого їй не вистачає — це найвищого офіційного визнання, адже російська мова вже й без того панує в усіх сферах життя — ні, не Росії, а України.

Разом із тим, нічого не маю проти власне російської мови. Це прекрасна мова, мова видатних поетів і письменників світового рівня, зрештою, споріднена з українською мовою. І вона повинна вільно функціонувати, але не ставити під загрозу зникнення мови корінного населення України — української. Цікаво, як відреагувала б Франція чи Німеччина, якби в цих країнах переважно функціонувала іноземна мова і витісняла французьку чи німецьку? Важко уявити і те, що Росія погодилася б із тим, що в ній домінувала б, скажімо, українська мова.

Тож, шановне товариство, чи не час уже схаменутися і звільнитися, вирватися з пут «раба чужої мови»? І заговорити, закричати на весь світ чудовою, мелодійною, солов’їною, українською мовою! І може, тоді поменшає таких «патріотів», що рвуть на грудях сорочку: «Да я за Украину пасть порву!», — не спромігшись вивчити хоча б її мову. І може, тоді в Україні стане більше чути українську мову.

Владислав ГУБКО, Закарпатська обл.
Газета: 
Рубрика: